Ой, дивіться! зупинила обох Джил. Усі озирнулися та побачили, що до них простує шляхетною ходою щось таке сріблясто-сірої масті, легко, хоча й несміливо, переступаючи чотирма ніжками. Усі роззявили рота і довгу мить так і простояли, поки у всіх одразу ж не вихопилося: «Та це ж наш Верть!» Утім, упізнати його й справді було важко: ніхто й ніколи не бачив його у рідній, ослячій шкурі, тим паче у сонячному світлі. А різниця була просто разюча. Тепер він був самим собою: миловидним осликом з ніжною на дотик, димчастою шкурою, з таким безневинним обличчям, що, якби ви побачили його, ви б зробили те саме, що зробили Джил та Люсі: вони підбігли до нього, обійняли його за шию, чмокнули його просто в ніс та почухали за обома вушками.
А потім почали розпитувати його, де він був і що з ним трапилося. Він розповів їм, що разом з іншими звірами увійшов до хліва, але, як він зізнався, вирішив триматися осторонь від інших та якомога далі від Аслана. Бо як побачив він справжнього Аслана, то зробилося йому так соромно за ті витівки з перевдяганням у левячу шкуру, що хоч нікому в очі не дивись. Тож, похнюпивши голову, плентався він позаду, а потім, підвівши очі, побачив, що усі друзі прямують на захід, а там іще ухопив травички («Нічого кращого в житті не куштував!» зізнався він), набрався хоробрості та потьопав слідом за іншими.
А от що мені робити, коли я насправді зустріну Аслана, авжеж, я й гадки не маю, зітхнув він наостанок.
Усе буде гаразд, він не заподіє тобі лиха, за всіх відповіла королева Люсі.
І всі разом вони вирушили на захід.
Вони добре памятали Асланові слова: «Усе вище і все далі!», розуміючи їх, як напрямок, у якому належить рухатися, і виходило саме на захід. У тому ж напрямку рухалися й інші, але на цих зелених полях без кінця й без краю натовпу не було.
Час не змінився, був так само ранок, бо повітря все ще було напоєне ранковою свіжістю. Дорогою вони зупинялися: з одного боку аби помилуватися краєвидом, а з іншого як не роздивлялися навкруги, а все ж чогось ніяк не могли збагнути.
Пітере, нарешті спитала Люсі, як ти гадаєш, де ми?
Сам не знаю, відповів Великий король. Це мені щось нагадує, а от що саме слів не доберу. От щось таке, ніби колись давно ми тут уже були, іще у дитинстві, і начебто чи то свято, чи то канікули, а що саме ніяк не пригадати!
Еге ж, либонь, гарні то були канікули! гмикнув Юстас. А я от готовий битися об заклад, що ніде у нашому світі немає таких місць, як це. Варто лише придивитися до кольорів. Погляньте лише на ті блакитні гори попереду. Де й у яких горах на нашій землі ви бачили таку блакить?
А це часом не країна самого Аслана? припустився Тіріан.
Принаймні, не та країна, яку бачила я з вершини тієї гори, що далеко на сході, за межами світу, відповіла Джил. Я знаю, бо бачила її на власні очі.
Якщо вас цікавить моя думка, мовив Едмунд, якщо мені це щось нагадує, то нагадує саму ж Нарнію. Ті гори попереду, за якими постають іще більші гори зі сніговими шапками, здається, ми бачили схожий краєвид, коли милувалися з західного кордону Нарнії горами, що за великим водоспадом.
Гори справді схожі, озвався Пітер. От тільки ці гори значно вищі.
А як на мене, то не дуже вони і схожі, а якщо і схожі, то аж ніяк не на західне пасмо, мовила Люсі. От подивіться-но он туди! Ті зелені пагорби, порослі лісом, за якими майорять блакитні гори, хіба не схожі вони на північні кордони Нарнії?
Навіть не те, що схожі, відповів Едмунд, коли придивився пильніше, а то вони і є! Он, бачте, гора Олвін за двома верхівками, а ондечки гірський перевал до Древляндії.
І все ж, роздумливо простягнула Люсі, бути схожим не означає «бути тим самим». Ці гори дуже схожі на ті, але вони інші. Вони яскравіші, вони й вищі, вони й далі від нас, ніж були, якщо мені не зраджує память, а до того ж вони вони. Якісь на диво бракує слів
справжні, стиха промовив лорд Діґорі, ніби розмірковуючи сам із собою.
Тут почувся шурхіт могутніх крил то в небо здійнявся орел Гострозір. Закинувши голови, усі супроводили його поглядом, доки він не перетворився на темну цяточку у яскравій блакиті; цяточка зробила широке коло та, наче камінь, полетіла до землі. У тих, хто стояв унизу, аж серце зайшлося. Та не встигли вони злякатися за птаха, як орел знов розправив крила та за мить опинився на землі.
Королі та королеви! не став випробовувати їхнє терпіння він. Усі ми дивилися та не бачили. Не бачили того, що перед нами. І тільки зараз настає прозріння. Зверху, з небес, я бачив усе: а бачив я й Вересилію, країну йотунів, та Боброву греблю, та велику ріку, і навіть королівський замок Кейр-Паравель він так само виграє баштами на березі Східного моря. Нарнія не вмерла. Ось вона, Нарнія!
Королі та королеви! не став випробовувати їхнє терпіння він. Усі ми дивилися та не бачили. Не бачили того, що перед нами. І тільки зараз настає прозріння. Зверху, з небес, я бачив усе: а бачив я й Вересилію, країну йотунів, та Боброву греблю, та велику ріку, і навіть королівський замок Кейр-Паравель він так само виграє баштами на березі Східного моря. Нарнія не вмерла. Ось вона, Нарнія!
Але як так може бути? здивувався Пітер. Бо сказано було Асланом, що ми, старші діти, занадто дорослі, аби повернутися до Нарнії! А ми тут
Дійсно, підхопив Юстас, тим паче, що всі ми на власні очі бачили, як над Нарнією згасло сонце.
А до того ж, додала Люсі, тут усе якесь інше! То ж за ким правда?
Правда за орлом! раптом почувся голос лорда Діґорі. Послухайте, Пітере, коли Аслан казав, що ви занадто дорослі, аби повернутися до Нарнії, він мав на увазі ту Нарнію, де ви були і яку ви уявляли у своїх мріях. То була Нарнія ваших мрій. А мрії, як відомо, народжуються, сяють та згасають. Омріяна вами Нарнія, якщо завгодно, була лише тінню справжньої Нарнії, яка завжди була і завжди буде, і ось вона перед очима; там само, як і весь наш світ, зі старою доброю Англією й усім, що в ньому є, то лише тінь, що її відкидає якась маленька частка того, що є справжнім світом Аслана. Тож не треба сумувати за Нарнією, яку ти знала, Люсі. Усе, що було в ній доброго, і все, що було для тебе важливим, у тій, колишній, Нарнії, усе до останньої дрібної тваринки усе потрапило сюди через ті, на перший погляд звичайні, двері. Що ж до різниці, то вона, звісно, є: така ж, як між справжньою річчю та тінню, що вона відкидає, як між життям наяву та про нього уявою.
Його слова пролунали для інших, наче побудка, що її зіграла сурма; та не встигли всі прокинутися як слід, як він зітхнув та додав:
До речі, усе це є ще у Платона чого їх навчають у тій школі?
І тут уже старші дітлахи не втрималися від реготу. Ці ж чи майже ці самі слова він казав їм у давні часи ще в іншому світі, коли його борода була ще сивою, а не золотавою, як тепер. Він зрозумів, чому вони регочуть, усміхнувся, а потім розреготався й сам. Та невдовзі до всіх повернулася світла журба саме вона, нехай буде вам відомо, й супроводжує невимовне щастя; а може, таке воно і є, невимовне щастя, від якого налине саме світла журба, і тоді жарти стають просто недоречними.
Чим та, осяяна сонцем земля, відрізнялася від тієї Нарнії, яку всі знали, годі й пояснювати: це наче на пальцях зясовувати, чим на смак відрізняються тамтешні фрукти від тутешніх. Утім, хоча б деяку уяву допоможе дати таке порівняння.
Отже, уявіть собі, ніби ви сидите біля вікна, з якого розгортається просто-таки дивовижний краєвид з морським узбережжям або, скажімо, зеленою полониною серед скелястих гір. У тій же кімнаті, саме напроти вікна, на стіні висить дзеркало. Так от, якщо відвернутися від вікна та зазирнути в дзеркало, то можна побачити той самий краєвид, що й за вікном: те саме море чи ті самі гори з полонинами усе те саме і водночас не таке. І тут я насмілився б стверджувати, що в деякому сенсі у дзеркалі оте море або полонина насправді інакші: яскравіші, глибші й дивовижніше за ті, що за вікном, у дзеркалі вони схожі на сторінку з казки, яку ви, може, й не чули, але вам так і кортить дізнатися, що там далі
От така ж була й різниця між тією Нарнією, що залишилася позаду, та тією, що поставала перед очима тепер. Нова Нарнія була глибшою за ту, що залишилася за дверима: кожен камінець, кожна квіточка або травинка тут набували нового й глибшого значення. От і весь мій опис, а кращого від мене годі й чекати, бо, як то кажуть, краще вже побачити все на власні очі, ніж слухати про те від когось іншого.
А от хто наважився виказати словами те, що в усіх інших було на серці, то був Діамант. Він тупнув правим переднім копитом і заіржав так, що не почути його було неможливо:
О-го-го! Я нарешті вдома! Це моя країна! Нарешті я знайшов її! Я шукав її усе життя, не знаючи, що шукав саме її! Тільки тепер я зрозумів, чому ми всі так любили її, нашу стару Нарнію тому що вгадували у ній риси Нарнії прийдешньої! Е-ге-гей! Гайда за мною! Усе далі й все вище! Уперед!
Він струснув гривою, став дибки та полетів уперед якби те було у нашому світі, то таким чвалом він зник би з очей за якусь мить. А тут трапилося неймовірне: усі підхопилися та припустили слідом за ним, і невдовзі, на превеликий подив, побачили, що не відстають від нього ані на крок. І не тільки люди й собаки, а й тихий маленький ослик Верть і навіть Поґін на своїх коротеньких ніжках. В обличчя їм дмухнув зустрічний свіжий вітер так, ніби вони мчали в автівці без вітрового скла. Земля побігла назад, як те бачиться з вікна швидкого потяга. А вони летіли все швидше й швидше, без втоми та задишки.
Розділ 16
Прощання із царством тіней
Якби ми могли бігати без утоми стільки, скільки заманеться, то, гадаю, ніхто й ніколи б не зупинявся, хіба що тільки задля дуже вагомої причини. І така причина знайшлася, коли Юстас несподівано заволав:
Оце так! Стійте! Дивиться лишень, куди ми прямуємо!
І не дивно: перед ними було озеро Чан, а за ним височезні стрімкі скелі, з яких униз щомиті збігали тисячі й тисячі тонн води. Деінде води Великого водоспаду мерехтіли, переливаючись діамантами, деінде зливалися темно-зеленими потоками, і навіть тепер, на значній відстані від нього, вуха у друзів позакладало від оглушливого реву, із яким вода обрушувалась в озеро.
Не зупиняйтеся! Усе вище і все далі! покликав їх Гострозір, трохи змінивши курс і прямуючи тепер угору.