Анатолій Дімаров
Біль і гнів
© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2021
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2020
Біль і гнів[1]
Частина пята
Дорого обійшлася німцям, що хазяйнували в Хоролівці, смерть старого йолопа Крюгера. Комендант поніс свій запущений ішіас і пятдесят років прямо на фронт: у тісні та вонючі солдатські окопи. Начальник гестапо теж потюпав слідом: розжалуваний у рядові. Навіть ляндсвірт не втримався на зігрітій посаді, хоч він, здається, не мав ніякого відношення до цієї сумної події. А найбільше, звісно, дісталося поліції, бо стрілочник, як відомо, завжди винен: німці розстріляли всю охорону, яка чергувала в той час, коли Івасюта втік із увязнення.
Гайдукові теж світила петелька або й куля межи очі, бо чия кадра уколошкала Крюгера? Поки його тягали на допит, перевівся нінащо: тільки губи, та очі, та ще жовна на випнутих вилицях.
Утратив сон, з ночі в ніч вертівся на ліжку, важко зітхав. І все більш ненавидів свою половиноньку: спала, хоч би тобі що! Над головою вішатимуть очей не розплющить! Хіба візьме подушку та натягне на вухо, щоб не чутно було, як рипітиме шибениця
Ну, та цій завжди собаче весілля! Не стане його, Гайдука, одразу ж знайде інші обійми
Хвойда всесвітня!
Якось не витримав стусонув коліном у спину.
Олька зойкнула, зірвалася з ліжка.
Ти що?!
Нічого Гайдука аж за горло здушило. Стримався, щоб не заїхати ще й кулаком. Лягай досипай Кор-рова
Олька почухала спину, знову полізла в ліжко: тепла, розморена.
Спи, доки мене не повісили! докинув гірко Гайдук.
Як не повісили, то вже не повісять, озвалася позіхаючи Олька. Вмостилася, почмокала смачно і одразу ж заснула.
Гайдук на неї вже й дивитись не міг. Ображено сопучи, зсунувся з ліжка, взяв ковдру, подушку, пішов до канапи. Закурив, довго лежав, пропікаючи вогником темряву, блимав понуро. Скнів у безнадійних думках, ятрився образою на чорну німецьку невдячність, служив їм вірою і правдою, власного життя не жаліючи, а вони чоботом у душу!..
За віщо?
Одне й утішало, що не посадили одразу ж за ґрати. Може, все ж урахують його бездоганне минуле, самовіддану службу, а особливо дві медалі, що висять на мундирі: не за очі красиві їх одержав Гайдук, тричі ходив у самісіньке пекло, переповзав через кордон, ризикуючи щоразу нарватися на кулю прикордонника чи попастися чекістам до рук. І невідомо, що було б краще, бо тоді Гайдукові пригадали б усе: і банду і активістів повішених, і шпигунство на іноземну розвідку залишав на той крайній випадок Гайдук ампулу з отрутою: в комірець, в самий кінчик, щоб, як до лиха, то одразу вхопити у зуби
Повертався щоразу мов з того світу
А почалася війна теж довелося перебрати гіркого. Знов по цей бік, у більшовицькому тилу, з приймачем і ракетницею: вишукував цілі для літаків. Недосипав, недоїдав, помирав од спраги і втоми, ризикував щохвилини, бо спіймали б на місці й покінчили б; скільки разів вгризався у землю зубами, коли поруч, у темряві, тупотіли захекано й стривожені злі голоси боляче били у вуха: «Тут він!.. Тут!.. Пильніше шукайте!.. Звідси злетіла ракета!..»
Шукали. Проходили поряд, мало не топталися по ньому, а він лежав, уже й дихнути не сміючи, і, якби міг, то зупинив би і серце: боявся почують. І потім, коли небезпека минала, довго не мав сили покласти «вальтер» за пазуху: пальці аж прикипали до руківя розпеченого
А тепер що: до стінки і «фойєр»? По медалях, що самі й навішали? Ні, медалі зірвуть, як зірвав колись хреста німецький полковник з німецького ж таки офіцерика. Помах руки і людини не стало. Живий труп із білим, як крейда, обличчям. Покірна мішень для карабінів
Ех, життя, будь ти неладне!..
Ранок стрічав, мов давнього ворога: не чекав нічого втішного від наступного дня. Зодягався, випивав склянку міцнющої кави, плентав у поліцію чекати на черговий виклик до слідчого.
Телефонний дзвінок іноді лунав одразу ж, як тільки переступав поріг кабінету, а бувало, апарат мовчав аж до вечора. І невідомо, коли було важче. Сидів, як привязаний, хоч що робив, відчував отой телефон. Наче міну. Ось-ось візьме й вибухне. Ось-ось
Порятунок прийшов, коли уже й не сподівався.
Представник гестапо з Полтави, якого всі німці в Хоролівці чекали, як смертної кари, виявився Гайдуковим знайомим. Та не просто знайомим товаришем: в одній і тій же розвідшколі навчалися перед війною, поряд і спали, і їли. І в карцері якось разом сиділи, коли надумалися провідати місцевих дівчат.
Віллі Кофт не забув минулих Гайдукових послуг: як той підставляв не раз спину, виконуючи за себе й за нього важку та невдячну роботу. Мив у казармі підлогу. Чистив гальюн. Бігав на пошту за посилками від батьків Віллі, які за своїм улюбленим сином світу не бачили. І хоч вважалися обоє курсантами і були наче рівнею, однак Гайдук уже тоді добре затямив, хто з них слуга, а хто пан. Тож належно себе й поводив.
Коли по закінченню школи його відразу ж послали на Радянський кордон на диверсії й розвідку, а Віллі забрали в Берлін, Гайдук і це сприйняв як належне. Бо куди йому, безбатченкові, без роду й племені, рівнятися з арійцем, та до того ж ще й з аристократів: мав перед прізвищем приставочку «фон» золотий отой ключик, що відчинятиме двері до найвищих посад у майбутньому.
Віллі й зараз уже обіймав солідну посаду і мав неабиякий чин: штурмбанфюрер СС. І якщо на Гайдукових грудях побрязкувало лише дві медалі, то Кофтів бездоганно пошитий мундир прикрашували не одна орденська стрічка, пришпилена з вишуканою недбалістю улюбленця долі.
За роки, відколи вони розлучилися, Віллі таки дещо змінився: ледь помітно посивів, трохи побрезкло обличчя, він ще більше посутулішав. Сидячи за столом під час наради, чіпко й строго дивився на присутніх, наче тепер уже вирішував, кого на фронт у штрафбатальйон, а кого на шибеницю. Ось його світлі очі зупинилися на Гайдукові (Гайдук аж дух зачаїв, а в грудях поповз, поповз крижаний холодок), щось у них, у тих очах, ворухнулося, чи то тільки так здалося Гайдукові, бо Віллі одразу ж перевів погляд на опасистого німця, який сидів поруч. Німець засопів, мов йому забракло повітря, неспокійно засовався, червона шия, здавлена тугим комірцем, враз змокріла од поту, і Гайдук, переводячи дух, сам себе запитував, упізнав його Віллі чи ні, бо жоден мяз не здригнувся на обличчі високого гостя. І невідомо, чого б він зараз дужче хотів: щоб Віллі його упізнав чи так і лишитися для нього чужою людиною. Бо чи не спитає з нього, як з давнього друга, особливо суворо й нещадно?
Тому навіть не пробував підійти до штурмбанфюрера під час перерви.
Віллі, однак, упізнав, а може, знав про Гайдука ще перед поїздкою в Хоролівку: Гайдук уже виходив з гестапо, як його затримав черговий.
Пане начальнику поліції, вас просять зайти у приймальню!
Гайдук аж здригнувся. Виду, однак, не подав: строго насуплений, піднявся на другий поверх, зайшов до приймальні.
Тут сиділо повнісінько німців, чекали на виклик. Секретар, як тільки уздрів Гайдука, підняв трубку, щось тихо сказав. Вислухав, поштиво кивнув головою.
Зайдіть.
Штурмбанфюрер зустрів його на порозі. Розвів широко руками, приязно всміхнувся.
A-а, старина!.. Що ж це ти не признаєш своїх друзів?.. Негоже, негоже.. Обійняв за плечі, провів до невеликого столика, на якому стояло кілька пляшок. Віскі?.. Коньяк?.. Налив із пузатої пляшки, перший підніс плескатий келих: За щасливе побачення!.. Прозіт!.. Випив, посмакував, похвалив: Гарний напій. Що-що, а пити ці французики вміли. Наче французів уже й не існувало на світі.
Гайдук теж вихилив келих обережно, наче отруту, і хоч ніяк не міг звикнути до іноземного трунку (тхнув він йому чомусь клопами), похвалив і собі. Обережно, щоб не розбити тендітну посудину, поставив келих на тацю. Сидів потім, скутий, напружений, все чекав, що Віллі от-от поцікавиться, як воно сталося, що він проґавив Івасюту. А Віллі наче забув, за чим, власне, й приїхав: поринув у спомини. Палив сигарету, розчулено мружився.
Скільки ж це років минуло, як він із камрадом навчався в тій школі?.. Ах, які то були щасливі часи! Навіть карцер викликає зараз розчулення. Чи не так, любий друже?
Гайдук обережно притакував, хоч йому зараз було не до спогадів: здавалося, що Віллі в оцих мандрівках у минуле не зовсім щирий. Не для того ж приїхав він до Хоролівки, щоб побачитися з ним, з Гайдуком! І чим довше поринав у спогади Віллі, тим більша напруга наростала у Гайдукові.
Врешті й Віллі, здається, набридли ці спомини, погасив сигарету, скрушно зітхнув:
Отак би погомоніти до ранку Та, на жаль, ми собі не належимо: війна, друже, війна
Гайдук напружився, у нього одразу ж спітніли долоні.
З оберстом Крюгером доводилося зустрічатися?
Так, відповів похмуро Гайдук.
Серйозний чоловік, сказав задумливо Віллі. Пригрозив, що у справі батька дійде аж до Берліна, якщо ми всіх не покараємо. Рицарський хрест нічого не поробиш!.. Обличчя Віллі стало зовсім заклопотане, він дивився на Гайдука так, наче казав: жаль мені тебе, старий друже, але що маю робити? Служба є служба Як ви того бандита не втримали?