Живі. Барани аж б'ються.
То знак на грозовиння. Якраз за двоє діб насурмиться.
Чудеса! Не здержав захоплення косар. І звідки це дається вам знати, вуйку?
Якщо барани знають, то чому б не знати чоловіку? притишено мовив старий. Смішне він завжди промовляв із поважним виглядом. А серйозне з усміхом. Наче розбавляв привітністю, сердечною теплотою суворий зміст істини.
Потім його перепинив інший косар, старший, з понурим вовкуватим поглядом. І вони відійшли вбік. Той, устромивши косовище в землю, щось запопадливо пояснював, помагаючи собі руками. Вітер теплими габами чесав узгірок, рвав голоси, і до мене долинало не все мовлене.
І тоді я, татуню рідний, мало душі не пустився Винен, на всю голову винен
Ну, не єден по вовну йшов, а вернувся стриженим, неохоче відмовляв старий.
Е-е-е, тут слів не добереш, якого я тоді зажив Коло того смерть може здатися спочинком
У сьому я вам не поміч.
А хто ж, як не ви, милостивцю наш?
Самі знаєте Хто. Кого молитвами треба просити Вірите хоч?
Усі ми в щось віримо
Я не питаю про всіх. Вас питаю.
Та вірю
Просите покуту, молите собі прощення?
Де дінуся?.. Встигну ще в церквах набутися.
Чекаєте, коли вас инші до церкви понесуть? тверднув голосом старий. Ступайте до Бога самі, доки маєте чим.
Само собою Я гадав, ви мені чимось зарадите
Чоловіче, ви прийшли за духовним ліком до того, хто сам кожного ранку просить собі скріплення на день, а увечері дякує за нього. Просить і дістає. Чому б вам собі теж не попросити?
Не знаю Про вас поголос іде такий Що спочутливий, справедливий до всіх, у голос косаря вкрадалося роздратування, може, й нотка насмішки. Очі його ламали зустрічний погляд.
Справедливий, кажете? Ви справедливости до себе чекаєте? Тоді зголосіться на суд людський і дістанете своє. Не знаю, чи понесете стілько?!
Та я вам як татові прозрадив, а ви
А я вам як синови кажу: просіть собі не справедливости, а милосердя. І відступіть од гріха. Сеї ж миті відступіться. І думкою, і серцем. І несіть той послух до останку. Хоч то буде й нелегко Завдав кіш на плече і пішов.
А чоловік лишився стояти, мов громом прибитий.
Я хапав кожне слово, принесене вітром. І вони мали запах, ці слова. З них вилущувався якийсь прихований, потаємний зміст. Якась тривога, запліднена надією. Тут не так розмовляли, як у місті, де словеса цебеніли нудно, як вода з несправного крана. А спілкування зчаста було просто даниною етиці і заповненням незручних пауз. Тут слова лягали ваговито, густо. І хоч добиралися нібито легко, зате з чинною ретельністю. Так спліталося суцвіття розмови. Чин бесіди.
Я бачив, що старий вернувся зовсім без душі. Перегодом я запитав його, що то за чоловік.
А-а, вивітрений камінь.
Обличчя в нього зле, сказав я.
Не знаю Люди, може, й не є злими, але дуже бояться І грішать. І допадаються ще більшого страху
Далі не проявляв снаги до розмови. Але потім я бачив, як він, прихилившись до дерева, незмигно стежить за тим літнім косарем, що, волочачи за собою складену косу, понуро плівся в долину. Ішов так, наче тягнув на собі незриму копицю ноші. Дід, важко дихаючи, виїдав очима крихітну згорблену фігурку. Здавалося, що уста його щось шепочуть.
Лише надвечір зронив він кілька фраз, ніби сам до себе. Я їх занотував до синього зошита: «Нерівними ми на світ народжуємося, рівними помираємо. А буває і навиворіт Ой, непросто вирівняти криве дерево. Дуже непросто Господь нині обома руками вберігає світ, не те що в минулі часи однієї було доста».
З того часу я став придивлятися до кожного його руху, ловити кожне його слово. І запитував себе: хто він, цей чоловік, що привів мене, як сліпе теля, на цю гору?
Держава трав
Вранці він покликав мене у «свої броди, на гостину до хащі». Себто, до лісу. За садами, де починалася лугова воля, він роззувся і поклав шкарбуни в наплічник. І врочисто виголосив:
Тут, де не чути півнячого крику, починається держава трав. І вступати до неї слід із чистими ногами й помислами. За звичаєм старовіку годилося б ще й скупатися в росі. Так чинили давні «лічці». Та ще брали на промисел ослінчик, збитий із дощечок дев'яти хвойних дерев. І ставали на нього коліньми, щоб зілля не тратило силу. Се мені відкрив Кукумир, великий травознай Алтаю. Він був єдиний, хто знаходив траву самтарин. Вона має всього чотири листки жовтий, синій, черлений і багряний. Він носив її в шкіряній тайстрині на грудях і нікому не показував. Похвалявся лише орлиханом, що росте там, де паруються орли, з решток їх сім'я проростає. А коли осліп, казали, то напав і різдвяну траву, котра дає велику удачу рибарям і помагає переплисти всяку бурхливу ріку То був послідній волхв, що вікував у хащах, як замшілий пень. Забув і свої літа, і людську бесіду. Та я його розговорив, бо замолоду дістав добру школу фльори в румуна Джеордже Вадаску. В Трансільванії. Тож нам було про що погомоніти з тайговим дідом
Від пряної мішанини пахощів каламутилося в голові. Квіття наввипередки бігло нам назустріч зі своїми ароматами, ревниво заглушуючи одне одного. Я йшов, як п'яний, в голові гуділи бджоли, сюрчали коники, тріщали деркачі. Але як він, мій поводир, орієнтувався в цьому кипінні звуків і пахтіння?! Ніби плив у травах по груди. Плив у точно вгадуваному напрямку. Знаходив те, що шукав: зовсім крихітні острівці непримітного зела чи взагалі кілька сором'язливо принишклих суцвіть. І уклінно схилявся до них. І мене вчив, як брати рослину, кожну по-своєму. Не було ні лопати, ні ножа, ніяких знарядь. Лише руки. Правда, для корінців він миттю зробив собі маленьку копачку. Розбив каменем знайдену кістку і осколком її розгрібав кореневище. Його пальці жваво, злагоджено ярмаркували в землі.
Він брів попереду з вербовим прутом, і пташки торкалися крильми його рамен. До мене їм діла не було. Я не витримав, щоб не поцікавитися: в чому річ?
Бо ти їх не частуєш, усміхнувся.
Як це розуміти? насторожився я.
Видиш, я ступаю високо, збиваючи з отави комах і жучків, ще й ціпком помагаю собі птиці й летять на поживу. І дякують мені.
У нього все було просто. А для мене дивно. Назбиране, перев'язане перевеслами з осоту ми залишали в криївках, позначених віхою. І йшли далі, розчиняючись у запахущій імлі піднебесся. Ми потикалися то в один бік, то в другий, петляли спадами гори, спускалися в запрілі яруги. Заповітні трави водили нас якоюсь химерною, лише їм відомою мапою. Виглядало так, що вони, як і зорі на небі, посіяні тут, на землі, в такому ж гармонійному устрої. І старий на дух прочитував потаємний рисунок їх поширення. А я ходив за ним, як заблудле теля.
Божиста днина, втішно пояснював. Трави тепер у високій силі. Спивають сонце і чують далекі хмари, підтягують з кореня густі воскові трунки. Тому й пахнуть так гостро і так далеко. Се перша ознака дозрілости. Найліпше брати траву в таку годину, коли сонце показує вуха.
Що показує? мені здалося, що я не дочув.
Придивися з-під долоні: сонце гейби троїться.
І справді: обабоки розпеченого кола сяяли два блідіші німби.
Коли сонце сховає вуха, прийде дощ, сказав він. До того маємо ще доста часу, проте будемо держатися хащі. На урізах підлісків і сирих балок надто тучно гучить мурава Ти не ходи сліпма за мною, а виникуй і сам царинки самосівів. Колись же мусиш починати сю школу. Я теж колись устряв у неї, як Пілат у Біблію Поважний Джеордже, мій милостивець у скруті, відкрив мені розуміння, що чоловік і трава се одне сродне. Одним соком напоєне. І коли чоловік щось утрачає, то трава се йому верне. Бо якщо природа дає хворість, то має на неї і лік. І не родить вона пустий бур'янець усе є трава Господня. І велика загадка криється в кождій билині, кожда росте за якимось призначенням. Як і людина. Бо немає в Господа пустоцвіту. Давні люди се знали, і звірі знають, і декотрі, що носять природу в собі, теж знають Знатник Кукумир навчив мене «чалувати» траву. Як би се тобі донести в простоті? Дозвільні люди ходять шукати гриби, вистежувати звіра, виглядають помічне зілля. І не здогадуються, що має бути навпаки: гриб сам проявиться, звір сам прийде до людини, трава заклично запахне, відкриється. І так воно є, але не для загалу, що в жадобі й сліпоті розтоптує первісну світобудову. Се називається «чалуванням», перекликанням розумної природи з нерозумною, але такою ж живою, по-своєму мудрою
І цього може навчитися кожен? хлопчакувато вимовив я.
Кождий може сяк-так пізнавати знаки, видимі в товщі світу. Але тонкий світ відкривається мало кому. Лише тим, котрі не несуть йому ущербу, котрі знають закон міри й подільности. Закон вічности сього світу Але я не доказав про науку відуна Кукумира. Він умів «витягнути» означену траву з буйної глушини тайги, за версту її чув. І вона шептала йому про свою спомогу, про гойну силу.
Як шептала?
Пахом. Об'являла себе так. Людська хворість пахне так, як і зілля, помічне для неї. Бо що є хвороба? Се кволість або засміченість організму. Чи втома його. Колись розуміли се вірно, казали: слабує людина. Бо якась тілесна чи душевна частка ослабла, запалилася, пригнітилася. І волить підживлення й відпочинку. Як і все в природі, що повсякчас змінюється, світить і меркне, цвіте і всихає, переливається одне в одне Вічний плин мудрої рівноваги. Не даремно нам дано дві руки й ноги, щоб розподіляти на них тягар; два ока, вуха, ніздрі, легені, нирки, дві частки мозку, серця і печінки, дві торбинки із сім'ям Аби дивитися вперед і назад, слухати світ і самого себе, нюхати і вибирати, вдихати і видихати, цідити і залишати, пам'ятати і забувати, радіти і сумувати, очищати і споживати, сіяти і збирати І коли ся злагода й розміреність зрушиться перенапругою, надмірностями чи отрутою гріха тоді одна з частин починає марніти і всихати. Се завмирання живої природи в тобі. Лікарі називають його хворотою і починають боротися з нею, себто з підупалою людською природою, яка смиренно чекає підтримки від Матері-Природи, точніше сказати, від Бога. Перше, що проситься в поміч, зело. Звірі той поклик чують одразу. Добре, коли й люди Підсліпуватий дідо Кукумир чув се ачей шкірою. Ми блукали з ним тайговими буреломами, а він шамкотів: «Травиця ся вельми добра на дихавицю (астму). А ся на сухоти. Інна на «сверб» (коросту), а котра на болість «жабну» (серце), «камінну» (нирки), «донну» (подагра), «чечуйну» (геморой), «трясучку» (малярію), «златяницю» (жовтуху), «камчуг» (артрит) Земна сила травицею проростає. Вклонися їй і зачерпни. Пахи слухай, пахи! Прислухайся і вчуєш, що тлінним миром пахне. Се в мир, у тлін і понеси, і подай нужденному, щоб виповнився закон» Так говорив той замохнатілий дід-балій. І я вслухався. Я й раніше, при професорі Джеордже Вудаску в Букурешті, ходив коло мерців. І чув, що запахи від них точаться різні. Запахи дозрілих хвороб, від яких ті скінчилися. Затим я наближався й до хворих у лічниці. Від них пахло схоже, лише слабше. За тими запахами я різнив їх хвороти ліпше, ніж професори. Аж поки пан Джеордже не викрив мого прихованого хисту Я сходу вгадував діагнози, не знаючи їх назви, за три ступні від болящого. Надто коли ті не милися добу до того і були роззутими. Я відчував се нюхом, проте я достеменно не знав, як лікувати. Придивлявся до практики поважного Джеордже. Помагав йому виправляти ліки з фльори для його аптек. Се була книжна наука, складна і громіздка. А старець алтайський, можна повісти, запліднив її мудрою простотою, природним духом. Другим словом відкрив мені дух трави. І круг старань двох великих зелейників замкнувся. Зійшовся на мені. Тому я й топчу досі сей ряст, прости Господи