Останнім часом ти дуже змінилася. Бендери тебе вже не дратують?
Зараз часу не маю на дратування. Якщо тобі це цікаво, то Іда Гаврилівна вирішила поставити «Наталку Полтавку», а мені запропонувала головну роль. Памятаєш, як я грала в Ніжині, коли ми вперше зустрілися? Ти так схвально ставився і до вистави, і до моєї гри. Згадай!
Погляд чоловіка потеплішав.
Може, і мені до вас приєднатися? Ти Наталка, я Петро?
Ледь стримала глузливу посмішку:
Любий, у ролі Петра забагато вокальних номерів.
Це делікатний натяк на ведмедя? На мій недосконалий слух?
Ні, просто я не хочу, щоб ти комічно виглядав на сцені. З голосом і слухом у тебе все гаразд, але бракує досвіду. А ще пані Іда вже запропонувала цю роль твоєму другові, пану Тобілевичу, і той дав згоду. Ми можемо опинитися в незручному становищі. Чому б тобі не спробувати себе в ролі пана Возного? У Ніжині ти показав себе неабияким актором. А в цій ролі замість співу речитатив.
Олексій Антонович задумався. Репетирувати, хвилюватися, поспішати, замість відпочинку бігти до репетиційної зали усе це не приваблювало його взагалі, але й залишати Маню разом із цим «героєм-коханцем» Тобілевичем теж не хотілося. Краще, якщо буде поруч, бо є такі чоловіки краще пальця до рота не класти, відкусять усю руку, кілька разів спостерігав його залицяння до дружин молодшого офіцерського складу, чув їхній зазивний сміх, бачив їхнє кокетування, палаючі очі
Гаразд. Чом би й ні?
І почув у відповідь радісний сміх дружини. Маруся вискочила зі столу, обняла, поцілувала:
Я така тепер щаслива, що ми гратимемо разом! Олексію Антоновичу, ти навіть не уявляєш, як це буде прекрасно, я тобі така вдячна!
Не доїла сніданку, чаю ще не попила, підскочила до піаніно, залунало на всі Бендери:
Ой, я дівчина полтавка
З ніжністю подумав: «Ти дівчина з Ніжина, з Заньків, з Чернігівщини, усе в тобі мені миле: і молодість твоя, і врода, і голос твій оксамитовий. Якби ж не оце твоє прагнення сцени, лицедійства, було б справжнє сімейне щастя».
Перервала спів на півслові:
То я одразу після сніданку збігаю до пані Іди, скажу, що ми гратимемо в «Наталці», гаразд?
А ти хіба вже не погодилася грати?
Як це я могла зробити без твого дозволу? Щоб знову між нами незлагода була? Я думала, що ти сердитимешся. Але я надіялася, що ти погодишся, ти ж теж любив театр, мистецтво. Памятаєш ніжинські вистави? Колись ти підтримував мої мрії
Іда Гаврилівна писала листа, коли до кімнати зайшла покоївка і сказала, що прийшла пані Хлистова. Не встигла підвестися, як до кімнати влетіла Марія Костянтинівна гарнізонний етикет не був суворим ця захоплена дівчинка кинулася до неї:
Він погодився!
Закружляла кімнатою. Від серця відлягло, по-змовницьки всміхнулися одна одній. Досвідчена й розумна Єсипова знала, які непрості стосунки в родині Хлистових, хоча Олексій Антонович, зразковий, майже ідеальний на службі, бездоганно шляхетний у спілкуванні, щастя в родині немає. Разом із Марією розробили стратегію й тактику щодо непередбачуваного чоловіка. З дружиною вчинив непорядно, будучи нареченим, обіцяв одне, а ставши чоловіком, почав говорити зневажливо про актрис, називав їх лицедійками.
Марія Костянтинівна так вдало копіювала його міміку відрази та зверхності:
Дружина офіцера буде лицедіяти? Тобі аматорства замало, професійну сцену подавай, хіба ти мусиш сама заробляти на життя? Хіба я тебе в чомусь обмежую? Яка невдячність, чорна невдячність! Як розгульне акторське життя можливо поєднувати з сімейними обовязками? Я собі цього не уявляю! А діти?
Поки що у нас немає дітей
Маю надію, що незабаром зявляться. Вони соромитимуться матері-лицедійки. Співай собі скільки завгодно вдома, ніхто цього не забороняє, розважайся, а родину ганьбити я не дозволю!
Закінчила уявний монолог і розридалась, несподівано для себе. Пані Іда кинулася втішати:
Не засмучуйтесь, усі чоловіки однаковісінькі, тут уже нічого не поробиш, ви жінка заміжня. А Олексій Антонович вас дійсно любить, так на ваш приїзд чекав! Я вірю, що у вашому житті все владнається, ви обовязково будете щасливі.
Вистава мала шалений успіх, аматори перевершили самих себе, але це сталося завдяки неповторній зірці Марії Хлистовій це її гра опромінювала й надихала всю трупу, її талант примушував інших втілюватись у героїв, не фальшувати. А Марія Марія жила своєю Наталкою, коханням до Петра, і грати не доводилося, бо була єдиним цілим із героїнею, як у маренні. Почула оплески і наче прокинулася, здивовано оглянула залу, радісне обличчя чоловіка навіть йому личить український стрій, щасливі очі Тобілевича. Як він їй до пари, як до пари на сцені.
Вечеряли разом, великою компанією у Хлистових, раділи успіху, піднімали тости за господиню дому, за її неперевершений акторський талант, і Марія вже не памятала, хто першим сказав чоловікові, голосно, так, що всі почули:
Відпустіть, Олексію Антоновичу, дружину до акторської школи. Я в самому Петербурзі такої гри не бачив. Не можна, щоб такий талант загинув.
Вина було випито чимало, усі загули відпустіть, відпустіть! А чоловік жартуючи, щоб не ображати гостей, відказував:
Хіба не чуєте, у Марусеньки акцент малоросійський, який там Петербург. От якби був український театр, тоді будь ласка.
Вина було випито чимало, усі загули відпустіть, відпустіть! А чоловік жартуючи, щоб не ображати гостей, відказував:
Хіба не чуєте, у Марусеньки акцент малоросійський, який там Петербург. От якби був український театр, тоді будь ласка.
Розумний, знав, що в Україні національний театр заборонено. Думав, завжди так буде.
Теж жартуючи, Микола Тобілевич подав йому чистий аркуш, ручку, чорнило:
Пишіть, пане, розписку: якщо буде український театр, то дозволите Марії Костянтинівні в ньому грати. Так, а тепер ще ваша печатка й підпис, зухвалий прапорщик акуратно склав папірець і заховав у кишеню під оплески і сміх довколишніх. Одне слово, жарт, та й годі.
Ще декілька вистав зіграли разом. Тільки зі сцени казала те, на що не мала права натякнути, і жодна людина не здогадається, не буде пліткувати, що дружина полковника Хлистова закохалася до нестями, до божевілля. А найголовніше, щоб цього не відчув, не дізнався він сам, Микола, біля якого спалахувала, знищувалася й відроджувалася знову!
Грала вдало і вірну люблячу дружину, та які то були тортури, муки пекельні!
А Микола? Бачила його захоплені очі під час вистав, бо грали разом, як і співали в унісон, наче одне серце на двох, наче плоть єдина. А по виставі повага і шана: Маріє Костянтинівно Миколо Карповичу. Він ще й друг-товариш чоловіка, підлеглий, ще й молодший од неї на два роки. І що має робити? Як жити далі?
Щастя тривало недовго. Спочатку командир фортеці заборонив вистави, мовляв, вистачить з вас і музичних вечорів, так безпечніше й спокійніше, а наприкінці літа покинув Бендери прапорщик Тобілевич, дочекався наказу. Попрощався з подружжям Хлистових сердечно, чемно, але ні слова, ні натяку на дружнє листування. Та й навіщо? У них мандрівне військове життя, і його майбутнє не визначено.
Наче сонце в душі закотилося, без його голосу в серці запанувала тиша, мертва Вперше відчула справжній біль, змарніла, схудла
Через три роки опинилася у Свеаборзі. Нове підвищення по службі дістав Олексій Антонович, призначили на посаду командира фортечної артилерії. Місцевість виявилася лікувальною, сувора північна природа заворожила. Ліс, скелі, сиві хвилі на все це Марія могла дивитися, не відчуваючи часу, хоча було лячно перед стихією, наче сама крихточка перед Всесвітом. Сподобалися і старовинні камяниці, гострі шпилі церков.
Після Бендер дихалося легше, доля зглянулася над нею, всміхнулася: Фінляндія здійснила заповітне бажання вчитися в консерваторії. Поруч зі Свеаборгом, катером можна дістатися, у Гельсінгфорсі було місцеве відділення Петербурзької консерваторії. Професор Гржималі, рідний брат відомого віртуоза-скрипаля, не міг натішитися новою ученицею, її музикальністю, широким діапазоном і красою голосу, силою легень. Пророкував блискуче майбутнє оперної співачки. Погано володів російською мовою, та слова його були бальзамом:
Как ви пайот! Голос іде не з кріком, а от серца, от серца! Вона теж раділа разом з ним, вірила, що не випадково Господь обдарував її цим дивовижним голосом, співучим талантом.
У Свеаборг приїхали і Єсипови, знову Іда Гаврилівна була поруч, вірна подруга, розрада й підтримка. З нею Олексій відпускав Маню до Петербурга на гучні вистави в театрі. Зрозуміло, не грати на сцені, дивитися, насолоджуватися мистецтвом, заздрити, сумувати. Поруч, у Петербурзі, служив і брат Євтихій, який їй співчував, близька, рідна людина. Його карєра впевнено йшла вгору, мав уже генеральський чин, ставав впливовою людиною.
Через півтора року навчання їй запропонували стати професіональною співачкою, настільки блискучими були успіхи. І знову чоловік заборонив, знову чорна прірва між ними! А як усе помінялося, закрутилося, наче на каруселі, коли випадково побачила на столі у чоловіка лист від Миколи Тобілевича, адресований їм обом. Розлютилася від огиди чому не показав, що приховав від неї, яку таємницю? Лист був написаний 9 серпня 1882 року в Єлисаветгра ді, тиждень, як отриманий. Микола Карпович писав: «Лист четвертий і останній Якщо і цього листа спіткає така ж сама доля мовчання, то я переконаюсь, що ви припиняєте будь-які стосунки зі мною, та хоча при повному нерозумінні, але краючи серце, замовкну навіки. Ось чому я цього листа так затитулував Ще раз прошу пояснити причину, якщо вона є. Вибачайте, бажаю благополуччя. Якщо набридаю листами, звиняйте. Зі щирою любовю до вас той, що колись був Тобілевич».
Марія летіла в думках до Києва, а за вікном вагона краєвид поступово змінювався, і прозоре чисте повітря ставало чим далі, тим теплішим. Згадала, як на петербурзькому вокзалі стояв Олексій Антонович із пригніченим виглядом, а поруч радісний Євтихій з дружиною, яка ледь стримувала презирливу посмішку. Хіба ця розманіжена, благополучна генеральша могла зрозуміти, скільки сліз, роздумів, вагань, безсонних ночей минуло, коли нарешті зважилася на цей відчайдушний крок. Марія дивилася на її застигле обличчя і чомусь згадала жорстокі слова:
Маю надію, що наше імя не буде заплямоване. Ви, любесенька, не маєте права ризикувати високим становищем вашого брата, великий князь дуже скрупульозно ставиться до своїх підлеглих. Якою ви станете акторкою, ще невідомо, а у нас дочка підростає, її майбутнє не можна ігнорувати через чиїсь примхи.