Врешті Максим, якому тільки-но виповнилося шістнадцять, однак ані щасливої мами, ані свічок на торті, ані самого торта вже, звісно, в нього бути не могло, плентався до майстерні від бульвару Шевченка через Володимирський собор, котрий ще до війни радянська влада перетворила на Музей антирелігійної пропаганди. (Власне, також майже за призначенням, тільки прямо протилежним). Максиму навіть здалося, що він бачить світло через тьмяні вікна собору, однак подумалось тоді, що це неможливо, бо пізно ввечері в Радянському Союзі навіть музеї не працювали.
Однак потім, коли минав сквери з обох сторін на вулиці Коцюбинського, його осінило і він вдарив себе по лобі: «Точно! Водохресний Святвечір адже надворі! І вже не радянський Київ Все можливо І якби мама була живою, вона приготувала б нам з батьком куті й мене примусила її їсти, хоча ще торт з Дня народження недоїдений».
На юнака нахлинули спогади. Він безрезультатно боровся з вечірньою завірюхою, котра стіною загороджувала йому шлях, йшов, обмотаний старою маминою вовняною хусткою і плакав ридма. Від цього на його щоках враз замерзали колючі крижинки й він незграбно мружився і здирав їх обледенілими пучками пальців. Йти було ще далеко і Максим як міг боровся з почуттями й непогодою. Врешті, якось таки дійшов
* * *Старий, підсліпуватий дідуган з покорченими від ревматизму пальцями зиркнув недобре на Максима і лише хмикнув: «Робота не бий лежачого. Ти що? Син якогось цабе? Ану признавайся?!». Однак, Максим не встиг ні в чому зізнатися, бо останні сили витратив на те, аби спуститися до того підвалу. Він обперся об вхідний отвір майстерні й враз за тим втратив свідомість від недоїдання.
Отямився на холодній підлозі. Дід прискав на нього льодяною водою: «Ти чого, парінь? Думав дуба дати? Та я ж тебе з підвалу мертвого не винесу! Ану ставай до роботи! Що, зовсім голодний?» зиркнув на нього дід і Максим побачив в його погляді погано приховану жалість. Після мацюпусінького кусника ерзац-хлібу і склянки льодяної води, Максим таки став до роботи.
Якийсь нещасний каганчик, котрий димив і бухикав так, немов ось-ось має згаснути, освітлював підвал, в котрій розташовувалась та майстерня. Окрім діда Остапа і Максима більше там нікого не було. Дід бухикав так само як і його нещодавно згасла мама і Максим підозрював, що в того також сухоти. Однак, часу на припущення і зайві думки не було.
Дід Остап замішував гіпс, Максим виливав його в форми, в котрих той застигав і ставав погруддями Шевченка.
Діду, а навіщо їм стільки погрудь Шевченка?
Не став зайвих запитань! Хіба ж тобі не відомо, що то Кобзар? Світоч українського народу?
А причому тут німці, діду?..
Не німці! Він потрібен нашим патріотам! Нашим воїнам ОУН! Однак, просвітницька сила Кобзаря поза всілякими сумнівами. О! проказав дід Остап, піднявши вказівного пальця догори, радіючи своєму винахідливому поясненню і пошкандибав з брудним відром за черговою порцією гіпсу.
Максим більше не допитувався.
Так іноді трапляється, коли ідеї генія використовують не щирі послідовники, а задля якихось інших, корисливих цілей. Немов крадуть його єство, аби залучити ще більше прихильників. Адже Шевченко понад усе хотів, щоб його почули. А значить розповсюдження своїх ідей. Хотів, аби ті належали всім українцям і надихали їх, освітлювали їх непростий шлях і надавали просвіту неписьменним. Хотів, аби українці научалися свого і чужого не цуралися.
Майже 81 рік тому цей безперечний геній написав: «Посилаю вам на показ 10 экземпляров мого ''Букваря'', а из Конторы транспортов вы получите 1000 экземпляров. Добре було б, якби можна розпустить його по уездных та по сельских школах, а вже що хочете, те и робіть з ним, а як Бог поможе, зберете за його гроші, то положіть їх в касу ваших воскресных школ
Думка єсть за ''Букварем'' напечатать лічбу (арифметику) і ціни, і величини такої ж, як і ''Букварь''. За лічбою етнографію і географію в 5 копійок. А історію, тілько нашу, може вбгаю в 10 копійок. Якби Бог поміг оце мале діло зробить, то велике б само зробилося» (Тарас Шевченко, лист до М. Чалого, 4 січня 1861 р.)
На жаль, ті свої, котрі й справді шанували Кобзаря, тоді занадто вже пристали до чужого. Потім ця ситуація дасть змогу на багато десятиліть затаврувати чисте, по суті своїй, а не за методами, які застосовували, прагнення українських націоналістів побудувати вільну, незалежну державу
Майже 81 рік тому цей безперечний геній написав: «Посилаю вам на показ 10 экземпляров мого ''Букваря'', а из Конторы транспортов вы получите 1000 экземпляров. Добре було б, якби можна розпустить його по уездных та по сельских школах, а вже що хочете, те и робіть з ним, а як Бог поможе, зберете за його гроші, то положіть їх в касу ваших воскресных школ
Думка єсть за ''Букварем'' напечатать лічбу (арифметику) і ціни, і величини такої ж, як і ''Букварь''. За лічбою етнографію і географію в 5 копійок. А історію, тілько нашу, може вбгаю в 10 копійок. Якби Бог поміг оце мале діло зробить, то велике б само зробилося» (Тарас Шевченко, лист до М. Чалого, 4 січня 1861 р.)
На жаль, ті свої, котрі й справді шанували Кобзаря, тоді занадто вже пристали до чужого. Потім ця ситуація дасть змогу на багато десятиліть затаврувати чисте, по суті своїй, а не за методами, які застосовували, прагнення українських націоналістів побудувати вільну, незалежну державу
І, на жаль, так часто трапляється, коли популярні ідеї й вчення пророків інші використовують у своїх цілях. Їх трохи переінакшують, гіляччя з концепту обтесується для легкості сприйняття і робиться з потужного дерева якийсь «буратіно». Антропоморфність природи вчення набуває інших рис. Видозмінюється. Міняє структуру.
Такий недолік популярності і як зберегти унікальність вчення, скажіть мені?
Хоча, заради справедливості треба зазначити, що Максима в умовах окупації значно більше хвилювали зовсім інші, приземленні й побутові речі, а не ідеї.
* * *Як він біг Так навіть ошаленілий поет Іван Бездомний не гнався за консультантом[30]. Однак, в Антіна, так само як і у поета, теліпався на шиї образок і очиська дико бігали. Антін саме пробігав Патріарші, перед цим рекордно швидко подолавши десять зупинок метро, і похапцем вискочив на Маяковській, зрізаючи на поворотах по жовтій, спаленій серпневій траві. Йому по дорозі не трапився жоден письменник, аби закарбувати його біг в якомусь романі. Тож можна лише сухо констатувати, що біг він очманіло швидко. І добре, що «мєнти» також не трапились йому на шляху, бо однозначно б поцікавились, від кого втікає «іностранєц» і, чого доброго, затримали б Антіна. Однак це не покращило ситуації й він запізнився на годину.
«Бл*ть, с*ка, бл*ть! почав Борз свій розгніваний монолог до захеканого Антіна, що перебував на межі серцевого нападу, Ти, йо* твою мать, думаєш ти кто, Пєсков?!». Далі в тій же манері виконроб зауважив, що Антін і не Кадиров, і не Чубайс, і не Медведєв, і звісно, що не Путін. Потім Борзові пізнання прізвищ російської олігархічної верхівки закінчились і він досить коротко послав робітника під три чорти. Антін хотів було попроситися залишитись, вже приготувавши напохваті жалісливий вираз очей, однак, обвівши поглядом фронт робіт невеличкої квартирки метрів шістьдесяти схибив, вирішивши, що заробити багато на цьому ремонті не вдасться і, поклавши на ваги заробіток і те приниження, яке йому доведеться витерпіти від Борза, бо, позаяк, той був напрочуд злопамятним, аби дозволити залишитись, а з іншого боку можливість просто розвернутись і піти, обрав другу чашу, значно вагомішу. Як йому здавалося на той момент. Як же він помилився у своїх недолугих розрахунках
Невдовзі Антін усвідомив, що то його Лисий поплутав і гірко пошкодував. Від інших будівельників, своїх земляків-західняків українських, Антіну скоро стало відомо, чому його не беруть нікуди на роботу
Діяло сарафанне радіо і Борз особисто всіх інших виконробів Москви та Підмосковя попередив, аби небораці на жодному будівництві не давали роботи. І це був не один шістдесятиметровий обєкт, така собі халтурка, а цілий квартал, до якого входило шість хмарочосів адміністративного і житлового призначення[31] в одному з яких і була ота квартира, яку встиг побачити Антін. І його гордий, чеченський прораб пообіцяв вголос, аби всі почули й запамятали, що Антін жебракуватиме в Москві й роботи ніякої не знайде, поки на колінах до нього, всіма шанованого Борза, не приповзе І тоді Антін подумав, що і на коліна став би, аби залишитись.
Однак зараз Ніби щось затьмарило його мозок і він просто розвернувся і пішов. Якомога далі від Борзової лайки, якою той щедро обдаровував спину Антіна, від вапняного диму, що лоскотав у горлі, від того всього будівельного антуражу, з якого складалося його життя (крім спілкування з Дінь-Дінь і щолківського бруду, якщо бути відвертим).