Твердохліб теж не міг здогадатись, для чого. Прочитавши таємний отой папірець, роздратовано мовив:
Знайшли ж коли вимагати підводи!
Нешерет лише зітхнув, безпорадно розвів руками.
А буряки чим я буду вивозити? продовжував тим часом Твердохліб. Жбурнув на стіл папірець, грюкнув шухлядою. Тільки те й знають, що дай та дай От візьму та й не дам!..
Нешерет підхопив папірець, дбайливо склав, заховав до конверта. Всім своїм виглядом показував, що він поділяє гнів Твердохліба, але що ж поробиш, як ізверху наказують! Хочеш не хочеш виконуй. Тож він лише зітхав та покивував співчутливо головою на гнівні тиради Твердохліба.
Не знаєте, для чого? вже трохи спокійніше запитав Твердохліб.
Та ж не написано Сказано тіки: на два тижні
На два тижні! знову завівся Твердохліб. Легко їм тими тижнями розкидатися! А буряки хто Пушкін возитиме?
Твердохліб звівся з-за столу, сердито пхнув кулаком у вікно. Віконниці одчинилися так, що ледь шибки не повилітали, разом із свіжим, аж солодким повітрям до кімнати хлюпнуло гомоном із колгоспного двору: людські голоси, дзвін заліза у кузні, нутряний рев бугая, що його недавно купили і ще не пускали в череду.
Не звикне? поцікавився Нешерет.
Твердохліб не відповів. Висунувся у вікно, сердито закричав:
Якиме, ти що ото робиш?
А що? донісся голос невидимого Нешеретові Якима.
Зерно розсипаєш! гримнув Твердохліб.
А знайдіть хоть зернину!
А я кажу: розсипаєш! ще більше розгнівався Твердохліб. Oт оштрафую на пять трудоднів враз ті зернини побачиш!
Яким щось відповів уже тихіше. «Поговори мені, поговори!» кинув йому Твердохліб та й знову сів до столу.
Так що вони хочуть?
Нешерет давно уже звик до того, що Твердохліб слухає-слухає, а як щось йому не сподобається, то вдає, ніби й не чув. Тому він знову поліз до кишені за пакетом.
Не треба! поморщився Твердохліб, і його неголене, пожмакане обличчя знову насупилось. Добре вам! сказав раптом він, і щось аж неприязне ворухнулося в його зеленкуватих очах. Живете в колгоспі за пазухою. Посівна, хлібоздача все це вас не обходить. Написав дві-три довідки, стукнув печаткою та й уся робота.
А позика? заперечив трохи ображений Нешерет.
Що позика?.. За позику з мене не менше питають, аніж із вас Отак з ранку до ночі й крутишся, як білка в колесі Поміняємось, може, роботами?.. Га?..
Воно б то можна, хитренько погодився Нешерет. Тіки хто ж нас захоче міняти?.. Що я проти вас, натурально?.. За вами колгосп як за камяною стіною І обратно ж, ви сильно партєйний
А ви хіба поза партією?
Чого ж, і я в партії Тіки чиї козирі сильніші?.. Воно хоть і книжечки у нас мов би однакові, і паліурки червоні, а покладіть їх рядком?.. Ваша всі козирі битиме, а моя так: разок походити
Плетете ви казна-що! обірвав Твердохліб. Та що ж нам із тими підводами робити?
Я думаю так: виділяти.
Ну, гаразд: дзвоніть до району. Післязавтра й пошлемо.
Нешерет, радий, що халепа з плечей, більше й не засиджувався. Виходячи тільки й сказав:
І я, мабуть, до району поїду.
Викликають?
Пакет одвезу, будь він неладний! Уночі сто разів проснуся та все під подушку рукою: чи на місці? То вам нічого в районі не треба?
Твердохліб відповів, що нічого. Іншим разом обовязково щось би придумав: у райком зайти чи в райземвідділ, зараз же на район був сердитий. Мало того, що не дали вантажну машину (Упораєшся й так, нам інших треба витягати з прориву!), так ще й підводи вимагають. А не вивезе вчасно буряки із кого питатимуть? Навісять догану, як обротьку на шию носи й не мекай!..
Посидів, посидів, соваючи безцільно чорнильницею (чорнильниця важка, мармурова, придбали її з нагоди переїзду до нового приміщення, але ще жодного разу не заливали чорнилом: приловчилися гасити недокурки). Пригадав, що викликав комірника: милити шию. В коморах мишви позаводилося підлога ворушиться. Заступник поскаржився, що зауважив комірникові зерно ж їдять, а той цапки: «А я що кіт, щоб за ними ганятися?» «Хоч ви йому скажіть, Володимире Васильовичу, бо так розсобачився, що вже й влади над собою не знає!» «Поклич на третю до кабінету, наказав Твердохліб. Я йому дам: в зубах кожну мишу до контори приноситиме!» Збирався тепер пригрозити, що вижене з роботи, та після зустрічі з Нешеретом не хотілося нікого й бачити. Роздратування, викликане розпорядженням з району, не згасло, каламутно осіло в грудях. І просторий кабінет з двома великими вікнами, з високою стелею та великим столом, і кольорові плакати по стінах все це не тішило зараз Твердохліба, а лише дратувало. Він звівся, напяв поглибше картуз, вийшов із кабінету.
У другій кімнаті, де сиділи рахівник і бухгалтер, вже чекав комірник: говорив щось до бухгалтера, скаржився, мабуть, на заступника. Бухгалтер слухав його у піввуха: він підбивав остаточно, скільки здано державі зерна, балаканина комірникова йому заважала, але він не наважувався сказати, щоб той замовкнув, а лише притакував, добре не знаючи й сам, чому він притакує. Побачивши Твердохліба, комірник зірвався на ноги, бухгалтер же ще нижче схилився над паперами, а рахівник енергійно заклацав на рахівниці. Твердохліб зупинився коло бухгалтера: хотів сказати, щоб виписав на ті пять підвод фураж, та одразу ж вирішив, що скаже пізніше. Повернувся, пішов із контори.
Комірник бічком-бічком та за ним.
Ви мене кликали, Володимире Васильовичу?
Твердохліб у його бік навіть не глянув.
То мені, мо, пізніше зайти?
Твердохліб мов і не чув. Наче й не стояла поруч людина так щось, місце пусте. Повернувся до стайні, гукнув їздового Якима. Той, ще сердитий на Твердохліба, не вибіг на оклик, а лише виставив голову.
Запрягай!
Колись, на початку головування, мотався Твердохліб на двох на своїх. Де пішаницею, де на попутній підводі встигав протягом дня побувати усюди. Прибивався додому опівночі хоч у перевесло вяжи. Їв не їв падав одразу ж у ліжко, одкидав натоптані ноги. Почорнів, схуд, як гончак, і Маруся не встигала вшивати штани, що метлялися на всохлій сідниці, як обвисла ганчірка.
Ти хоч би себе пожалів! плакалася Володьчина жінка. Перевівся на мощі страшно й глянути!
Але Володька не жалів ні себе, ні людей. Чарівною зіркою горів на обрії соціалізм, і він ладен був покласти півсела, аби лишень пошвидше добратися до нього. Ще рік, од сили два, здавалось Володьці, і вони ввійдуть у світ Братерства, Рівності, Щастя.
Та минали рік за роком, а жадане царство все ще лишалось на обрії.
Тоді Твердохліб осідлав коня. Може б, так швидко й не зважився, коли б у тридцять третьому, саме коли дозрівали хліба, не застукав у полі одного з торбою й ножицями. Тоді їх розвелося достобіса, отих стригунів, і Володька воював із ними не на життя, а на смерть: одбирав торби й ножиці, штрафував, а попадалися вдруге оддавав без жалю до суду.
Цей, мабуть, був із битих: щоб ніхто не впізнав, навісив на морду ганчірку. Встиг настригти півторби колосків, і Володька уже був підкрався до нього, та зашелестів необережно пшеницею. Стригун, побачивши Володьку, стрибонув, наче заєць, закинув торбу за плечі і таким шаленим галопом ушкварив по полю, що якби Твердохліб мав рушницю, то не встиг би й прицілитись щойно був поруч і вже аж он де!
«Стій!» закричав гнівно Володька.
Стригун ушкварив ще дужче. Торба підскакувала у нього на плечах, била по шиї, і Володька, вкінець розлютившись, кинувся слідом.
На той час Твердохліб бігав нівроку: зайця міг би спіймати. А тут іще й колгоспний хліб майже півторби спливав з-під носа. Однак і стригун попався із тих, що обганяв запросто зайців: як Твердохліб не натискав, а відстань між ними не зменшувалась.
Отоді й сів Твердохліб на коня.
Сідлали йому жеребця, бо іншим коням і так вистачало роботи, а цей тільки даром ясла гриз та іржав од сили дурної.
Спершу жеребець не хотів скорятись Володьці скидав на землю. Одного разу як хряснув, то Володька й очі під лоба пустив. Дехто подумав, що він хоч після цього од клятої тварини одступиться, але не такий був Володька, щоб так одразу здатися: полежав-полежав та й знову сів на жеребця.
У тридцять восьмому пересів Твердохліб уже на бричку. Не те, що важко стало верхом, а незручно. Хай обїзник чи бригадир тим і Бог велів гуцикати верхи, а то ж голова колгоспу. Вже і в районі почали кепкувати із нього, здебільшого ті, що приїжджали на бричках та на дрожках. Тож Твердохліб і вирішив утерти всім носа: замовив під парокінний виїзд фаетон. На високих ресорах, з мяким сидінням, з металевими підніжками. А на колесах шини. Та не залізні гумові, їде наче в колисці погойдується.
Чи то од їзди на бричці, чи од того, що настало спокійніше життя, а може, підійшли уже й роки, тільки за останній час Твердохліб розповнів, роздався в плечах і у поясі, а худе колись обличчя пішло обручем. І перші жирові складочки появилися на шиї, лягли на твердий, наче панцир, комір незмінної «сталінки».
Боячись, що голова так і поїде, комірник спробував ще раз звернути на себе увагу Твердохліба:
Так я потім зайду, Володимире Васильовичу?