Сів біля розкачаного свого неживого тіста, що не викликало в нього жодного бажання творити вареники й занурив пятірню в руду жижу з гниличок і цукру. Облизав. Дістав із закапелка заначку, зробивши пару спраглих ковтків. Фея Дінь-Дінь враз зявилась поруч, вся така нереальна, прекрасна і принадна, тріпаючи крильцями й розсипаючи мерехтливі часточки навколо себе, немов з реклами якихось французьких парфумів. Антін глянув на неї з-під лоба і криво усміхнувся, знову захлинаючись своїми спогадами. Прошепотів: «Ти прилітай, прилітай до мене частіше. Бо хоч з кимось я маю гомоніти вряди-годи. Хоча б з тобою».
III
Як все швидко змінювалося в столиці Української РСР А ще весною сорок першого Максим планував, що наступного року поступить в медичний. Батько був хірургом-травматологом і викладав в тому інституті на кафедрі практичної медицини. Не те щоб Максим особливо мріяв про карєру «костоправа» (як його батька інколи називала вже давно померла бабуся по лінії матері), однак проти волі батька не йшов. В їхній родині був закон: як скаже батько, так і буде. Можливо, саме тому мама не сперечалась, коли батько сам, в перші ж дні війни, записався добровольцем на фронт. Формально чоловіків його року народження «не брали». Звісно, адже він був старшим за призовний вік. Однак брали таких як він на «збори». Себто, на фронт, звісно.
Мама, здається, навіть тоді не плакала. Просто зблідла і якось враз змарніла. Сердилася на нього неймовірно і навіть не пішла проводжати, коли його відправляли на фронт з військкомату, про що потім гірко шкодувала. Максим сам побіг, але не встиг колона вже рушила на вокзал. Штовханина була страшенна. Усі махали гілками бузку і співали пісень. Молодиці плакали, друзі новобранців грали на гармошках й радісно викрикували щось підбадьорливе про швидку перемогу в натовп поголених мужчин, котрі невміло марширували й усміхались. Максим дав волю почуттям і голосно кричав «тато! тато!». На нього особливо ніхто не звертав уваги. Тоді всі висловлювали свої почуття хто як міг. Себто, по різному.
Від батька не було жодного листа з фронту. Жодної звісточки. Сусідка згори, одна з тих небагатьох, що не виїхали з Києва, якось сказала, проходячи повз заплаканого Максима, котрий потай від мами курив на сходах підїзду: «пропав безвісти». «Та нє! тоді враз вигукнув хлопець. Немає прямих доказів цьому!». «Та я що? Та я нічого, знизала плечима жінка. Я констатую. Нехай і не буде так». Максим тоді нахмурився і промовчав. Він саме вчився ковтати образи. Зробив собі саморобний візок і бігав з ним на вокзал, щоб перевозити речі новоприбулих до Києва фрау[23]. А тих, між іншим, з кожним днем ставало дедалі більше
Як тільки побут Генералкомісаріату і всіх його підлеглих було налагоджено, до міста хлинули німкені. Дружини й подруги «володарів всесвіту». З «холодними» завивками арійського білявого волосся, на підборах, в красивих випрасуваних сукнях і акуратних костюмах, немов тільки-но з хімчистки, з білосніжними бантами на блузках і з фантазійними ридикюлями зі шкіри екзотичних тварин, вони гордо вистрибували цілими табунами з комфортних, теплих вагонів першого класу і віддавали ось таким неборакам, як Максим, єдине, що вказувало на те, що живуть вони в умовах воєнного часу свої величезні тверді квадратні валізи. А потім гордо, немов Герінг, вказували кудись рукою, здебільшого і безпомилково в напрямку центру, і наказували німецькою мовою куди прямувати. Максим одному тоді радів що в школі вчив ту мову. «Ось так, засмучено розмірковував, утилітарність прикладної науки. До біса біологію і математику. Головне зараз правильно зрозуміти, куди швидко доставити валізу фрау, аби отримати більше грошей за свої послуги».
Однак, з неймовірною здатністю німців все систематизувати та робити підконтрольним, його заробіток скоро зійшов нанівець: на будь-яку діяльність треба було отримувати спеціальний дозвіл, особливо якщо промишляєш чимось у всіх на виду, а в Максима, звісна річ, ніякого папірця не було.
* * *Тож трапилось так.
На заключному іспиті він «тонув» на очах професора, усвідомлюючи, що не знає, що відповісти на запитання. Професор здивовано підіймав вгору брови й вчинив поза правилами. Себто дав йому другий шанс інший екзаменаційний білет. Але Антін Він дивився на три елементарні запитання, як баран на нові ворота. Так, запитання елементарні, але після двох діб без сну (бо потяг «Варшава Івано-Франківськ», котрий би мав його привезти вчасно із заробітків на завершальний акорд навчання в «бурсі», зламався, і Антін добирався автобусом, який хоч і довіз його до рідного міста, також двічі зламався в дорозі та запізнився на пів доби) ці запитання здавалися йому незрозумілою китайською грамотою.
Однак, з неймовірною здатністю німців все систематизувати та робити підконтрольним, його заробіток скоро зійшов нанівець: на будь-яку діяльність треба було отримувати спеціальний дозвіл, особливо якщо промишляєш чимось у всіх на виду, а в Максима, звісна річ, ніякого папірця не було.
* * *Тож трапилось так.
На заключному іспиті він «тонув» на очах професора, усвідомлюючи, що не знає, що відповісти на запитання. Професор здивовано підіймав вгору брови й вчинив поза правилами. Себто дав йому другий шанс інший екзаменаційний білет. Але Антін Він дивився на три елементарні запитання, як баран на нові ворота. Так, запитання елементарні, але після двох діб без сну (бо потяг «Варшава Івано-Франківськ», котрий би мав його привезти вчасно із заробітків на завершальний акорд навчання в «бурсі», зламався, і Антін добирався автобусом, який хоч і довіз його до рідного міста, також двічі зламався в дорозі та запізнився на пів доби) ці запитання здавалися йому незрозумілою китайською грамотою.
Антін голосно видихнув: «Не можу, Олеже Прокоповичу» і професор нарешті зрозумів і здався (бо Антін, позаяк, стояв «насмерть») і тихо промовив, з прикрістю піджимаючи губи й не дивлячись на студента, а лишень кудись в бік: «Сідайте».
Професор розвернувся до вікна на підборах своїх смішних, допотопних «шузів», придбаних, мабуть ще за часів, коли він сам був зеленим студентом і, на відміну від Антіна, пріоритетом ставив навчання, а не будь-що інше, і мовчки склав руки за спиною.
Олеже Прокоповичу, то мені можна буде якось? Той, нупе-ре-склас-ти? видихнув Антін по складах оте «перескласти», ніби питаючись, чи буде помилування від страти.
Ні-і! коротко відповів професор, зробивши наголос на останній літері. І додав образливе: Ти геть тупуватий?!
Олег Прокопович був невблаганним. Улюбленець Антіна, котрого той захищав перед студентською братією «бурси», пояснюючи, що той чоловік, від чиїх грубих жорстких «шузів» тридцятирічної давнини (позаяк, єдиних, бо професор хабарів не бере й живе в університетському гуртожитку) так противно й особливо голосно рипить старий паркет коридору, кришталево чесний і що ним можна захоплюватись і рівнятись на нього. І дітей своїх, майбутніх інженерів, Вольчуків, віддасть вчитись тільки до нього, на кафедру будівництва та цивільної інженерії.
На тому іспиті навколо лисуватої світлої макітри професора Антіну привиділося якесь дивне сяйво, ніби німб оточував Олега Прокоповича. Насправді то було всього лише переломлення весняного світла, котре пробивалося до аудиторії, минаючи квітучі вишні та незворушну постать професора «світила» інституту архітектури, будівництва і туризму «нафти й шміру»[24].
Але Антін про це вже не довідався. Бо сонця і квітучих плодових дерев тієї весни не побачить. Він вийшов з аудиторії свого рідного третього корпусу оптимістичного кольору яскраво-рожевих пелюсток квітучої вишні на вулицю за інерцією, бо так «надо». Навіть в травні в аудиторіях було градусів на десять нижча температура, ніж на вулиці й студенти вибігали «outdoor» на перервах не так курити, як грітися і саме так призвичаїлися до нікотину. Йому вкрай захотілося підійти до фігури покровительки свого вишу Пресвятої Діви Марії та молити її про диво. Бо реферат «від руки», як вимагали від нього всі пять років навчання «при зальоті» вже не допоможе і він це усвідомив вкрай гостро, всіма альвеолами своїх «просмалених» легень. Йому враз згадався випускник його рідного «нафти й шміру», аспірант, що читав філософію і сказав на семінарі, що, аби не давати хабарі, треба визначитись з кафедрою, ким хочеш бути, і вчитись, «а не бути задротом, що сидить в барчиках і нічого не робить».
* * *Його відрахували за три тижні до випуску. Антіну хотіли надати другий шанс, як виняток, як сироті з багатодітної родини, однак виявилося, що за ціле літо він не знайшов час пройти практику в місцевому зварювальному цеху. Та й оцінки З відмінника-першокурсника Антін до пятого року навчання (і третього року польського «батракування», про яке, звичайно ж у виші здогадувалися, але не заперечували) докотився до трієчника. То навіщо ж такому небораці давати іще один шанс?
Антін тоді вперше за все своє життя, в подвірї за гаражами, що смерділи фарбою і бензином, приклався до пляшки дешевого закарпатського солодкого вина. І фея Дінь-Дінь вперше зявилася перед ним, немов віддушина, принадна наречена аби вже ніколи не залишати. Замиготіла різнокольоровими бензиновими крильцями й навіяла відчуття радості. Беззмістовної, брехливої, недоречно-дурної й майже вульгарної. Бо радіти хлопцю нема чого. Бо його карєра молодого інженера закінчена, ще й не розпочавшись, бо дома на нього чекають четверо жінок, яким не в тямки, чому Антін не склав іспиту.