Коли вони зайшли, я сидів і дивився в темряву за вікном. Навіть не розгледів їх спочатку. Світильник вихопив світле пасмо її волосся, підведені темним очі. Була десь мого віку, але мала, очевидно, пристойну роботу, що додавало їй солідності, себто зморшок під очима. Недбала, проте насправді дорога зачіска, легкий светр, джинси, кросівки. Головне чорний портфель, напханий документами. Я чомусь подумав, що, якби їй трапилось тонути, вона б пішла на дно, не випускаючи цей портфель із рук. Втомлено привіталась, на мить затримавши на мені погляд. Зелені очі, гострі вилиці, серйозний зацікавлений вираз обличчя. Він зайшов слідом, виглядав менш притомно, проте більш солідно літній піджак, біла сорочка, світлі брюки, фірмове взуття. Заніс велику торбу, мабуть, зі спільними речами. На мене навіть не поглянув. «Цікава пара, відразу подумав я. Не схоже, щоби були одружені, надто вже він старанно вкладав торбу на горішню полицю. Скоріше за все, близькі приятелі. Себто сплять разом у вільний від роботи час».
Тут вона щось коротко йому нагадала, й він засміявся, легко торкнувшись її руки. Вона ледь помітно повела плечем. «Точно, подумав я, неодружені. Можливо, вибираються куди-небудь на вихідні, ховаються від світу, тікають туди, де їх ніхто не впізнає». Але тут задзвонив її телефон, і, доки вона копалася в портфелі, він подивився на номер, відповів. Привітався, вислухав, попросив передзвонити. «Та ні, відразу ж здогадався я, напевно одружені. Чого б це він відповідав на дзвінки з її телефону? Все з ними зрозуміло нормальна пара, що якимось чином не перерізала одне одного з нагоди десятилітнього ювілею одруження. Всім добраніч», подумав я і вже зібрався було лізти на свою полицю, аж раптом вона мене зупинила.
Почекай, сказала, на, подивись.
І сунула мені свій телефон.
Це я на відпочинку, пояснила.
Я подивився джинсові шорти, червоний купальник, стрункі ноги з ледь помітними синцями на литках. Схоже, вона ходить в зал. Або просто бігає.
Гарне освітлення, відповів я і спробував повернути їй телефон.
Її приятель якось нервово підвівся й вийшов до коридору. Мене за собою, втім, не покликав. «Ну добре, подумав я, і що далі?»
А далі вона сказала:
Та ні, ти подивись далі.
І знову простягла мені телефон.
Що менше на ній було одягу, то довірливіше вона дивилась у кадр. Хто її, цікаво, фотографував? Помітно було, як на подальших фото стає тьмянішою її шкіра, як вибілюється на сонці волосся, як із часом вона звикає до сонячної погоди й солоного моря, стоїть біля нього, дивиться з острахом і захватом, ловить руками повітря, вичісує пісок із підхопленого вітром волосся, мимоволі прикривається руками, все ще когось соромлячись, відвертаючись у найбільш солодку мить, відступаючи назад, ближче до моря, з його хвилями й мушлями, подалі в сонячне марево, де її вже не можна чітко розгледіти, можна хіба що дофантазувати всі затемнення й просвітлення її легкого тіла, перепаленого сонцем, ніби трава у серпні.
А він у цей час усе ходив довкола неї, повертався в купе, намагаючись звернути на себе її увагу. А коли не виходило (а не виходило) кидав на мене неспокійні погляди, в яких бачились мені й погроза, й рішучість, і навіть погано прихована лють. «Схоже, не надто добрі в них стосунки, думав я, слухаючи її оповідь про тропічних риб і водночас розглядаючи її фотокарточки на пляжі, в басейні, в душовій кабіні: одним словом, зовсім без нічого, хіба що з довірливою посмішкою. Схоже, в цій родині вона визначає теми світських розмов. А що ж він? Коли саме він не стримається й викличе мене в тамбур для того, аби зламати мені носа?» Він натомість виходив у коридор, довго визирав у відчинене вікно, й нічні птахи, здавалося, сідали йому на голову, щойно потяг зупинявся коло чергової безіменної станції, освітленої апельсиновими ліхтарями. Сідали йому на голову й шепотіли на вухо, що, мовляв, чого ж ти не зламаєш носа цьому приблуді, чому не згодуєш його колійним псам? Він же бачив таке, після чого не зможе жити спокійно й безтурботно, він же тепер буде ходити за вами, як зомбі, потребуючи вашої крові чи, принаймні, уваги.
І навіть коли вона попросила мене теж вийти в коридор, аби вона могла переодягнутись, він усе одно розмовляв зі своїми птахами, навіть не повернувши до мене голови. І навіть коли я повернувся і зауважив, що під прозорою білою майкою в неї лишився хіба що медальйон, він мовчки пройшов за мною, промовисто подивився на мене й рішуче поліз на другу полицю, ніби натякаючи: все, чувак, вечір спогадів завершено, давай лізь нагору, лиши її в спокої з її телефоном. Бачив, натякав він, навіть я лишив її в спокої, хоча в мене куди більше моральних прав не лізти в ці вагонні сутінки, а просидіти до ранку там, унизу, поближче до неї. Я зрозумів цей його натяк, і внутрішньо навіть погодився з ним, і підвівся було з чужого місця, проте вона перехопила мою руку й продовжувала говорити, не відпускаючи мене, проте не сильно й тримаючи саме так, аби я не міг піти й не міг заспокоїтись.
А по тому, десь опівночі, коли відчувати її дотик стало нестерпно і коли той, нагорі, демонстративно відвернувся до стіни і птахи, здійнявшись угору, тут-таки сіли рядком йому на ліву руку, а вона далі говорила без угаву про наболіле, так, ніби ми були з нею сто років знайомі, я таки підвівся й вийшов, лишивши, втім, за собою привідчинені двері, натякаючи їй: іди за мною, пасажирко, рухайся на світло, цієї ночі всі двері для тебе відчинено і всі коридори освітлено, лише зважся й не зупиняйся, доки він спить і нічого не знає, доки його заколисує залізничне птаство, не займатися ж нам цим тут у тісному, пропахлому вогкістю просторі, давай, виходь, іди за мною.
Вона й справді прийшла. І цілувалась, ніби дівчинка, довго й натхненно, так, наче хотіла мені довести, що вже все вміє, вже всього навчилася й тепер готова щедро ділитися отриманими знаннями. І хай тут не найкраще місце для подібних занять, і хай промені вихоплюють із тамбурного мороку чорну тканину ночі, і хай губи її починають боліти від цього цілування, їй усе одно немає за чим шкодувати, немає чого приховувати, ось вона вся тут, така, яка є, нервове серце під тонкою майкою, тепле волосся між моїми пальцями, нічого вже не приховаєш, і не додаси нічого, і не зупиниш.
Але щойно я спробував торкнутися шкіри під її майкою, як вона все ж зупинилась. Відірвалась від мене, перехопила мій погляд у рваному ліхтарному світлі й повільно вислизнула назад, у коридор. Завмерши на якусь мить при порозі, ніби щось пояснюючи. «Ну ясно, все відразу зрозумів я, свято завершилось. Радості на сьогодні більше не відпущено. Це все, що вона могла запропонувати. Шкода, звісно, але що поробиш. Не йти ж туди за нею, не чіплятися ж до неї в присутності цього її приятеля. Вона ж не з тих жінок, до яких можна чіплятись у присутності їхніх чоловіків. Тож розслабся, заспокоював я себе, цей вечір для тебе безнадійно зіпсовано».
Проте що робити? Справді, що робити? Не повертатись же слідом за нею? Я ж не зможу заснути, знаючи, що вона поруч. «Хай собі спокійно засинає, хай усе буде так, як є», думав я, печально ловлячи гарячими долонями жовті електричні спалахи. Простояв десять хвилин, потім двадцять, потім півгодини. Ближче до ранку повернувся. Навіть спробував заснути. Ясна річ, не заснув.
Ти де подівся? запитала вона зранку, сонно й невдоволено визираючи за вагонні фіранки. Я чекала на тебе.
Приятель її знову блукав коридором, до чогось там прислуховуючись.
Та все гаразд, відповів я неохоче. В тебе чоловік. Навіщо тобі це?
Який чоловік? образилась вона. Це мій секретар. О боже, кинула розпачливо, підхопила портфель, тицьнула мені до рук візитку, пішла на вихід.
Зайшов секретар, забрав решту речей, так само тицьнув візитку. Теж вийшов. Я перечитав. Юридична контора, офісний центр. Ясна річ, та сама адреса. Ясна річ, різні прізвища. Ясна річ, нічого особистого. Я так ніколи й не навчуся вірно відчитувати шрифти й знаки. Я так ніколи й не зрозумію всі ті написи і гасла, що трапляються мені в чужих щоденниках та детективних романах. Я нічого не знатиму про справжні бажання й сумніви, я нічого не винесу з випадкових розмов, я нічого не зможу дати взамін отриманій радості, я нічого не зможу взяти зі щедрих дарів, я нічого не зможу забути з почутих освідчень. Сонце буде оминати мене, як мандрівники оминають отруєні водойми. Рослини будуть пересихати в моїй присутності. Літні вечори триватимуть для мене безкінечно й нестерпно, розриваючи моє радісне безтурботне серце, ніби вивчені змалку хоробрі мисливські пси».
Та все гаразд, відповів я неохоче. В тебе чоловік. Навіщо тобі це?
Який чоловік? образилась вона. Це мій секретар. О боже, кинула розпачливо, підхопила портфель, тицьнула мені до рук візитку, пішла на вихід.
Зайшов секретар, забрав решту речей, так само тицьнув візитку. Теж вийшов. Я перечитав. Юридична контора, офісний центр. Ясна річ, та сама адреса. Ясна річ, різні прізвища. Ясна річ, нічого особистого. Я так ніколи й не навчуся вірно відчитувати шрифти й знаки. Я так ніколи й не зрозумію всі ті написи і гасла, що трапляються мені в чужих щоденниках та детективних романах. Я нічого не знатиму про справжні бажання й сумніви, я нічого не винесу з випадкових розмов, я нічого не зможу дати взамін отриманій радості, я нічого не зможу взяти зі щедрих дарів, я нічого не зможу забути з почутих освідчень. Сонце буде оминати мене, як мандрівники оминають отруєні водойми. Рослини будуть пересихати в моїй присутності. Літні вечори триватимуть для мене безкінечно й нестерпно, розриваючи моє радісне безтурботне серце, ніби вивчені змалку хоробрі мисливські пси».
Галина Вдовиченко
Запах скошених кульбабок
Цікаві факти! вигукує Інна Максимівна. Вона у своєму віці читає без окулярів, надто старанно тримаючи неслухняними пальцями примяту газету. Непідключена система для крапельниці стоїть поруч в очікуванні медсестри. Найдавніший міст у Парижі називається Новий міст!..
Цікаво, озиваюся зі свого ліжка, відриваючись від книжки. Про найстаріший міст я чую від неї вже втретє, але навіщо моїй сусідці про це знати? Вона сприймає прочитане ніби вперше, радість її чиста та щира.
Інша сусідка по палаті, огрядна Оксана, вдень спить сидячи на стільці, склавши руки на животі й прилаштувавши три підборіддя на безрозмірні груди («Якщо я ляжу, то вже не встану»), а ввечері, після процедур, їде додому на таксі, не забувши створити на своєму місці ефект присутності: на тумбочці апельсин, на спинці ліжка яскравий рушник. Дочекавшись, коли донька Інни Максимівни, невизначеного віку руденька Ірина, поведе маму на УЗД, Оксана незграбно розгортається до мене всім тілом: їй дійсно девяносто, цій бабці?
Не маю жодних сумнівів. Вчора вона згадувала Харків двадцять восьмого року. Справді повірити важко: двадцять восьмого року минулого століття! Інна Максимівна памятає готель, де вони тоді жили з мамою, батьком та старшим братом, і сусідів по коридору памятає, ігри у готельному дворі і як мама виплітала їй маленькі кіски. У цих розповідях усе залишилося на своїх місцях: назви, імена, дати. Жінка їх памятає лише тому, що це було дуже давно. Моя цікавість її надихає, додає красномовства, але вона остерігається видатися навязливою, тому зупиняє себе коротким: «А!» з одночасним помахом руки. Облишмо, напевно означають ці вигук і жест, що вже там говорити! Коли їй було пять років, через той двір проходили цигани, і дівчинка-підліток, озирнувшись і затримавши на дітях уважний погляд, показала на неї пальцем: а ти, сказала, проживеш девяносто років.