Дядьки стали опускати голови, ховаючи обережні посмішки, а Васильович, сердитий на брата, прокашлявся поспіхом:
З запитаннями різними можна й пізніше От зберемося у неділю
Чому ж! перебив його Гайдук, і голос його аж задзвенів. Можна й відповісти. І про Москву, і про коня Москву німецькі війська поки що не схотіли брати Москва і без цього впаде. От візьмуть Сталінград, дійдуть до Уралу, і Москва гнилим яблучком І сліду од неї тоді не лишиться! Отож кому Москва така мила, різонув Гайдук поглядом Івана, що аж наперед виперся, щоб краще було чути, слухав, ще й головою покивував, така дорога, спішіть попрощатися з нею. Бо німці й каменя од неї не лишать. Щоб не плодилася більшовицька зараза.
«Ага, подумали дядьки, німці таки Москви не взяли. Видать, руки короткі». Заворушилися, загомоніли поміж собою та й посунули на вулицю, бо начальство сказало, що поки що усе.
І йшли вони так: попереду, натовпом люди, а позаду Гайдук, староста і три поліцаї. Та ще комірник пристав по дорозі. Поліцаї ж із гвинтівками. Так що люди наче й не увязнені, а під сторожею. Ні назад, ні вправо, ні вліво тільки вперед. До маєтку майбутнього. А там уже до пізнього вечора. Од дзвінка до дзвінка.
Гайдук увесь день теж протовкся на хуторі: наглядав за роботою. Щоб ніхто не промарнував і хвилини. Перед початком ще оголосив розпорядок: до першої не розгинатися, а потім обід, рівно година, а тоді аж до вечора.
Та ми ж і їсти не захопили з собою! бідкалися жінки. Це ж і в село збігати не встигнемо.
Спасибі, заступився Приходько Микола Васильович. Сказав, що воно-то так, строгість, звісно, потрібна, але народ цього разу не винен: його, Приходькова, вина. Не попередив, що на обід в село не пускатимуть.
Та й ви ж мені не сказали нічого.
А вам треба все казати та пояснювати? огризнувся Гайдук. Однак погодився відпустити людей на обід. Тільки не всіх, бо це ж не люди худоба: розбредуться, до вечора не збереш. Хай виділять по одному на десять дворів, і ті вже у село й сходять.
«Оце так! переглянулись люди. Маємо панщину».
А тепер за роботу! скомандував Гайдук. І додав, скрививши в посмішці вуста: Звикли мітингувати, тепер звикайте працювати як слід.
Стали до роботи. Хто колоди тесати, хто пиляти дошки, хто з бурянами воювати, а ще більше подалося в здичавілий сад: вирубувати вишні й сливи, яблуні й груші, що давно уже перестали родити. Та ще й викорчовувати. А вона ж, деревина, росла, здається, не стільки вгору, скільки донизу: переплелася корінням, що й сам чорт ногу зламає. Іще переносили цеглу, викладали в акуратні бурти, бо складали до цього, наче навмисне, якраз на тому місці, де має стояти палац.
Васильович, хоч його ніхто й не примушував, теж узявся до роботи: пішов із дідами та підлітками корчувати дерева. І комірник побігав та й собі допомагати жінкам, що цеглу носили. Не стільки помагав, скільки покрикував:
Давайте, дівчата, давайте: німці старательних люблять!
Ви б хоч під ногами не плуталися! розсердилися врешті жінки. А то ще цеглину на голову впустимо.
Комірник одразу ж і одійшов: од них, божевільних, всього можна чекати! Понипав, понипав, на Гайдука боязко зиркаючи, а тоді до пильщиків, які розпускали на дошки грубезну колоду:
Ворушіться, хлопці, ворушіться: німці старательних люблять!
А ми що, не ворушимося? скосив на нього око Глекуха, а Йван Приходько, який стояв унизу, одразу ж спитав:
Пособити прибіг? От спасибі ж тобі! А я думаю, хто б мене підмінив, бо курити хочеться, аж вуха попухли.
Курити будете, як скомандують! озвався зверху Глекуха: він сердився на Йвана, який водив пилкою, аби тільки збоку здавалося, що чоловік пиляє, старається. Сам же працював, як машина поки дошку не розпустить не перепочине. А вони хай краще тирсу зберуть.
Комірник заходився коло тирси: це все ж не руками вниз-угору махати. Як намахаєшся, то й плечей не будеш чути. Іван же вичитував Глекуху:
І хто тебе таким і на світ породив? Як твоя нещасна Ганка з тобою й живе?
Живе, буркав незворушно Глекуха, невтомно водячи пилкою. Лінькувато якось водив, не поспішаючи, а спробуй із ним попрацювати у парі наплачешся. Одмахає рука отим своїм чирги та чирги, що потім і цигарки не зліпиш.
Та чи ти премію собі заробляєш, що так стараєшся?! не витримав нарешті Іван.
А що?
Поміщик, кажу, тобі премію дасть, що так стараєшся?
Та чи ти премію собі заробляєш, що так стараєшся?! не витримав нарешті Іван.
А що?
Поміщик, кажу, тобі премію дасть, що так стараєшся?
А я не стараюсь. Я роблю.
Тьху! аж сплюнув Іван.
Не працювали тільки поліцаї. Гайдук одного погнав одразу ж в управу: чергувати про всяк випадок, а двох уже тут поставив на чатах: одного на дорозі, що вела в село, а другого з боку левади. Щоб ніхто не здумав непомітно втекти. Хоч і попередив, що після роботи влаштують усім перекличку, однак від цієї публіки всього можна ждати.
Ходив то подвірям, то садом, наглядав за роботою. Особливо пильно придивлявся до молоді: чомусь був переконаний, що тільки вони, оці сопляки, могли написати оті дві листівки й повісити на воротях налигача. «Цей?.. Цей?.. душив кожного поглядом. Найду!» аж зціплював зуби. Бо вже придумав, як розшукати автора дулі. Був упевнений: знайде. Тільки од цього поки що не легшало: дві листівки оті, два ганебні ті аркуші, мов живі, ворушилися в нагрудній кишені нагадували повсякчасно про себе. Здавалося, що всі уже знають, як він возився з налигачем, мараючи руки. Відчував увесь час глузливі, в спину, посмішечки. Забити, загнати в горлянки, щоб подавилися!
Побачив ледь помітний димок, що піднімавсь над колодами складеними, рушив скрадаючись. Хтось кахикнув за спиною, мабуть, попереджаючи, Гайдук обернувся різко, всі, хто був поблизу, окрім роботи, здається, нічого не чули й не бачили. Постояв, обводячи важким поглядом людей, знову рушив до колод.
Там сидів на осонні парубійко років шістнадцяти. Курив. Аж очі заплющив блаженствував. Гайдук мовчки стояв, впившись у порушника поглядом, йому вже здавалося, що він десь його бачив. І оце худе в ластовинні обличчя, й нерозчесану русяву чуприну, і босі ноги, що вилізали з куцих штанів. «Може, цей?» ворухнулося важко у ньому.
Парубійко раптом здригнувся, розплющив очі. Побачив Гайдука, занімів. У одвислих губах продовжувала диміти цигарка.
Куримо? запитав спокійно Гайдук. Ану встань Встань. Бо парубійко все ще сидів, витріщившись на Гайдука. І коли той звівся нарешті, натренованим, коротким ударом поцілив йому прямо у зуби. Страшний той удар кинув парубійка на землю, з рота чвиркнула кров.
Вдруге пристрілю на місці, процідив крізь зуби Гайдук. Марш до роботи!
Схлипуючи, затуляючи долонею розквашеного рота, парубійко звівся над силу і задком-задком од Гайдука. Гайдук же дістав хустину, витер бридливо правицю, рушив до саду.
Після цього всі працювали мовчки, мов води в роти понабиравши. Кивне хіба один одному «Подай!» та й знову за роботу. І коли врешті була оголошена обідня перерва і люди заходилися коло їжі, принесеної з села, кожен їв собі мовчки, мов з примусу. Не збиралися навіть до гурту, як те зроду-віку водилося на громадських роботах: у полі, на жнивах чи на сіножатях
Рівно о девятій Гайдук подав команду кінчати. Люди потягнулися мовчазною вервечкою, і попереду майже бігли жінки, бо на кожну ж удома чекала непочата робота: і худоба непоєна, і діти негодовані дай Боже до півночі впоратись.
Завтра щоб після сьомої в селі не було ні душі! попередив Гіриходька. Сам пройдусь перевірю.
Глянув на сонце. Велике, червоне та чисте, воно уже зависало над обрієм, і просякнутий первозданною тишею степ готувався до сну. Все завмерло, навіть птахи, що досі невтомно висвистували, умовкли, лише іноді лунав різкий посвист байбака, що попереджав про небезпеку. Гайдук колись любив стрічати отакі передвечірні години, женучи з паші худобу, а зараз не звертав уваги ні на сонце, ні на обрій задумливий, ні на притихлі поля: знову думав про листівки, що лежали в кишені, про їх авторів Тому й не зайшов навіть до комірника, який запросив на вечерю, а подався до управи. Наказав поліцаям обійти село, зібрати всі учнівські зошити.
Усі до одного! І постукав по циферблату годинника пальцем. Щоб за дві години всі зошити лежали отут на столі. Виконуйте!
Зошитів набралося достобіса: поліцаї завалили ними весь стіл. І Гайдук, відпустивши поліцаїв вечеряти, звільнив на столі трохи місця, почав з крайньої купи.
Щоб легше було найти, переглянув спершу зошити в косу лінійку з видертими сторінками. Але учні Тарасівки, мабуть, тільки те й робили, що видирали сторінки, жодного цілого зошита, особливо у хлопців, і Гайдук, махнувши рукою, став дивитися всі підряд.
То була важка й невдячна робота: звіряти почерки. Минула година, а зошитів мовби не меншало. «Наплодили грамотіїв!» зло подумав Гайдук, дивлячись на стоси, що чекали на нього. Спершу, переглянувши, одклав на лаву, а потім став жбурляти на підлогу. «Не той Не той Не той» одкидав Гайдук зошит за зошитом, і йому вже рябіло в очах, і літери зливалися докупи він аж головою трусонув очманіло й протер долонями очі. «Як вони і вправлялися?!» подумав про вчителів, бо досі вчительський хліб йому здавався найлегшим.