Як я не здогадався? схопився за голову полковник. Ось навіщо Джону знадобилася свічка й сірники.
Правильно. Проте вміст кишень Стрейкера підказав не лише засіб, яким він хотів скоїти злочин, а і його мотиви. Більшість людей не носять у своїх кишенях чужих рахунків. Із цього я зробив висновок, що Стрейкер вів подвійне життя, і до цього була причетна жінка з тих, хто звик жити на широку ногу. Хай би як добре ви ставилися до своїх працівників, навряд чи їм по кишені купувати своїм коханкам убрання вартістю понад тридцять фунтів. Я обережно розпитав місіс Стрейкер про цю сукню, переконався, що вона до неї не потрапляла, і запамятав адресу модистки. У мене не було сумнівів, що якщо я навідаюся до неї з фотокарткою Стрейкера, про загадкового містера Дербишира можна буде забути назавжди.
Того дня все стало остаточно зрозумілим. Стрейкер відвів коня до улоговини, щоб ніхто не побачив світла від його свічки. По дорозі він підібрав краватку, яку загубив Симпсон, утікаючи від конюха із собакою. Напевне, Стрейкер хотів звязати краваткою ноги жеребця. На дні улоговини він зупинився позаду коня й запалив сірник. Тварини якимось чином відчувають наближення небезпеки, але, можливо, Срібного налякав несподіваний спалах. Огир рвонув з місця, і його заднє копито із залізною підковою влучило Стрейкерові в лоб. До того, незважаючи на дощ, тренер зняв із себе макінтош, який міг би завадити йому зробити тонку операцію. В момент падіння Стрейкер різонув себе ножем, і на його стегні залишилася глибока рана.
Дивовижно! вигукнув полковник.
Не обійшлось і без втручання випадку. Мені раптом спало на думку, що така хитра людина, як Стрейкер, перед тим, як зробити тонку операцію на сухожиллях, мусила б попрактикуватись. Але на кому? Я помітив овець, поставив запитання конюхові й, на свій подив, дістав підтвердження власної здогадки. Повернувшись до Лондона, я зробив візит до модистки, котра впізнала у Стрейкерові свого постійного клієнта, дружина якого обожнює модні туалети. Ця жінка й змусила Стрейкера наробити боргів і штовхнула на безчесний вчинок.
Ви пояснили все, крім одного, сказав полковник. Де увесь цей час перебував Срібний?
А він утік. Його побачив дехто з ваших сусідів. Увесь цей час він тримав коня в себе, але, я думаю, ми можемо вибачити йому цей гріх... Якщо я не помиляюсь, ми підїжджаємо. За якихось десять хвилин ми будемо на вокзалі Вікторія. Полковнику, а чи не викурити нам із вами, поки ще є час, по сигарі?
Жовте обличчя
Публікуючи ці короткі нариси про дивні, іноді навіть драматичні події, свідками і навіть учасниками яких ставали ми з моїм другом, я, звісно, частіше зупиняюся на його успіхах, аніж на поразках. Проте іноді траплялося, що Голмс припускався помилки, але правда так чи інакше випливала на поверхню. У моєму архіві зберігаються нотатки про пять-шість таких справ, й історія, яку я збираюсь розповісти, з їхнього числа.
Шерлок Голмс зрідка займався фізичними вправами заради тренування. Мало хто міг зрівнятись із ним силою мязів, і він був, без сумніву, одним із найкращих боксерів у своїй вазі. Але напруження без певної мети завжди здавалось йому марнуванням енергії, і він лише зрідка виявляв активність, коли в його полі зору не опинялось якоїсь цікавої справи. У такому випадку більш невтомної людини, ніж мій друг, мені зустрічати не доводилось. Дивно, що йому вдавалося тримати себе в такій чудовій формі, оскільки харчувався Голмс помірно й жив скромно, якщо не сказати по-спартанськи.
Якось напровесні, в один із таких періодів вимушеного неробства, ми з Голмсом вирушили на прогулянку до парку. Години зо дві ми блукали стежками, майже не розмовляючи, як і випадає двом чоловікам, котрі чудово знають один одного. Було вже близько пятої, коли ми повернулися на Бейкер-стрит.
Перепрошую, сер, сказав лакей, відчиняючи двері. До вас приходив джентльмен.
Голмс докірливо скосив на мене очі.
Ось вам і прогулянки, з досадою зауважив він. Цей джентльмен уже пішов?
Так, сер.
А ви не пропонували йому зачекати?
Так, сер, і він чекав на вас десь із півгодини. Тільки джентльмен цей виявився дуже нервовим. Обійшовши приміщення, він почав бігати з кутка в куток, а іноді зупинявся й тупав ногою. Потім він вийшов у коридор і заволав: «Чи цей пан збирається коли-небудь повертатися?» «Сер, зачекайте ще трохи, він невдовзі буде», кажу я йому. А він: «Краще вже я зачекаю його на свіжому повітрі. Я незабаром повернуся». Після цього він пішов.
Ну що ж, ви зробили все, що могли, сказав Голмс, і ми попрямували до вітальні. Ось як не поталанило, Ватсоне. Саме час братися до якої-небудь справи. А в цієї людини, судячи з поведінки, справа неабияка. Та що я бачу! Напевне, знервований пан забув у нас свою люльку і дуже непогану. Голівка з ялівцевого кореня, з відмінним бурштиновим мундштуком, така коштує сім із половиною шилінгів, не менше. Схоже, наш гість справді дуже хвилювався, якщо забув річ, котру так цінує.
А звідки ви знаєте, що він її дуже цінує? поцікавився я.
Ось що, Ватсоне, цю люльку двічі ремонтували один раз голівку, другий раз мундштук. У обох випадках було накладено срібні стяжки. Кожен із цих ремонтів коштує більше, ніж сама люлька. Якщо людина вирішує віддати люльку в ремонт замість того, щоб купити за ті самі гроші нову, значить, вона дуже її цінує.
Голмс підняв люльку й постукав по ній указівним пальцем, як професор, який демонструє студентам-медикам кістку.
Ніщо не може розповісти про людину більше, ніж її люлька, сказав Голмс. Хіба що годинник або шнурки. Власник цієї чоловік міцної статури, шульга, має прекрасні зуби, дещо недбалий і далеко не бідний.
Мій друг сповістив це ніби між іншим, але я помітив, як він поглядає на мене чи стежу я за його думками.
Ви вважаєте, якщо людина палить люльку за сім шилінгів, то це говорить про те, що вона заможна? спитав я.
У чашечці залишки тютюнової суміші, яку торговці називають «гросвенор» і беруть за неї по вісім пенсів за унцію, сказав Голмс, висипавши на долоню трохи вмісту люльки. Можна знайти відмінний тютюн, який коштує вдвічі дешевше, а отже, заощаджувати йому не доводиться.
А як ви здогадались про інше?
Він має звичку прикурювати від ламп та газових ріжків. Як бачите, люлька обсмалена з одного боку. Слід цей із правого боку люльки, з чого я й роблю висновок, що курець є шульгою.
Спробуйте-но самі прикурити від лампи, і ви, правша, піднесете люльку до вогню лівим боком. Далі ми бачимо, що мундштук прокушено. Тільки сильна людина з міцними зубами здатна на таке... Якщо я не помиляюся, це якраз його кроки на сходах. Зараз ми побачимо обєкт цікавіший для дослідження, ніж люлька.
Наступної миті двері розчинились і до кімнати увійшов рослий молодий чоловік. Він був одягнутий у темно-сірий костюм, у руці він тримав коричневий широкополий фетровий капелюх. Я б дав йому років тридцять, а насправді він був трохи старшим.
Перепрошую, знітився він. Напевне, я мав би постукати. Дійсно, треба було постукати, але я трохи засмучений, і тому прошу мені вибачити.
Він хутко провів рукою по чолу й опустився на стілець. Хоча варто було б сказати «повалився».
Я бачу, що ви вже кілька діб не спали, співчутливо мовив Голмс. Це змучує дужче, ніж робота. Чим я можу допомогти вам?
Я потребую поради, сер. Я не знаю, що робити, моє життя закінчилося.
Вам потрібна консультація детектива?
Не тільки це. Ви розумна людина, і мене цікавить ваша думка... думка людини, яка знає життя. І я дуже розраховую на те, що ви мені допоможете.
Говорив він швидкими й уривчастими фразами, і мені здалося, що навіть вимовляти слова йому важко.
Бачте, це дуже особиста справа, розпочав наш відвідувач. Не так і приємно... ні, це просто жахливо, коли доводиться обговорювати поведінку своєї дружини з людьми, яких бачиш уперше в житті! Але мені просто конче треба з кимось порадитися.
Любий містере Мунро... проговорив Голмс. Від цього наш гість скочив зі стільця.
Як! Ви знаєте моє імя?! вигукнув він.
Якщо ви хочете зберегти анонімність, посміхнувся Голмс, раджу вам відмовитися від звички писати своє імя на підкладці капелюха. Ми з моїм другом чули немало таких речей і багатьом змогли допомогти відновити душевну рівновагу. Я бачу, ваша справа не терпить зволікання, тому раджу вам розпочати просто з фактів.
Наш відвідувач знову схопився за лоб, наче перед ним було важке завдання. Кожен рух сповіщав про нього як про людину замкнену, відлюдкувату, із загостреною чутливістю, звиклою радше приховувати свої рани, ніж виставляти їх напоказ. Несподівано він розпачливо махнув рукою й почав розповідати.
Ось вам факти. Я одружений. Уже три роки. Увесь цей час ми з дружиною жили щасливо й кохали одне одного так палко, як тільки можуть кохати одне одного чоловік і жінка. Ми з нею навіть жодного разу не сперечалися, між нами в усьому панувала гармонія. Та починаючи з минулого понеділка між нами ніби виросла стіна. Мені здається, що в житті моєї дружини зявилося щось мені не відоме. Містере Голмс, вона на очах перетворюється на зовсім незнайому жінку. І я хочу знати, в чому річ. Еффі кохає мене всім серцем так, як ніколи раніше не кохала, я це відчуваю. Але в неї є таємниця... І доки я не зясую, в чому справа, у мене на душі лежатиме камінь.
Ближче до суті, містере Мунро, нетерпляче вимовив Голмс.
Коли я вперше зустрів Еффі, вона була вдовою, хоча їй ледве виповнилося двадцять пять. Тоді вона мала інше прізвище. За дуже юних літ Еффі виїхала до Америки й мешкала в Атланті. Там вона вийшла заміж за містера Геброна, адвоката з хорошою практикою. У них народився син, але епідемія жовтої лихоманки забрала життя і дитини, і чоловіка. Я бачив свідоцтво про їхню смерть. Після цього залишатись в Америці Еффі не змогла. Вона повернулася до Англії й оселилась у своєї тітоньки, старої панни, у містечку Піннер, це в Мідлсексі. Від чоловіка Еффі залишилося близько чотирьох із половиною тисяч фунтів, які були ним вдало вкладені та приносили сім відсотків на рік. Коли я познайомився з нею, вона прожила в Піннері всього півроку. Ми покохали одне одного й за кілька тижнів побралися.
Сам я торгую хмелем, мій прибуток становить сімсот-вісімсот фунтів, і грошей нам вистачає. Ми винайняли гарну віллу в Норбері вона схожа на затишний сільський будиночок, хоча й розташована поруч із містом. Вище на пагорбі розташовано заїжджий двір і ще два будинки; за полем, що межує з нашою віллою, стоїть котедж. Ось і всі наші сусіди. На півдорозі до вокзалу є ще будинки. У справах мені іноді доводиться виїздити до міста, але влітку в мене менше роботи, так що увесь свій час я проводжу з дружиною, і кожна хвилина дає нам справжню втіху. Так було доти, доки це все не розпочалося...