Зайшовши до «Суаре», я побачив Принципа. Ми обнялися з ним і сіли за стіл. Перед Іваном вже стояв келих свіжого бельгійського пива. Я теж замовив собі один.
Нечипайло трішки запізнюється. Його друга половина вирішила вкотре зясувати відносини та нагадати нашому бідолашному, що саме він зіпсував їй усе життя, сказав Принцип.
На те я тільки кивнув головою і, коли мені принесли келих пива, запропонував тост:
За нас, друже! Дай Бог пережити цю війну, аби й надалі псувати життя вродливим жінкам.
Ми випили. Принцип закурив і випустив хмарку сивого диму.
Ну як там справи? запитав він мене.
Я подивився на нього.
Тяжко там нас здають, москаль пре, хлопці гинуть. Генштаб трішки почистили, проте залишається ще багато хохлів, сказав я.
А так хотілося б бачити там українців.
Еге ж. Але не сумуй! З кожним новим днем українців стає більше й більше. Я не люблю демагогів та ура-патріотів, але мені подобається наш президент.
Так він же олігарх! здивовано вигукнув Принцип.
Олігарх кажеш А чи знаєш ти, що той олігарх чи не єдиний з усіх можновладців захищає саме нашу державу, а не свої бізнес-інтереси?
Олігарх кажеш А чи знаєш ти, що той олігарх чи не єдиний з усіх можновладців захищає саме нашу державу, а не свої бізнес-інтереси?
Не змушуй мене сміятися. Знайшов теж мені державника.
Тобі б я не брехав. Проте ти маєш рацію в іншому у тому твоєму першому запитанні. Поки що нового мало.
Окрім жертв, додав Принцип.
Так, друже, окрім нових українських жертв.
Далі ми говорили про Маріуполь, про накопичення ворогом техніки та живої сили в районі Новоазовська, Логвинова, Широкиного, про недостатню кількість техніки у наших хлопців, активізацію сепаратистських диверсантів, їхні нові інформаційні хитрощі з розсиланням смс-повідомлень задля деморалізації українських захисників.
Ми програємо їм ресурсами. Вони ж витрачають шалені кошти і на розвідку, і на техніку, і на людей. Вони купують усіх і вся, а ми навіть не можемо налагодити дієві канали на кордоні, в голосі мого друга, в тій його інтонації, я відчув біль та люту ненависть до ворога, який прийшов на нашу землю.
І тут за моє спиною пролунав знайомий голос Нечипайла:
Сволота ви, панове офіцери! Пєте без мене, а я думав, ми друзі. Тим паче, що зараз мені потрібне психологічне розвантаження.
Микито, зрадів я йому, і ми обнялися.
Принцип лишень потиснув його руку.
Не буду тебе обнімати, бо з моменту нашої останньої зустрічі минули лише пять годин і я ще не встиг засумувати. А що, Микито? Завантаження було ще те? пожартував Іван.
Ти навіть не розумієш! Іноді мені здається, що комфорт та безпека то на Лубянці, у підвалах сепаратистів та серед донецьких степів, по яким бють «Гради», а не в мене вдома. І до речі, не потребую я твоїх залицянь. Півгодини тому я їх мав досхочу, засміявся у відповідь Микита Петрович Нечипайло один з кращих нелегалів, які зустрічалися мені на життєвому шляху.
Усе так серйозно? запитав я його, маючи на увазі не війну, а його сімейну драму.
Як завжди, Женька, я залишаюся покидьком, який обіцяв хороми, мерседеси, Шанель та Даміані, а дав тільки Сузукі, трикімнатку і дещо на панчохи. Не бери дурного в голову. Воно тобі треба?
Може якась допомога потрібна?
Ага! Допоможи мені в мить стати олігархом і закидати мою законну усіма багатствами світу.
З цим досить складно, бо ти не вмієш красти. Не пристосований ти до схем, лизання срак та мовчання, коли тебе принижують. Ось така проблема, капітане Нечипайло.
І ми знову засміялися, чим привернули до себе увагу інших гостей ресторану.
Тихше-тихше, лошаки, сказав Нечипайло, який завжди вирізнявся з-поміж нас більш холодним розумом і вмінням вчасно зупинитись. Коли на нас починають дивитись люди, це означає, що ми не гідні тієї професії, яку обрали.
Далі Нечипайло розповів нам новини з Москви.
Здається мені, що у Кремля великі проблеми. Ні, звісно ж, все виглядає, як і раніше дєржава, родіна, бандерівска хунта, на Берлін й інша муть. Проте починають вимальовуватися перші невтішні для нього тенденції. Хоч би що там базікали «кісєльови» і «лайньюзи», але санкції таки даються взнаки. Не будемо говорити про зомбовану расєйську масу, а краще зупинімось на олігархах. Ось ти думаєш їм подобається щодня втрачати мільйони доларів?
Звісно, що ні! Але чому вони мовчать? злість Принципа була породженням його ідеалізму та вродженим почуттям справедливості.
Бо бояться свого господаря дужче, ніж санкцій Заходу. Все просто: саме він дозволяє їм красти, не буде його прийде невідомість, а можливо, бунт, котрий, як казав граф Вітте, «єсть бєсмислєнний і бєспощадний». Ось така справа. І поки наші любі друзі з Вашингтона не почнуть з ними активного діалогу на предмет правонаступника, поки вони не запропонують адекватну кандидатуру, що буде влаштовувати усіх, нічого не трапиться.
Тобто, ти вважаєш, що вірогідність палацового перевороту низька? не зупинявся Принцип.
Я б навіть сказав, що вона просто жалюгідна.
Микита правий, Іване. Поки Білий дім не втрутиться у справу наступника, а ЦРУ не почне дестабілізацію внутрішньої соціально-політичної ситуації в Росії, той кегебіст буде й надалі вбивати, брехати, лякати і вважати себе найвеличнішим правителям планети Земля.
Така собі суміш Миколи Першого й товариша Сталіна. Він уявив себе величним і прагне до повтору Ялти-45, де гратиме першу скрипку, додав Нечипайло.
Ми замовкли, кожен думаючи про своє. Тишу порушив Принцип:
Цікаво, як там зараз Андрюха. Нічого не чули? Жодних новин?
Я подивився на Нечипайла, він на мене і у відповідь другові ми лишень хитнули головами, що означало ми не знаємо.
Зрозуміло. Куди його направили? Що, взагалі, то за операція, що навіть нам нічого не сказав?
Не знаю, відповів йому Нечипайло. Нічого не знаю. Я намагався зясувати, але усі мовчать. Якщо мовчать, значить справді серйозно.
Андрія завжди відправляли виключно на важливі завдання. Він же другий Штірліц, і одночасно Скорцені з Судоплатовим в одному флаконі. Майстер театру та ас ліквідації, сказав Принцип.
Наш майор Вихор, мовив я.
Майор Андрій Миколайович Хворостенко належав до тієї категорії людей, яких прийнято називати філантропами розвідки. Мав видатні математичні здібності і з дитинства вигравав усі шкільні олімпіади з математики та фізики; по закінченні школи перед ними відкривалися двері кращих вишів України та закордоння. Якби він слідував настановам батьків, сьогодні б уже був мільйонером з нерухомістю у Малібу та Беверлі-Хіллз. Але лиха вдача кликала Андрія в інші степи, сповненні таємниць та небезпеки, несправедливостей та аромату великої гри, яку вели спецслужби нашого світу. І тому він прямував до Білогородки, нічого не сказавши батькам, а керуючись виключно голосом серця.
З роками Андрій Хворостенко став живою легендою українських спецслужб. Вперше я познайомився з ним під час конфлікту з «Кольчугами». Але увесь його талант розкрився, коли сомалійські пірати захопили «Фаїну». Проте ми не знали, що у Сомалі то були лишень перші паростки того розвідницького таланту, бо й уявити собі не могли, що Росія почне війну з Україною. Хворостенко став незамінним стержнем нашої контррозвідки у перші місяці конфлікту. В те літо Київ, як і увесь Донбас, кишів агентами Кремля. Що ж стосується Криму, то Хворостенко бачив, як здавали півострів, а наші хлопці з «Альфи» чекали тільки наказу, аби розстріляти усіх тих покидьків, аби врешті-решт покласти край їхнім хворим задумам та встановити історичну справедливість.
Такого наказу вони не отримали, а далі сталося те, що сталося. Держава втратила Крим, бо той, хто хоче миру, завжди отримує війну.
А чи не випити нам горілки? запитав я друзів.
Я тільки за! схвально відгукнувся на таку мою пропозицію Микита Нечипайло.
І я того же мнєнія, російською відповів Принцип.
Ми зробили замовлення й прямували далі у руслі наших роздумів, сподівань, надій та хвилювань про Україну.
Як думаєте, хлопці, що далі? запитав Нечипайло.
Маленьке затишшя і знову війна, сказав я.
А може, нарешті, павук потрапить до власної павутини? Принцип наливав горілку, яку приніс офіціант.
Він і так вже там. Проблема лишень в тому, що у тій павутині він все ще хазяїн, сказав Нечипайло.
Думаю, що ненадовго. Нам дають кредит. 40 мільярдів за чотири роки. Якби нас злили, ніхто б і копійки не кинув. Це сигнал для всіх для України, дрімотної Європи і, звісно ж, для Кремля. США демонструє свою рішучість дотично до нас. Не забувай, що той клятий меморандум у Будапешті підписувала не тільки Росія, я казав те, що думав.
Ти так вважаєш? в голосі Принципа лунав скепсис. Чому ж тоді ні Лондон, ні Вашингтон одразу не виконали своїх зобовязань? Чому вони проковтнули кримську авантюру Москви?! І чи дадуть нам кошти це ще велике питання для усіх нас. Думаю, скоро все хрясне.
Не гарячкуй, Іване! сказав йому Нечипайло. Євген має рацію.
Виходить, що усі розумні, а тільки я один бовдур, Принцип з люті вдарив по столу, налив собі чарку, не пропонуючи нам, швидко випив її і встав: Сходжу до туалету.
Ми провели його своїми поглядами. Нечипайло зітхнув.
Не звертай уваги, Женька. Перенапруга. Іван втомився. Знаєш, коли тільки-но все почалося і ще був той фанатик-монархіст у Словянську, а ми перебували у Донецьку, я бачив, з якою люттю воює наш капітан Принцип. Він сам йшов на завдання, сидів ночами в засідках, різав і стріляв терористів. Він відслідковував їхні рухи, викривав канали й кротів, нищив мільйони доларів, залягав на кордоні й відстрілював ворогів, наче скажених собак. Занадто близько він сприйняв цю війну, аби сьогодні давати задню. Іван буде завжди йти до кінця. Він не боїться смерті, тортур, знущань. Йому плювати на шантаж та підкуп. Він пожертвує родиною, дітьми, власним щастям, аби тільки виконати завдання. В якісь мірі він теж фанатик, несамовитий, завзятий професіонал своєї справи.
Може організуємо йому якесь дівча на сьогодні? запропонував я.
Чи може двох? посміхнувся Нечипайло.
Та можемо й трьох, аби він їх тільки здолав.
Повір, такий здолає цілий гарем, запевнив мене Микита, і ми випили з ним за нашого друга.
І тут ми побачили Івана. Блідий, він біг до нашого столу.
Швидко, хлопці! За мною! вигукнув він.
Що сталося? в один голос запитали ми.
Не знаю. Дзвонила Марина. Вона вила, наче поранена вовчиця. Я ніколи ще не чув, аби так вила жінка. Біда, хлопці. Біда.