Ґеральт дивився на меч Любисткову здобич із золоченим ефесом. Подивився на тонку шию чародія. На вени, що на ній набрякли.
Сорель Дегерлунд відліпив та здер кишки з руки. Він припинив кричати, тільки стогнав, трусився. Устав спочатку навкарачки, потім на ноги. Випав із куреня, розглянувся, закричав та кинувся навтьоки. Відьмак схопив його за комір, осадив на місці й повалив на коліна.
Що тут пробелькотів Дегерлунд, усе ще трусячись. Що Що стало сталося?..
Я думаю, що ти знаєш що.
Чародій голосно проковтнув слину.
Як Як я тут опинився? Нічого Нічого не памятаю Нічого не памятаю! Нічого!
У це я швидше не повірю.
Інвокація Дегерлунд схопився за обличчя. Я займався інвокацією Він зявився. У пентаграмі, у крейдяному колі І увійшов. Увійшов у мене.
Певно, не вперше, га?
Дегерлунд захлипав. Трохи театрально Ґеральт не міг позбутися цього враження. Жалів, що не впіймав енергумена раніше, ніж демон устиг того покинути. Його жаль він це розумів був дещо ірраціональним, розумів і те, наскільки грізною могла виявитися сутичка з демоном, повинен був радіти, що її вдалося уникнути. Але не радів. Бо тоді він принаймні знав би, що треба робити.
«Чому воно трапилося зі мною? подумав. Чому сюди не наїхав Франс Торквіль зі своїм загоном? Констебль не мав би докорів сумління чи каяття. Вимазаний у кров, упійманий із нутрощами жертви в кулаку чародій відразу отримав би петлю на шию та затанцював би на першій-ліпшій гілці. Торквіля не втримали б ні вагання, ні сумніви. Торквіль не думав би над тим, що жінкоподібний і скоріше худорлявий за поставою чародій жодним чином не зміг би так жорстоко розправитися зі стількома людьми, причому за час настільки короткий, що скривавлена одежа його не встигла висохнути та закоцюбнути. Що не зумів би він роздерти голими руками дитину. Ні, Торквіль сумнівів не мав би.
А я маю.
Хоча Цара й Пінетті вважали, що не матиму».
Не вбивай мене стогнав Дегерлунд. Не вбивай мене, відьмаче Я вже ніколи Ніколи більше
Стули пельку.
Присягаюся, я ніколи
Стули пельку. Ти достатньо притомний, аби скористатися магією? Призвати сюди чародіїв із Ріссбергу?
Маю сігіль Можу Можу телепортуватися в Ріссберг.
Не сам. Разом зі мною. Без фокусів. Не намагайся вставати, залишайся на колінах.
Я мушу встати. А ти Щоб телепортація відбулася, ти мусиш стати поближче до мене. Дуже близько.
Це ніби як? Ну, чого чекаєш? Витягай той свій амулет.
Це не амулет. Я ж кажу: сігіль.
Дегерлунд розвів скривавлені поли дублета та сорочку. На худих грудях він мав татуювання два перехрещені кола. Кола було всіяно крапками різного розміру. Було трохи схожим на схему орбіт планет, яку Ґеральт колись бачив в університеті Оксенфурта.
Чародій вимовив співуче закляття. Кола засвітилися синім, крапки червоним. І почали крутитися.
Зараз. Стань близько.
Близько?
Ще ближче. Майже притулися до мене.
Навіщо?
Притулися та обійми мене.
Голос Дегерлунда змінився. Його мить тому сльозливі очі паскудно запалали, а губи зловороже скривилися.
Так, так добре. Міцно й чутливо, відьмаче. Наче я та твоя Йеннефер.
Ґеральт зрозумів, що зараз буде. Але не встиг ані відіпхнути Дегерлунда, ані зацідити йому оголівям меча, ані хльоснути клинком по шиї. Просто не встиг.
В очах його блиснув мерехтливий проблиск. А відьмак умить потонув у червоному ніщо. У пронизливому холоді, у тиші, безформності та безчассі.
Приземлилися вони твердо, підлога з камяних плит наче скочила їм назустріч. Удар їх розділив. Ґеральт не встиг навіть добряче роздивитися. Відчув сильний сморід, запах бруду, змішаний із мускусом. Величезні та міцні лаписька цапнули його під пахви та за карк, товстезні палюхи легко обійняли біцепси: тверді, наче залізо, вони увіткнулися в нерви, у плечові сплетіння. Він увесь задеревянів, випустив меча з безвладної руки.
Перед собою відьмак побачив горбуна з паскудною, усіяною виразками мордою, з черепом, укритим рідкими купками жорсткого волосся. Горбун, широко розставивши криві ніжки, цілився в нього з великого арбалета, а власне, з арбалести з двома сталевими, один над одним посадженими дугами луків. Обидві вони цілили в Ґеральта чотиригранні наконечники стріл завширшки добрі два дюйми та вигострені, наче бритви.
Перед собою відьмак побачив горбуна з паскудною, усіяною виразками мордою, з черепом, укритим рідкими купками жорсткого волосся. Горбун, широко розставивши криві ніжки, цілився в нього з великого арбалета, а власне, з арбалести з двома сталевими, один над одним посадженими дугами луків. Обидві вони цілили в Ґеральта чотиригранні наконечники стріл завширшки добрі два дюйми та вигострені, наче бритви.
Сорель Дегерлунд стояв над ним.
Як ти вже, напевне, зрозумів, сказав, ти потрапив не до Ріссбергу. Потрапив ти в мій притулок та обитель. У місце, де ми з моїм майстром проводимо експерименти, про які в Ріссберзі не знають. Я, як ти, напевне, знаєш, Сорель Альберт Амадор Дегерлунд, magister magicus. Я, чого ти ще не знаєш, є тим, хто заподіє тобі біль і смерть.
Наче здуті вітром, зникли удаваний переляк і награна паніка, зникло все, чим він прикидався. Там, на галявині вуглярів, усе було вдаваним. Перед Ґеральтом, що звисав у паралізуючій хватці сукатих лап, стояв цілком інший Сорель Дегерлунд. Сорель Дегерлунд тріумфуючий, переповнений пихою та нахабством. Сорель Дегерлунд, який шкірив зуби в злостивій посмішці. Посмішці, що змушувала згадувати про сколопендр, які пролазять крізь шпарини під дверима. Про розкопані могили. Про білих хробаків, що повзають по стерву. Про товстих мясних мух, що дріботять ніжками в мисці з юшкою.
Чародій підійшов ближче. У долоні він тримав сталевого шприца з довгою голкою.
Я обманув тебе, наче дитину, там, на галявині, процідив він. І ти виявився наївним, наче дитина. Відьмак Ґеральт із Рівії! Хоча інстинкт його не обдурював, не вбив, бо не мав упевненості. Бо він добрий відьмак і добра людина. Сказати тобі, добрий відьмаче, ким є добрі люди? То ті, кому доля поскупилася дати шанс скористатися з благ буття поганим. Або ж такі, які той шанс мали, але виявилися надто дурнуватими, аби ним скористатися. Неважливо, до якої групи належиш ти. Ти дав себе обманути, потрапив у пастку, і я гарантую, що ти не вийдеш із неї живим.
Він підняв шприц. Ґеральт відчув укол, а відразу після нього палаючий біль. Біль пронизливий, такий, від якого аж очі туманилися, усе тіло напружувалося; біль настільки жорстокий, що він тільки величезним зусиллям стримався від крику. Серце почало битися, наче шалене, при його звичайному ритмі, рази в чотири повільнішому від звичайного людського пульсу, а це було неабияке диво. В очах йому потемнішало, світ навколо закрутився, розмазався, розплився.
Його тягли, блиск магічних куль танцював по необроблених стінах та стелі. Одна зі стін, повз які вони проходили, уся була вкрита патьоками крові, обвішана зброєю, бачив він широкі закривлені скімітари, великі серпи, гвізарми, сокири, моргенштерни. На всіх сліди крові. «Саме ними користувалися в Тишах, Бугелях та Роговизні, подумав він притомно. Цим убивали вуглярів у Сосниці».
Він повністю одеревянів, перестав відчувати хоча б щось, не відчував навіть сильний утиск лап, що його тримали.
Бууех-хххррр-ееееххх-буеееех! Буеех-хеех!
Він не відразу зрозумів, що те, що він чує, це радісний регіт. Тих, які його тягли, ситуація, схоже, розважала.
Горбун з арбалетом, який ішов попереду, насвистував.
Ґеральт був близький до того, аби втратити притомність.
Його брутально посадовили в крісло з високою спинкою. Нарешті він міг побачити тих, хто його сюди приволік, здавлюючи його ребра лаписьками.
Він памятав гігантського огроґнома Мікіту, охоронця Пираля Пратта. Ці двоє трохи його нагадували, можна було б їх прийняти за його близьких родичів. Були подібними до Мікіти зростом, подібним чином смерділи, подібно до нього не мали шиї, подібно до нього з-під нижніх губ, наче в кабана, стирчали в них ікла. Але Мікіта був лисим та бородатим, ці ж двоє борід не мали, їхні мавпячі морди вкривала чорна шерсть, а маківки яйцеподібних голів оздоблювало щось схоже на кошлате клоччя. Оченята мали крихітні та криваво-червоні. Вуха великі, шпичасті й жахливо волохаті.
На їхньому одязі були сліди крові. А дихання відгонило так, наче багато днів вони живилися виключно часником, гівном та дохлими рибами.
Буеееех! Бууеех-хеех-хеех!
Буе, Банг, досить смішків, до праці обидва. Паштор, вийди. Але будь поблизу.
Обидва гіганти вийшли, плескаючи широкими стопами. Горбун, якого назвали Паштором, поспішив за ними.
У полі зору відьмака зявився Сорель Дегерлунд. Перевдягнений, вимитий, причесаний та жінкоподібний. Присунув стілець, усівшись навпроти, за спиною мав стіл, завалений книжками та гримуарами. Дивився на відьмака, поганюче посміхаючись. І бавився, колихав медальйон на золотому ланцюжку, який накрутив собі на палець.
Я почастував тебе, сказав спокійно, екстрактом з отрути білих скорпіонів. Не дуже добре, га? Ані рукою ворухнути, ані ногою, ані пальцем навіть? Ані моргнути, ані слину ковтнути? Це ще нічого. Скоро почнуться непідконтрольні рухи очей та помутніння зору. Потім ти відчуєш судоми мязів, судоми насправді сильні, у тебе напевне обірвуться міжреберні мязи. Не зумієш опанувати скреготіння зубами, кілька зубів напевне зламаєш. Зявиться слиновиділення, а тоді й проблеми з диханням. Якщо я не дам тобі антидот, ти вдушишся. Але не турбуйся, я дам. Поки що ти виживеш. Хоча, думаю, скоро пожалкуєш, що ти вижив. Поясню тобі, у чому справа. Часу в нас удосталь. Але спершу я хотів би подивитися, як ти посинієш. Я спостерігав за тобою, продовжив він за мить. Тоді, в останній день червня, на аудієнції. Ти чи не луснути був готовий від зверхності. Перед нами, людьми в сто разів за тебе кращими, яким ти й до кісточок не доростаєш. Бавила тебе й розважала я бачив гра з вогнем. Уже тоді я вирішив довести тобі, що гра з вогнем мусить скінчатися опіками, а втручання в справи магів та магії настільки ж болісними наслідками. Скоро ти в тому переконаєшся.
Ґеральт хотів ворухнутися, але не міг. Кінцівки, та й усе тіло мав безвладними й нечутливими. У пальцях рук та ніг відчував неприємні мурашки, обличчя його цілком задеревяніло, губи наче зашнурували. Чим далі, тим гірше бачив, очі його затягував та заліплював якийсь каламутний слиз.
Дегерлунд поклав ногу на ногу, заколихав медальйоном. На ньому був знак, емблема, блакитна емаль. Ґеральт не міг роздивитися. Бачив усе гірше. Чародій не брехав: помутніння зору посилилося.
Справа, знаєш, у тому, із нехіттю продовжував Дегерлунд, що я планую високо зійти в чародійській ієрархії. У намірах цих та планах я спираюся на особу Ортолана, відомого тобі з візиту в Ріссберг і з памятної аудієнції.