Пісні про любов і вічність [збірник] - Любко Дереш

Любко Дереш

Пісні про любов і вічність

Збірка

Лист читачеві

Дорогий читачу! Цією книгою я завершую свій цикл, який волею випадку був названий сінайським імовірно, через те, що почав я писати його, мешкаючи на Сінаї, у невеликому бедуїнському містечку Дахаб, облюбованому російськими (та й не тільки) дауншифтерами людьми, котрі вирішили розірвати зі своїм попереднім, варто сказати, успішним життям заради того, аби вирушити на пошуки себе, пошуки кращого світу, більшої гармонії, врешті, просто більшої втіхи (чомусь коло їхніх шукань зосереджується, як правило, довкола пляжів Індії або Таїланду). Я теж, разом із тисячами собі подібних, свого часу (це був лютий 2011 року, перші дні революції у Єгипті) вирішив залишити все, що мав, аби усамітнитися у пустелі, відпочити від обтяжливих стосунків, від літератури, від міста, від гнітючої необхідності заробляти гроші заради того, аби з не менш прикрим відчуттям їх витрачати, не розуміючи кінцевої мети цього процесу (втім, знаходячи відраду в ньому самому). Товаришами в моїй медитації на втечу були такі ж розчаровані у житті люди, як і я,  зрештою, не менш, а навіть більш «успішні» зовнішньо (це, власне, особлива риса дауншифтера він мусить мати чим жертвувати, аби його втеча від цивілізації справді чогось вартувала, бодай у колі таких самих, як він; дауншифтерство не талан знедолених, дауншифтерство це настрій розуму тих, чия чаша повна, це хай короткочасна, але революція свідомості). Не менш цікавих, успішних зовнішньо та не менш понівечених внутрішньо людей мені довелося зустріти там, де траплялося жити чи зупинятись: у Дахабі, Санта-Катріні, Каїрі, у Делі, Варанасі чи Пурі.

Зрештою, моя одісея з дауншифтингом не претендує на якийсь особливий розмах є люди, котрі вгахали в це починання значно більше ресурсу, в першу чергу душевного, аніж я, тому я не претендую на укладання якоїсь, скажімо, першої української антології дауншифтерства. Сінайський цикл а сюди входять збірка повістей «Миротворець», роман «Остання любов Асури Махараджа» та, власне, ця книга оповідань писався лише для того, аби розділити з читачами відчуття перетворення, котре може настати в житті (а може й не настати), коли як слід розчаруєшся в усьому, що мав до цього часу,  у стосунках, у розумінні, у славі, у багатстві та суспільному положенні, і внаслідок цього дійдеш до особливої внутрішньої межі, за якою починаєшся вже невідомий ти, якого сам не знаєш, який може дивувати і який, головне, є тим справжнім тобою, котрий усе намагався дати знак про своє існування і врешті, серед темної ночі душі, таки був почутий (слава Богу!).

Тексти «Пісень про любов і вічність» створювалися в період із літа 2011 року («Zobaken nicht kusaken») й аж до перших днів 2014 року, коли я вставляв останні слова в оповідання «The Йог». Це проза еміграції. Але не тільки (й не стільки) еміграції буквальної, фізичної, скільки еміграції внутрішньої, коли зовнішні обставини перестають нам приносити те відчуття комфорту й безпеки, яке приносили раніше (зауважу, людина схильна вважати безпечною навіть найбільш обтяжливу ситуацію, аби в ній була стабільність).

Це внутрішнє незадоволення з існуючого стану речей змушує шукати причину нещастя спершу в світі зовнішньому, а потім зазираючи вглиб себе. Це оповідання про велику ніч душі, яку змалював іспанський містик Сан Хуан де ля Крус у трактаті «Сходження на гору Кармель» (це, до речі, його вірші так подобались дону Хуану з книг Карлоса Кастанеди!). Це оповідання про сучасних заробітчан духу емігрантів у соціальні мережі, втікачів у внутрішні Індії, хіпі середнього класу, сільських магів і міських йогів, астрологів і бізнесменів, малих і великих людей, що опинилися кожен перед підніжжям своєї гори Кармель, власного Сінаю, зважуючись (або не зважуючись) піднятися на вершину й зустрітися там із самим собою.

На цім хотів би також подякувати всім, хто був поруч, коли я сам стояв перед подібним вибором сходити чи ні, і хто, врешті, допоміг мені в цьому. Тому поклони Толіку Рикову за те, що витяг із утроби, Артурові Дзюбі за потойбічний гумор, Олегу Георгієвичу Бахтіярову за непохитну вольову позицію, Віктору Антончику за погляд на Артеміду, Віталію Васильовичу Семенцову за журавля, у якого я повірив; а також: Сергію Дацюку, Борису Медвідю, Сергію Бризгаліну, Жені Бардіній, Андрію Худику, Юлі Бацалюк, Олені Загробській, Олені Каїнській, Дімі Коломойцеву, Яні Мерзлих, Денису Іванову, Денису Козловському, Ґені Оверченку, Насті Чміль, Кості Дорошенку, Кості й Олі Вержиківським, Антону Ревіну, Ірі Макеєвій, Ксюші Мельник, Сергію Жадану, Христі Венгринюк, Рею, Іллі, Петру Потопахіну, Володі Бондарю, Володі Сливці, Поліні Єрко, Роману Гаврилову і всім тим сотням маленьких слуг великого Режисера, котрі брали, беруть і вічно будуть брати участь у Його величному спектаклі.

Це все, що я коротко хотів сказати тобі, дорогий читачу, перед знайомленням із цією картою мандрів моєю приватною «Lonely Planet».[1] Як завжди, ця книга пронизана плагіатом та епігонством, вторинністю, проповідництвом і моралізаторством, а все ж, маю сподівання, щось із прочитаного збентежить, занепокоїть, виведе тебе з рівноваги або зібє з пантелику, а можливо, навіть якоїсь темної ночі підведе під гору Кармель, після чого твоя планета більше ніколи не буде самотньою.

Київ, 17 січня 2014 р.

Любко Дереш

Zobaken nicht kusaken

Молитва дауншифтера

Ну от, я стою на краю стежки, біля великого буддійського дерева. Всі завязують тут стрічечки, на бажання.

А ж могла не стояти, могла бути з ним і далі. Хамло. Ошуканець. І нікчема. Хоч я знаю: це неправильно, неправильно міряти чоловіка лінійкою. Він, як кулька, все одно не зійдеться. Я знаю, що чоловіків ідеальних не буває. Взагалі, ідеальне трапляється тільки тоді, коли я сама здатна його побачити. Так що, соррі, мала. Заплітай стрічку.

Індусочки з густо підведеними тушшю очима. Кульчики в носі, браслети з ланцюжками. Дивляться на мене, усміхаються. Напевне, думають: що ця біла дурделя тут робить, їй що, нічим перейматись у тій своїй Осередковій Європі, чи звідки вона? Та ні, вони такого не думають. Їм, он, цікаво на волосся моє подивитися. У них усіх, як смола, а в мене як солома.

 Miss, give me ten rupees![2] долинає до мене крізь музику у плеєрі.

 Ноу рупіс,  твердо кажу я і пробираюся ближче до святого дерева. Мну в руках жовту стяжечку. Мені самій і шкода себе, і смішно. Більше смішно, стрілять-колотить, що ти робиш тут, серед цієї шоколадної Азії, сама, з розпущеним волоссям, в індійських штанцях і футболці «Ukrainian Heritage»? З айподом у вухах і true Rigveda мантрами в ньому? Ти що, в буддисти записалася? Смішно, але я навіть не думаю над цим. Мене просто розбирає сміх від того, як наївно і відчайдушно я пруся зараз до цього дерева, аби повязати на ньому стрічечку і попросити Бозю, щоби Він послав мені мого чоловіка.

«Бозя,  звертаюсь я подумки, притулившись головою до дерева,  Бозя, пошли мені чоловіка чудового і прекрасного, створеного спеціально для мене».

Просто якщо я вже опинилася тут, привязую стрічку до гілки, запалюю пахощі, на менше, ніж на принца, я вже не погоджусь.

Це ж скільки треба було пережити всього, щоби до такого докотитися? Ні, ну справді, якщо можливо те, що я зараз стою і дивлюся на це просвітлене індусяче дерево, обвішане стяжками, значить, можливо все. У навушниках грають мантри (true), якийсь хлопчисько вже третій раз пропонує мені купити сто грам шафрану (true) за смішні пятсот рупій, у всьому місті «ти сама собі», а мій телефон вимкнувся та більше не вмикається якщо це можливо, можливо все, що завгодно. True. Нічні офіси. Київська зима. Київ Делі Ладакх. Квиток в один бік. І моя мантра, формула миру, виведена з часів навчання на німецькій філології: «зобакен ніхт кусакен». І світ 100 % френдлі, тому що це все я.

А раз можливо все, що завгодно, значить, десь обовязково є лицар мого серця. Просто такий, яким я його собі уявляю. Хіба ж не так? Якщо є все, значить, є і він. Бо це я вигадую, що є, а чого нема.

Cідаю на лавку неподалік від дерева. Молода біла дівчина в індійських штанцях і чорних окулярах. Закуриш, дівчино?

Закурю.

Закурюю.

Так, де мої beedi?[3] Ключ від номера, індусячий аюрведичний крем «Patanjali» для обличчя, баночка шафрану, купленого три дні тому (досі не втямлю, потрібен мені шафран чи ні), дрібка гашу, кролик із папє-маше за пятдесят рупій

А раз можливо все, що завгодно, значить, десь обовязково є лицар мого серця. Просто такий, яким я його собі уявляю. Хіба ж не так? Якщо є все, значить, є і він. Бо це я вигадую, що є, а чого нема.

Cідаю на лавку неподалік від дерева. Молода біла дівчина в індійських штанцях і чорних окулярах. Закуриш, дівчино?

Закурю.

Закурюю.

Так, де мої beedi?[3] Ключ від номера, індусячий аюрведичний крем «Patanjali» для обличчя, баночка шафрану, купленого три дні тому (досі не втямлю, потрібен мені шафран чи ні), дрібка гашу, кролик із папє-маше за пятдесят рупій

Раптом розумію зі здивуванням, що чую рідну мову. Ну, не рідну, російську, скажімо,  але чую. Молоді прочани до дерева. Схоже, москвичі. Типу дауншифтери. До них долучаються лисий бородань і молода жінка з немовлям. Люди між собою спілкуються. Я дивлюся на лисобородатого, він мені видається знайомим. Лисобородатий відчуває на собі мій погляд і дивиться у відповідь. О, я впізнаю цей погляд. Є бодхісатви, а є бодхімурівці. Як тимурівці, тільки бодхі. Мені стає ясно, що тут робить його молода дружина з немовлям у слінгу. Є мандрівки, з яких люди не повертаються.

Я зважую, підійти до них чи ні. Ні, не піду

А якщо там принц? Мій? І я промину? Ні, треба так загадувати, щоб своє щастя не можна було проциндрити за визначенням. І головне, не паритися результатом.

Коли все почало сипатися, мене охопило відчуття, що підступна тонка тріщина, як по бані Сикстинської капели, пробіглася по цілому моєму світові. Першими стали кришитися наші стосунки з Андрієм. Повільна київська осінь, гнітючі сніданки без Божої іскри. Я відчувала, що стаю дедалі прозорішою для нього і, врешті, він узагалі перестає мене помічати. Я взялася за реставрацію, тому що цього статися не повинно було, я собі такого не вигадувала! Я була певною, що більше мені ніхто не потрібен, окрім Андрія, і що це обопільно. Я ладна була померти за нього. За нас. А він, виявляється, ні.