Анатолій Дімаров
Біль і гнів
© Є. Н. Дімарова, С. А. Дімаров (правонаступники), 1974, 2004
© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2021
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2020
Частина перша
Ніхто ще не знав, що незабаром війна.
Ніхто й гадки не мав, що мине менше року, і на пошматовану землю впаде перший убитий і перша мати буде битися головою об стіл.
Люди жили повсякденними клопотами; клопоти ці їм здавалися набагато важливішими од тривожних подій у Європі. І якійсь тітці Ганні її зозуляста важила більше, аніж усі міжнародні події разом узяті.
Хоча й сюди, якщо придивитися пильніше, докочувався відгомін далекої поки що війни.
Найрегулярніше про закордонні події дізнавалися з газет.
Надходило їх у Тарасівку аж тридцять три штуки: на два двори по одній. Передплачували б, може, і більше, коли б розносили щодня, а то двічі на тиждень: у четвер і неділю. Іншого листоношу давно б уже без хліба зїли, бо не тільки ж газети, а й листи, і посилки, а там, гляди, кому й телеграма, щоб стрічали на станції. То той, кого мали стрічати, вже й онучі удома осушить, а телеграма все ще лежить у районі Тож іншого листоношу давно б уже вигнали, а цього не чіпають: інвалід громадянської. Одна рука по плече одпанахана, друга по лікоть, іде рукавами порожніми світить. Цигарку скрутити і то жінку просить. Та ще і в спині два фунти осколків. То як на такого руку підняти?
Савелій Хоменко повернувся в село не одразу. Довго валявся по шпиталях, провонявся всілякими ліками так, що потім і духу їх не переносив, а медиків обходив девятою дорогою. А як виписався, теж не спішив у село: подався у Харків шукати протези. Хотів повернутись якщо і не з своїми, то хоча б із фабричними, бо людина без рук не людина, а гірша цурупалка. Такому хіба що торбу на плечі та з ціпком попідтинню.
Але Хоменко був не з таких: помиратиме, а за милостинею руку не простягне. Тож коли йому врешті сказали, що нічим поки що не можуть допомогти наука ще не доросла, він тільки буркнув: «І на цьому спасибі», та й подався світ за очі. Де він бродив, як жив тарасівці так і не взнали: Савелій про те згадувати не любив, а коли хто цікавився, то сердивсь.
Сімнадцять літ не було чутно Савелія. Люди про нього вже й забули, тим більше що батько-мати померли, а порожню хату забрали в колгосп. Аж у тридцять шостому прокотилася чутка: повернувся Савелій. Та не сам з жінкою. Вона якась аж на жінку не схожа: як хвойда, обстрижена, та ще й в окулярах.
А яку б ви хотіли? Хай дякує Богові, що хоч така за нього пішла.
Як же вона з ним, бідолашна, й живе? Він же й матні сам не розстібне.
Якось та живе, якщо досі не кинула.
Повернувшись, Хоменко не став домагатися хати: поселилися в бездітної удови Василини. І за якісь кілька днів уся Тарасівка знала, що Хоменкова жіночка таки справді з-за вугла мішком прибита: мало того що окуляри носить, а ще й читає. І днює, й ночує з книжкою.
І на хвильку книжку не випустить з рук, розповідала удова, їсть і то книжку до носа От побий мене грім, якщо я брешу!
То вона, мо, не нашої і віри?
А кат її зна!.. Тіки я теперечки уночі замикаюся: ще візьме ножа та приріже
Однак минав час, а Василина лишалась живою. В селі трохи пригасла цікавість до незвичайної пари, і все менше було охочих пройтися мимо двору та мов ненароком заглянути у вікна. Тим більше, що й Савелій, посидівши щось із тиждень у хаті, прийшов до сільради: давайте роботу.
Там довго чухмарили потилиці, роздумуючи, куди б приткнути каліку. На клуб поставити? Так який із нього буде завідуючий, як він і замка сам не навісить?.. Сторожувати до крамниці? Теж не виходить. Там же який не є, а крам. Ану ж полізуть злодії що Савелій робитиме? Наставлятиме куксу: «Стій, бо устрелю»?..
Врешті Савелій сам підказав:
А листоношею?
Листоношею то мона було б Тіки ж чи справитесь?
Та якось уже справлюся.
Отак і став Хоменко листоношею.
Двічі на тиждень, в середу і суботу, до Хоролівки вирушала підвода. На підводі бідони з вершками з-під сепаратора, попереду їздовий, а поруч Савелій із чорною порожньою сумкою через плече. Здадуть вершки, заїдуть на пошту, і вертається Савелій уже з набитою сумкою: і газети, й листи, а то, гляди, й посилка під боком.
На півдорозі до району невеликий гайок. Їздовий, коли їдуть ще в район, обовязково туди заверне. Зупинить коней, одкупорить крайній бідон:
А скуштуємо, що вони сюди наколотили!
Прикладалися по черзі. Пили, скільки могли: дармове ж, не куповане! Савелія спершу канудило, потім звикнув: випивав по літрязі. Морда стала біла, молочна, навіть на шиї, сухій та захарчованій, геть розгладилися зморшки, і чи то од вершків, чи з якоїсь іншої причини жінка Савелія, до цього бездітна, розвязала враз пупа. По хлопчикові, по хлопчикові, та всіх здорових, нівроку, наче бичків. Ще одне не встигне одмахати в колисці ноженятами, а вже друге до маминої циці дереться.
Однак навіть діти не одірвали її од книжок. З дітьми більше поралася Василина, вона їх і мила, і годувала, вони вже й самі з усім бігли до неї, а не до рідної матері. Бо матір поки од книжок одірвеш, то і в штаненята накладеш. Та ще до тата, якого дуже любили: стрічали всім гуртом ще за двором. Вийде, бувало, Савелій надвір, сяде навпроти сонечка, а вони по ньому, як кошенята.
Повернувшись із району, Савелій розносив пошту наступного дня. Вставав рано-вранці, особливо в неділю. Ще й не світає, а він уже штурхає жінку, щоб помогла одягтися, і, сяк-так поївши, рушає селом. У двори не заходить: в останні роки в Тарасівці появилися собаки якогось заводу скаженого, всі чорної масті і люті, як тигри. Так і цілять іклами в горло, а якщо не дістануть, то хоч за литку. Тих, смирніших та ласкавіших, перестріляли ще в тридцять пятому за наказом Твердохліба: підходимо впритул до соціалізму, а в соціалізмі ні замкам, ні собакам місця немає.
То ж якийсь час у селі було, як на кладовищі. Особливо вночі: вийдеш із хати, а навкруг наче вимерло.
Невдовзі хтось із тарасівців, знудьгувавшись за живим голосом у дворі, дістав сучку: чорну як сажа і таку люту, що й сам попервах боявся підступатися до неї. Від сучки тієї й розповзлася нова порода по всьому селу. Навіть Твердохліб не витримав: привіз якось із району німецьку вівчарку, ростом із добре теля. Ще і вчену: мало газет не читає. Тож тепер, вважайте, біля кожної хати свій сторож, і Хоменко не заходить у двір, а гупає у хвіртку ногою. Гупає і сердито гука:
Іване!.. Та чи тобі позакладало!..
На поріг виходить заспаний Іван. Чухмарить розхристані груди, позіхає, аж щелепи тріщать, запитує:
Тобі іншої роботи нема людей серед ночі полохати? То бригадир щоранку мордує, а це тебе нечиста сила під ворота піднесла!
Ішов через двір, навалювався гарячими грудьми на ворота:
Що тамечки пишуть?
Пишуть, щоб ти раніше очі продирав! сердито Савелій.
А все ж таки?..
То вже сам прочитаєш!
Савелій схилявся над сумкою, ловко висмикував зубами газету.
Коли її в біса й читати? журився тим часом Іван. Щоднини так нагарцюєшся рачки додому прилазиш. Забув уже, коли й жінку обнімав
Гріха менше буде.
Та воно ж якби отой гріх та не був таким солодким, скалив уже зуби Іван. Ще ж і в заповідях написано: не согрішиш не покаєшся. То що дурні люди їх писали?
Савелій вже одмовчувався. З цим Іваном тільки звяжешся до вечора не одстане. А йому ж усеньке село оббігати. Закривав сумку, йшов далі. А Йван, тримаючи обережно газету, вертався до хати. Клав на покуті, поверх інших: попораємося по хазяйству, отоді й почитаєм.
По обіді брав газети під пахву, виходив на вулицю. Там уже на колодці чекали безгазетні сусіди: смалили махорку, аж дим коромислом. Бо наодинці вроді з таким смаком і не куриться, як у кумпанії. Навіть не дуже охочі до курива й ті не витримували: тяглися до кисетів. То що вже казати про затятих! У яких нігті жовті і вуса мов посипані сіркою. Передерій он уже другу куфайку докурює. Визнає ж лишень кресало, бо від сірника смак зовсім не той, а де кресало, там і вата: на гніт. Він потроху з поли і висмикує: одну куфайку скурив, тепер за другу узявся.
Підійшовши, Іван статечно вітається та й сідає якраз посередині, щоб було одинаково чутно і лівим, і правим. До нього одразу ж тягнуться дружно кисети: вгощайся, з якого захочеш. Та Іван порядок знає, памята, до якого залазив минулої неділі. Неквапом запускає руку до чергового кисета, довго майструє цигарку набива собі ціну.
Починали найчастіше з погоди. І завжди виходило так, що раніше й погода була, як погода, тепер же чорт його зна й що! Треба дощу, а воно пече, аж шкіра облазить. А посеред жнив дощами періщить. Й обовязково хтось із старших докине:
Порозоряли церкви, от воно й одливається.
Дак Бога ж немає! кукурікне молодший.
Той, із старших, помовчить, цілячись глузливо примруженим оком.