Польсько-радянська війна 19191921 рр. - Степан Миколайович Борчук 2 стр.

У цих умовах набирав сили польський національно-визвольний рух. Проте, навіть, найсприятливіші зовнішні умови не були вирішальним фактором у відродженні Польської держави. Їхнє співвідношення створило величезний шанс, використання якого залежало лише від самих поляків.

У жовтні  листопаді 1918 р. історичні шальки терезів були на боці поляків. І найважливішим було існування сильного, дуже добре організованого, хоч і диференційованого національного руху. Три великі політичні табори центро-лівий табір, що підтримував Ю. Пілсудського, націоналістичний рух, керований Романом Дмовським, який тісно співпрацював із консервативними та християнсько-демократичними угрупуваннями, а також сильний селянський рух на чолі з Вінценти Вітосом упродовж усієї війни, пропагуючи ідею незалежності Польщі, здійснювали різноманітні заходи щодо відродження Польської державності.

Ще однією передумовою, яка відкрила полякам шлях до успіху у відновленні власної держави, стала здатність політичних таборів, у тому числі й тих, що стояли на протилежних полюсах політичної сцени, до укладання політичного компромісу. Саме це дозволило різним політичним угрупування, що різнилися ідеологічно, упродовж перших років міжвоєнного періоду співпрацювати у справі творення і зміцнення фундаменту незалежності.

У вирішальні дні 1918 р. польська нація мала лідерів, які виявилися здатними повести її за собою. Серед них: Ю. Пілсудський, Р. Дмовський, І. Падеревський, В. Вітос, В. Корфанти, І. Дашинський. Пройшовши загартування в тюрмах, на засланнях, у повсякденній роботі в еміграції, будучи різними за своїм соціальним корінням і політичними вподобаннями, часто вороже налаштовані один проти одного, вони зуміли відкинути розбіжності та консолідуватися в імя відродження Польської вітчизни.

Більшість тогочасних польських істориків та політиків були переконанні у необхідності відродження Польської держави в історичних кордонах Першої Речі Посполитої (які включали в себе Вітебськ, Смоленськ, Київ і далі на схід ред.). Представники різних політичних таборів лише по-різному вбачали шляхи відродження незалежної Польської держави.

11 листопада 1918 р. світова спільнота зітхнула з полегшенням завершилась Перша світова війна. Цього ж дня особливі відчуття переповнювали поляків: здійснилась їхня давня мрія воскресла Річ Посполита. Тричі розділені імперіями і десятиліттями різного буття польські терени злились в єдиний державний організм. Свідок подій Є. Морачевський писав: «Неможливо передати того стану, тієї великої радості, які в той момент огорнули польський народ. Після 120 років розлетілися кордони. Немає їх. Воля! Незалежність! Обєднання! Власна держава! Назавжди! Хаос? Це нічого. Буде добре Чотири покоління даремно чекали цієї хвилини, пяте дочекалося. Зранку до вечора збиралися натовпи на площах міст; робітник, службовець кидали працю, селянин залишав поле і мчав до міста дізнатися, переконатися, побачити польське військо, польські написи, орли на установах»

Два десятиліття успіхів і невдач, радісної ейфорії, піднесення патріотизму й розчарування і трагедії між двома світовими війнами стали важливим періодом продовження історичної традиції, котрий, попри різні складнощі та випробування, ознаменував новітню добу історії Польської держави. Проголошення 11 листопада 1918 р. незалежності Польщі, ставши поворотною подією, завершило багатолітні зусилля поляків у відродженні державності країни, відповівши викликам національної і європейської історії. Ю. Пілсудський 16 листопада 1918 р. розіслав телеграми урядам держав-переможниць та інших країн, у яких повідомляв про створення незалежної Польської Республіки: «Польська держава створюється за волею всього народу і ґрунтується на демократичних засадах. Польський уряд замінить панування розпачу, який протягом 140 років тяжів над долею Польщі  ладом, заснованим на порядку і справедливості. Спираючись на польську армію під моїм командуванням, маю надію, що з цього часу жодна чужоземна армія не вдереться до Польщі, поки не висловимо в цій справі нашої формальної згоди. Я переконаний, що могутня демократія Заходу надасть свою допомогу і братню підтримку відродженій і незалежній Польській Речі Посполитій».

Друга Річ Посполита стала важливим кроком до суверенного самовизначення і самоствердження поляків як державної нації.

Друга Річ Посполита стала важливим кроком до суверенного самовизначення і самоствердження поляків як державної нації.

Уже на завершальному етапі Першої світової війни, на міжнародній політичній арені склалася сприятлива геополітична ситуація щодо нового переділу політичної карти матінки Європи.

Отже, внаслідок розпаду трьох монархій-загарбниць виникла Польська держава, яка відразу зіткнулася із необхідністю захисту власних кордонів.

Східна політика Польщі в 19191921 роках

Якщо при визначені західних, південних та північних кордонів керівництво Польщі вимушене було рахуватися з проголошеним на Паризькій мирній конференції етнічним принципом, то зовсім іншою була його політика стосовно земель на сході. Значна більшість польської громадськості займала позицію, що відроджена Польща має формальне право на всі території, що входили до І Речі Посполитої перед першим її поділом 1772 р. Щоправда поляки, усвідомлюючи нереальність реалізації таких планів, були готові до поступок, але рішуче відкидали висунуті після 1917 р. проєкти будівництва Польської держави в етнічних кордонах, що обмежувалися до Великопольщі, Західної Галичини і Королівства Польського. Польський політичний істеблішмент підкреслював, що на значних теренах на схід від річок Буг та Сян поляки складали не тільки суспільну та майнову еліту, але й значну частину населення. А Вільно та Львів належали до найважливіших осередків польського політичного, культурного й інтелектуального життя. Попри те такі територіальні прагнення поляків зіштовхнулися передусім із бажанням українців та литовців до створення власних національних. Суперечки за Віленщину та Східну Галичину вирішили лише виграні Польщею воєнні дії. Проте ті, хто програли, не побажали миритися з поразкою і готувалися до реваншу.

У політичних колах тодішньої Польщі домінували дві концепції забезпечення національної безпеки країни, яка опинилася між Німеччиною та Росією. У таборі керівника польського націоналізму Романа Дмовського основним ворогом Польщі вважали Німеччину. Він не вірив у державотворчий потенціал українського й білоруського національних рухів. Роман Дмовський висловлювався за поділ білоруських й українських земель між Польщею і Росією більш-менш по лінії кордону перед другим поділом І Речі Посполитої 1793 р. Такий підхід мав забезпечити Польщі воєнно-стратегічні переваги та водночас забезпечити реалізацію політики асиміляції місцевого непольського населення.

Юзеф Пілсудський, на противагу Роману Дмовському, розумів значення молодих національних рухів у Центральній і Східній Європі. Він розраховував, що, опираючись на їхні спільні побоювання перед російським імперіалізмом та більшовизмом, вдасться збудувати федерацію народів між Балтійським і Чорним морями. Так, в основу федералістської концепції соціаліста Ю. Пілсудського було покладено ідею боротьби польської армії проти «східного панування більшовиків з тим, щоб допомогти європейським народам зберегти свободу і перетворити Східну Європу у федерацію вільних народів, що обєднаються навколо Польщі».

Федеративні плани Ю. Пілсудського, хоч і передбачали створення незалежної України, Литви, Грузії, а можливо навіть Білорусі, мали, однак, один прорахунок вони визначали, що Польща відіграватиме провідну роль у цій федерації.

Проте литовці рішуче відкинули пропозиції стосовно будь-якої співпраці, а в боротьбі за Вільно уклали навіть угоду з Радянською Росією.

Українців, в особі Симона Петлюри, до союзу з Польщею схилила тільки мілітарна катастрофа УНР. Остаточного удару федеративна концепція зазнала після поразки польсько-українських військ під час Київського походу 1920 р. і підписання польсько-радянського мирного договору у березні 1921 р., у якому поляки визнали владу більшовиків у радянських України й Білорусі.

Таким чином, Ю. Пілсудський, намагаючись втілити в життя федералістську ідею, врешті-решт доклав немало зусиль до встановлення східного польського кордону, лінія якого була близькою до бачення Романа Дмовського.