Памятаю, як нині, той день, коли приїхав Ваш брат і запросив мене на домашній концерт до Вас, у Білу. Сі запросини впали на мене, наче грім із ясного неба. А наші з Вами дуети з опер «Різдвяна ніч» і «Запорожець за Дунаєм» так оголомшили мене, що я, не розбираючи ані крихіточки, уважаю себе направду щасливим.
Відтоді цілий мій спокій рухнув миттю.
Знову Любомирова примітка, що три абзаци сильно пошкодилися і не надаються для розпізнавання, хіба за допомогою спеціальних експертиз.
З найбільшою приємністю читаю кожну звістку про Ваші виступи. Щиро тішуся, що з кожним днем росте захоплення Вами, Вашим співом. Ваш талант мусить всюди і завжди завойовувати собі симпатію.
Я вважаю себе причетним до Вашого життя, і то не лише через дружбу з Вашим братом. І тому насмілюсь написати тих декілька слів, які, дуже на це сподіваюся, Ви не візьмете за зле. Учора довідався, що зі Львівського сейму Ви не дістали ані півзлотого на Ваше навчання в Мілані, бо, мовляли, не хотіли співати у Львові за 300 злотих місячно. Чи це правда? У всякім разі уклінно прошу Вас прийняти саме таку суму на підтримку Вашої освіти. Однак тими пару сотками я би був не обібрався, а Вам буде хоч якась запомога.
Як будете у Львові дайтеся знати.
Може бути, що Ви розгніваєтеся на сей мій лист, я наперед перепрошую та прошу рівночасно, якщо Ваша ласка, дати бодай найменшу відповідь.
Даруйте ще раз за мою одвертість
Кланяюсь із глибоким поважанням
Той сам Лісницький»Нічого собі Адже це справжнє зізнання в коханні, незважаючи на інакомовність. Як би тонко і вишукано не мережав Лісницький власні думки, цього не можна приховати. Ладна заприсягтися, що Соломія добре знала про почуття до неї Володимира Лісницького, тодішнього семінариста, котрий на момент їхнього знайомства ще не ухвалив рішення остаточно присвятити власне життя Богові.
Цікаво Але відповідь Соломії не містить і натяку на щось особисте. Радше скидається на лист доброму другові, чиє щире приятельство дає розраду за кордоном.
Фотографую лист Крушельницької, який умістився на двох аркушах, котрі я помережала гусячими лапками власного скоропису.
Мілан, 4.4 1894
«Високоповажний пане!
Нині, при святій неділеньці, маю свобідний час, то й пишу до Вас.
Я нічого напевне не знаю, але, мабуть, забавлюся в імпровізацію і зявлюся в Галілеї,[2] бо хотять, щоби в театрі Львівським співала. Мусили би і Ви прийти на оперу та скритикувати мене по-людськи. А знайдеться багато дечого, за що буде можна насварити на мене, та, проте, я Вас наперед прошу востро до мене беріться і ані на макове зерно не фольгуйте[3] моїм блудам.
Про те, що Ви мене питали, напишу прямо, аби не вірили різним пересудам. Умисне Вам розкажу про се, бо Вам хочу сказати всю правду. Кошти на дальше моє навчання тут, у Мілані, отримую від одної англічанки Mis Alexander. Ця Mis Alexander, почувши мій голос та довідавшись, що я не маю о чім довго зістатися в Мілані, постановила мене своїм коштом довести до цілі. Я зразу, розуміється, здуріла на таку пропозицію вже не для того, що знайшлася подібна персона, але просто тому, що я якусь вартість маю у людей. Гірко мені було на сю оферту згодитися по поводу моєї гордої натури, але переконавшись, що, відкинувши помічну руку Mis Alexander, сама потерплю і її болісно уражу, згодиламся на той дар тимчасовий, аж тільки згодом зрозуміла так, що при першій нагоді її зверну кошти, понесені на моє образованє в музиці.
От і видите, яким я чудом змогла бути тут через півроку!»
Далі папір попсовано і неможливо нічого прочитати. Майже цілий аркуш перетворився на мутно-синю пляму. Про що я теж, за порадою Любомира, зробила відповідну помітку. Лише наприкінці листа можна розібрати ще кілька речень:
«Бувайте здорові, а за всьо, чим мене дарите, дякую щиренько із дна душі!
Соломія»Збираюся вже прикріпити файли листів до звіту Юліані Всеволодівні, проте в останній момент щось мене спиняє. Ні, листи привезу особисто в Київ. Не хочу бути помічницею, котра лише добуває факти, робить записи і примітки для основної статті. Я журналіст і сама напишу свій матеріал.
Другий день роботи в архіві. Переписуємо листи. Справа просувається значно швидше. Водночас почуваюся вкрай утомленою. Виглядає, що й Любомир теж добряче напрацювався, бо йому випало перемальовувати довгі листи Лісницького, а мені коротенькі відповіді Соломії на них. Плечі та руки ниють, ніби довелося відтиснутися до ста разів. Ця робота чимось подібна до шахтарської праці: під землею, при неживому електричному світлі вигарбуєш скарби, щоб потім роздивитися їх та оцінити вже на денному світлі.
Поспішайте, бо мусимо вже зачинятися Завтра гарненько собі все допишете, пані Уляна майже невідступно стежить за нашою роботою. Це на краще, бо нема часу на зайве пустослівя.
Майже завершили. Лише останній лист пароха не переписали
Любомир чи не вперше подає голос. Загалом він неговіркий, надто з малознайомими, а нині ще й перейнятий роботою. Щось уважно роздивляється на пожовклих аркушах під склом. А я тим часом старанно перемальовую надпис зі звороту світлини Крушельницької.
До речі, а чого цей останній лист пана Лісницького не має дати? Любомир то знімає, то знову надіває окуляри, проте оптика не здатна допомогти йому розвязати це питання.
Бачите Парох Лісницький не надіслав цей лист Соломії Якщо ви прочитаєте його, то зрозумієте, чим було продиктоване таке рішення пані Уляна крутить у руках ключ, виразно натякаючи, що наш час на сьогодні вичерпано.
У нас із цим дуже строго ніби виправдовується вона. Марія Себастьянівна не любить, коли хтось затримується після робочого дня, а з відвідувачами й поготів
Марія Себастьянівна взагалі не вірить, що це справжнє листування пані Уляна зітхає і підводить очі догори. Вона вважає, що парох Лісницький усе вигадав і сам понаписував ці листи А для чого, на бога, йому було таке чинити?
На такій не вельми веселій ноті прощаємося. Запевняємо, що віримо у справжність листів, бо дійсно, для чого парохові було підроблювати листи до себе самого, хай і від великої Примадонни, а тоді роками ховати їх як найдорожче від сторонніх очей?
Знову примхлива львівська погода наготувала сюрприз у вигляді захмареного неба, яке раз у раз зривається дощиком. Любомирова автівка припаркована на початку довгої вулиці Нижанківського й учергове рятує нас від зливи, яка посилилася, щойно ми затраснули дверцята.
Вмикаю телефон, бо ж в архіві, ніби в метро, звязок відсутній. Одразу надходить есемеска від шефині:
«Олено, радію, що Вам вдалося відшукати справді унікальний матеріал. Але чому Ви не доклали самих листів Крушельницької? Сфотографуйте і надішліть те, що вдалося розшифрувати».
Куди це ми приїхали?
Роздивляюся правдивий історичний центр Львова. Люблю цю місцинку за Оперним, стародавнє мереживо вулиць, у якому збіглися всі можливі архітектурні стилі за останні три-чотири століття.
Це площа Данила Галицького. А ось у цьому будинку мешкають мої батьки
І?
Сьогодні нас чекають на вечерю. Хочуть зазнайомитися з відомою журналісткою з Києва.
Ти, певно, жартуєш?
Зовсім ні. Якби попередив завчасно, гарантовано б відмовилася
Та я й зараз не піду Як так? Зявитися, мов сніг на голову Ще й з порожніми руками
Який ще сніг? Матінка навмисне взяла вихідний, аби підготуватися, як слід. Ось тут, на першому поверсі, до речі, продаються її улюблені тістечка. Купимо, щоб «не з порожніми руками», хоча матуся напевно спекла сирник Традиційний львівський сирник уже і справді стоїть на столі серед інших смаколиків, коли ми заходимо до величезної кімнати, де, власне, і має відбутися вечеря. Мені рідко доводилося бувати в подібних старосвітських помешканнях, де стіни ледь не метрової товщини, а висота стелі дорівнює замалим не чотирьом метрам. Саме тому, напевно, коли ми піднімалися сюди, на третій поверх цієї камяниці, відчуття було таке, ніби видерлися на шостий щонайменше. До того ж у помешканні Любомирових батьків прохолодно без жодного кондиціонера, незважаючи на літню спеку.
Ти, певно, жартуєш?
Зовсім ні. Якби попередив завчасно, гарантовано б відмовилася
Та я й зараз не піду Як так? Зявитися, мов сніг на голову Ще й з порожніми руками
Який ще сніг? Матінка навмисне взяла вихідний, аби підготуватися, як слід. Ось тут, на першому поверсі, до речі, продаються її улюблені тістечка. Купимо, щоб «не з порожніми руками», хоча матуся напевно спекла сирник Традиційний львівський сирник уже і справді стоїть на столі серед інших смаколиків, коли ми заходимо до величезної кімнати, де, власне, і має відбутися вечеря. Мені рідко доводилося бувати в подібних старосвітських помешканнях, де стіни ледь не метрової товщини, а висота стелі дорівнює замалим не чотирьом метрам. Саме тому, напевно, коли ми піднімалися сюди, на третій поверх цієї камяниці, відчуття було таке, ніби видерлися на шостий щонайменше. До того ж у помешканні Любомирових батьків прохолодно без жодного кондиціонера, незважаючи на літню спеку.
«Наталія Павлівна, Мирослав Григорович» повторюю, мов мантру, бо лише на хвилину спинюся, й імена Любомирових батьків випаруються з моєї голови начисто. Так уже бувало не раз. Знайомлюся з людьми, як оце щойно, відвертаюся на щось інше і бац Пробіл замість імен
Прошу до столу! Наталія Павлівна привітно всміхається, але це зовсім не позбавляє мене відчуття скутості. Скоріше навпаки. Сівши нарешті на стілець, відчуваю, що повільно деревянію. Різні страхи сковують усі рухи так, що, здається, і виделки не годна до рота піднести, не кажучи вже про те, щоб щось проковтнути.
Олено, а ви німкеня?
Це питання матінки Любомира раптово приводить до тями. Ситуація настільки буденна для мене, що почуваюся знову здатною нормально рухатися і говорити. Спершу людям складно вимовити моє прізвище без помилок. Далі просто цікаво, звідки така екзотика?
Ні, я українка, а таке іноземне прізвище маю від свого вітчима.
Бачу, що пані Наталія воліла б і далі розпитувати мене про походження та інші родинні подробиці, проте Любомирового батька ця тема, схоже, не цікавить. Він відомий історик, про що я довідалася вже давно, а нині маю можливість переглянути його праці про минуле Львова, виставлені під склом старовинного креденса.
То що там, у тих листах до Соломії?
У пана Мирослава приємний баритон. Про такий голос кажуть «оксамитовий». Напевно, студенти радо слухають його лекції.
Багато відомих фактів, про які я раніше чув або ж читав, одразу відгукується Любомир. Скажімо, парох Лісницький описує Соломії суспільне зрушення у Львові, викликане її щедрим меценатством. Власне, коли вона перерахувала гроші через Павлика Франкові