Відьмак підійшов. І розшифрував напрямки. Дошка, що вказувала на схід відповідно до положення сонця мала напис «Хіппіра», протилежна їй направляла в Тегмонд. Дошка третя вказувала шлях на Фіндетанн, а четверта невідомо куди, бо напис хтось замазав смолою. Але Ґеральт уже приблизно знав, де він опинився.
Телепорт викинув його в межиріччі двох рукавів річки Понтар. Південне відгалуження, зважаючи на розміри, навіть дочекалося від картографів власної назви на багатьох мапах воно звалося Емблою. А країна, чи, скоріше, країночка, що лежала між відгалуженнями, звалася Емблонією. Звалася колись, досить давно. І досить давно зватися припинила. Королівство Емблонія припинило існувати десь із півстоліття тому. І були для того причини.
У більшості королівств, князівств та інших форм організації влади та суспільного устрою на відомих Ґеральтові землях справи у цілому, так би мовити, складалися та йшли більш-менш непогано. Система, щоправда, інколи кульгала, але ж функціонувала. У переважній частині суспільних устроїв правлячий клас правив замість того, аби виключно красти та піддаватися азарту, змішаному з розпустою. Лише невеликий відсоток суспільної еліти складався з людей, які вважали, що гігієна це імя проститутки, а гонорея це пташка з родини жайворонкових. Люд робітничий та рільничий лише в малій частині складався з кретинів, які жили сьогоденням та сьогоднішньою горілкою й були нездатні усвідомити залишками свого розуму щось таке неусвідомлюване, як «завтра» та «завтрашня горілка». Жерці в більшості своїй не видурювали в людей грошву й не розтлівали неповнолітніх, а перебували в храмах, повністю присвятивши себе спробам вирішити невирішальні таємниці віри. Психопати, диваки, дурні та ідіоти не пхалися до політики та на важливі посади в уряді й адміністрації, а займалися лише знищенням власного родинного життя. Сільські дурники сиділи по селах, не намагаючись гратися в народних трибунів. Так було в більшості країн.
Але королівство Емблонія до більшості не належало. Було воно меншістю з точки зору будь-якої з вищезгаданих позицій. І з будь-яких інших.
Тож воно й захиріло. А тоді й зникло. Подбали про те могутні сусіди Темерія та Реданія. Емблонія, політично невдалий витвір, мала при тому певне багатство. Бо лежала вона в алювіальній долині річки Понтар, яка віками несла сюди з паводками намул. З нього утворювалися мади надзвичайно родючі та придатні для рільництва ґрунти. Під правлінням володарів Емблонії мади швидко почали перетворюватися на зарослі заплавами негодящі землі, на яких мало що вдавалося посіяти й ще менше зібрати. Темерія та Реданія тим часом мали чималий приріст населення, і рільнича продукція для них стала справою виживання. Мади Емблонії вабили. Тож два розділені річкою Понтар королівства без зайвих церегелів поділили Емблонію між собою й викреслили з мап її назву. Частина, анексована Темерією, дістала назву Понтарія, а частина, що перейшла до Реданії, стала Приріччям. На намулові ґрунти стяглася сила-силенна люду. Під наглядом умілих управителів у результаті розумної сівозміни та меліорації ареал цей, нехай малий, став справжнім рільничим рогом достатку.
Але скоро розпочалися суперечки. Тим палкіші, чим багатший врожай давали понтарські мади. Договір, що розмежовував кордони Темерії та Реданії, містив у собі записи, що дозволяли досить широку інтерпретацію, а додані до договорів мапи допомоги не надавали, бо картографи роботу свою зробили поганюче. Та й річка додала своє: після сезону дощів вона могла змінитися та пересунути своє річище на дві-три милі. Таким-то чином ріг достатку перетворився на яблуко розбрату. Собаці під хвіст пішли плани династичних маряжів та союзів, посипалися дипломатичні ноти, митні війни та торговельні реторсії. Прикордонні конфлікти набрали силу, кровопролиття стало майже неминучим. І врешті кров пролилася. А потім це ставалося регулярно.
У своїх мандрівках у пошуках роботи Ґеральт зазвичай уникав земель, на яких нерідко доходило до збройних сутичок, бо в таких місцях із роботою було сутужно. Раз-другий познайомившись із регулярною армією, найманцями чи мародерами, селяни переконувалися, що вовкулак, який нишпорить навколо, стрига, троль під мостом чи ліч з-під кургану це по суті малі проблеми та мала загроза й що на відьмака шкода грошей. Що є справи значущіші, як, наприклад, відбудовування спаленої військом хати чи купівля нових курей замість тих, яких вояки покрали та зїли. Через ці причини Ґеральт погано знав землі Емблонії чи ж, якщо вірити сучасним мапам, Понтарії та Приріччя. Не мав він особливо поняття, до яких з указаних на дороговказі місцевостей було б найближче й куди він повинен іти від роздоріжжя, аби якнайшвидше попрощатися з пустинню та привітати сяку-таку цивілізацію.
Ґеральт вирішив іти до Фіндетанна, чи то на північ. Приблизно в тому напрямку лежав Новіград, туди він мусив дістатися, а якщо хотів отримати назад свої мечі, то точнісінько до пятнадцятого липня.
Приблизно через годину швидкого маршу він вліз просто в те, чого найбільше хотів уникнути.
Зовсім поряд від вирубки був хлопський двір: крита соломою хатинка та кілька клунь. Той факт, що там щось діється, підтверджував лютий гавкіт собаки та страшенний крик дворового птаства. Вереск дитини та плач жінки. Прокляття.
Він підійшов, лаючи про себе однаково як свою невдачу, так і своє сумління.
У повітрі літало піря, один зі збройних приторочував до сідла спійману птицю. Другий збройний шмагав нагаєм селянина, який корчився на землі. Інші шарпалися з жіночкою в подертій одежині й з дитиною, що чіплялася жіночці за ноги.
Він підійшов, без церемоній упіймав підняту руку з нагаєм, викрутив. Збройний завив. Ґеральт пхнув його на стіну курника. Схопив за комір, відтягнув іншого від жінки, відштовхнув до тину.
Геть звідси, виголосив коротко. Пішли.
Швидко видобув меча на знак того, аби трактували його серйозним чином, відповідно до ситуації. І щоб вони добре памятали про можливі наслідки невірного поводження.
Один зі збройних голосно засміявся. Другий підхопив той регіт, хапаючись за руківя меча.
Ти на кого кидаєшся, волоцюго? Смерті шукаєш?
Я сказав: геть звідси.
Збройний, що приторочував птицю, розвернувся. І виявився жінкою. Ладною, хоча й з неладно примруженими очима.
Життя тобі немиле? Як виявилося, губи жінка вміла кривити ще більш неладно. А може, ти розумово відсталий? Може, рахувати не вмієш? То я тобі допоможу. Ти лише один, а нас трійко. Значить, нас більше. Значить, зараз ти повинен розвернутися та ухєрачити підстрибом, скільки є сил у ногах. Поки ноги маєш.
Геть. Я повторювати не стану.
Ага. Троє, значить, то для тебе дурня. А дванадцятеро?
Навколо застукотіли копита. Відьмак роззирнувся. Девятеро озброєних вершників. Спрямовані на нього списи та рогатини.
Ти! Гультяю! Меча на землю!
Він не послухав. Відскочив під курник, аби хоч якось прикрити спину.
Що діється, Дзиґо?
Поселянин чинив спротив, пирхнула жіночка, названа Дзиґою. Типу данину він уже заплатив, тож іще раз платити не стане, бла-бла-бла. Тож ми заходилися хама розуму вчити, а тут відразу отой сивий наче з-під землі виріс. Шляхетний рицар нам, як виявилося, потрапив під руку, захисник сиріт та вбогих. Сам-один, а нам в очі скакав.
Такий він гарячий? зареготав котрийсь із вершників, напираючи на Ґеральта конем і погрожуючи йому списом. Побачимо, як застрибає, коли ми його проштрикнемо.
Кинь меча, наказав вершник у береті з пером, що виглядав, наче командир. Меча на землю!
Такий він гарячий? зареготав котрийсь із вершників, напираючи на Ґеральта конем і погрожуючи йому списом. Побачимо, як застрибає, коли ми його проштрикнемо.
Кинь меча, наказав вершник у береті з пером, що виглядав, наче командир. Меча на землю!
Проштрикнути його, Шевлов?
Облиш, Сперрі.
Шевлов глянув на відьмака з висоти сідла.
Меча не кинеш, га? оцінив. Отакий ти сміливець? Такий крутько? Мідії разом із мушлями їси? Скипидаром запиваєш? Ні перед ким навколішки не стаєш? І ні чим іншим, тільки невинно скривдженими переймаєшся? Такий ти до кривди чутливий? Перевіримо. Коцюбо, Лігензо, Флоквету!
Збройні зрозуміли ватажка з льоту, видно, мали в такому певний досвід, уже користалися з такої процедури. Зіскочили на землю. Один приклав селянину до шиї ніж, другий смикнув за волосся жінку, третій ухопив дитину. Дитя почало репетувати.
Меча на землю, сказав Шевлов. Зараз. Бо Лігензо! Переріж селюкові горлянку!
Ґеральт кинув меча. Його відразу оточили, приперли до дощок. Блиснули клинки.
Ага! Шевлов зліз із коня. Подіяло!
Попав ти в халепу, захиснику селян, сказав він сухо. Перейшов дорогу та вчинив диверсію королівській службі. А я маю патент за такі провини до арешту брати й під суд ставити.
Арештовувати? крикнув Лігенза. Проблем собі шукати? Петлю на шию та на гілку! І по справі!
Або засікти на місці!
А я, сказав раптом один із вершників, колись його бачив. Це відьмак.
А це типу хто?
Відьмак. Чаклун, що вбивством потвор займається за гроші.
Чаклун? Тьху-тьху! Убити його, поки він на нас прокляття не кинув!
Пащеку стули, Ескераку. Говори, Тренте. Де ти його бачив та за яких обставин?
У Маріборі це було. У тамтешнього градодержця, як той цього до вбивства якоїсь потвори намовляв. Не памятаю, якої. Але його запамятав я по цьому волоссю білому.
Ха! Тож якщо він на нас стрибав, тоді хтось його мусив на те найняти!
Відьмаки вони для потвор. Тіко від потвор людей боронять.
Ага! Дзиґа зсунула на потилицю рисячий ковпак. Я ж казала! Оборонця! Побачив, як Лігенза селюка батогом вчить, як Флоквет бабу на ґвалт бере
І відразу вас і пізнав, га? пирхнув Шевлов. Як потвор? Тоді мали ви щастя. Жартую. Але справа мені ось якою бачиться. Я коли при війську служив, ми про цих відьмаків чули дещо інше. Наймалися вони до всього: до шпигування, до охорони, до вбивства тихцем навіть. Говорили про них: Коти. Цього ось тут Трент у Маріборі бачив, у Темерії. Значить, це темерійський найманець, а за спійманих нагороду обіцяли. Тож ми його на мотузці до Фіндетанна поведемо, комендантові віддамо і нагорода наша. Що так стоїте? Боїтеся? Він опору не чинить. Знає, що ми в тому випадку селюкам зробимо.