А що там у вас, в Україні? Які новини? у голосі Сергійовича нотки втоми зазвучали. Ніби вже і не цікаво йому було розмову продовжувати.
А що там у вас, в Україні? Які новини? у голосі Сергійовича нотки втоми зазвучали. Ніби вже і не цікаво йому було розмову продовжувати.
Новини? Та нічого нового! По всій країні міста і вулиці перейменовують! Ніби інших проблем нема! махнув рукою Петро. А це ж скільки роботи! Плюс саботаж на місцях. Люди відмовляються таблички з вулиць знімати! Вимагають, щоб залишили. Інші вимагають, щоб прапор перевернули. А як на мене, я б спочатку країну перейменував...
А як би ти її перейменував? пожвавився, здивований почутим хазяїн дому.
Ну як? Не знаю, я не політик! Ну, в Українську Народну Республіку, наприклад! невпевнено припустив солдат.
У «народну» не треба, замотав Сергійович головою. Одразу до влади дурні і бандити прийдуть, як у цих «денеерах»! А чого ти небритий?
Я? перепитав Петро і провів пальцями по щоці. Та чекаю, коли волонтери нові станки одноразові привезуть.
Почекай! Сергійович знову піднявся, до серванта відійшов. Повернувся до столу з невеличкою коробочкою в руках.
Ось візьми! Електрична! Хоч і стара, але працює, як комбайн. Нічого не пропускає.
Петро витягнув з коробки округлу, чимось схожу на сплющену грушу електробритву з красивим закрученим металевим написом на червоному корпусі: «Харків».
Мені вона ні до чого. Електрики все одно нема!
Дякую, я потім поверну! пообіцяв Петро, ховаючи бритву у коробку. Раптом очі його загорілися, ніби згадав щось важливе. До речі, убитого, що на полі лежав, забрав хтось. Мабуть, «сєпари» із Каруселіна! Нема його більше на полі!
Хмикнув Сергійович.
Я його забрав, сказав. Снігом накрив. Лежить він там, бідний!
Да? здивувався солдат. Ну ви рисковий! Могли б і вистрілить, якби помітили!
А я вночі, коли всі спали!
Випили вони чаю з медом. І тут Сергійович про свій мобільник згадав. Спитав Петра.
Так, зарядив! Давно! Ось він! виклав він і зарядку, і сам телефон з кишені куртки. І ось, про всяк випадок, мій номер! додав він до телефону папірець. Тепер можна не ганчірку вішати, а «есемеску» посилати, чи навіть подзвонити, коли щось термінове!
Дякую, сказав Сергійович. Ти людина слова! Тут таких цінують! Може, все-таки трохи настоянки медової на дорогу випєш? Щоб тепліше було.
Сергійович у очах солдата боротьбу сумнівів і бажань помітив.
Від пятдесяти грамів ще ніхто не спянів! І я з тобою випю, щоб не думав, що там отрута! Я сам рідко пю...
Ну добре, махнув рукою Петро, віддався на милість хазяїна.
Дістав Сергійович пляшку.
Я тобі зараз такий посуд дам, з якого ти ще в житті не пив! примовляв він, верхні дверцята серванта відкриваючи.
Вийняв звідти кришталеву туфельку.
Ми з неї на весіллі з Віталіною пили. Теща колишня подарувала.
Поставив її акуратно перед солдатом, який онімів від здивування.
Собі Сергійович звичайну чарку дістав. Але спочатку налив гостю і заграла кришталева туфелька радісною жовтизною настоянки.
Давай випємо за те, щоб усе це на хрін швидше скінчилося!
Війна, чи що? уточнив солдат.
Ну так!
Згоден! закивав Петро. Узяв правицею високий тонкий кришталевий каблук, як ручку келиха, насилу й обережно до рота туфельку підніс і зачекав трохи, намагаючись зрозуміти, до якої частини кришталевої туфельки можна вустами прикластися. Нахилив туфельку так, щоб пята внизу опинилася. Перелилася настоянка туди, і випив її Петро з «пяти» повільно, солодким смаком меду насолоджуючись.
Провів Сергійович гостя до межі городу. А коли солдат уже кроків десять полем зробив, згадав любитель яєчних макаронів про лігво снайпера. Згадав, гукнув солдата, щоб повернувся той. І повів його Сергійович межами городів до того місця. Показав.
Днями знайшов! сказав. Ось, думав попередити тебе!
Солдат, який мить тому Сергійовичу напідпитку видавався, враз протверезів.
Дякую, Сергійович! промовив він повільно і серйозно.
Потім руку потис і прямо від снайперської позиції вниз полем пішов. Не пригинаючись, не схиляючи голови, безстрашно.
Дивився Сергійович йому вслід, доки не розмила солдата нічна сірість, доки не зник він у ній. Настрій Сергійовича на ніч тихо-радісним став. Принесені солдатом у наплічнику крупи і консерви на підвіконні розставив: там і прохолодніше, і миші не дістануть. А потім у буржуйку вугілля додав та спати влігся.
17
Сергійович снігопад випадково помітив. Перед тим, як будильник накрутити на ніч та свічки загасити, припав він до вікна і видалася йому темрява завіконна живою. Це тому, що зазвичай темрява мовчить, а тут ніби розмову віддалену, склом притишену, він почув. Зрозумів, звичайно, що це сніг шурхотить, зрозумів, що сніжинки, які у густій темряві падають, одна одної торкаються. Зрозумів, але щоб переконатися, не вдягаючись і лише на мить надвір визирнув. І одразу ж почув, як вхідні двері, які він від себе штовхнув, стесали з порога свіжу снігову пляму і провели красиве снігове циркульне півколо на порозі засніженому.
Одразу ж закрив Сергійович двері і замкнув усі її засуви, щоб уночі себе безпечніше відчувати. Загасив свічки. Закрив очі і випав на всю ніч із життя. А коли відкрив їх знову у хаті прохолодно було, а за вікном новий ранок сірів.
«Нагодував» Сергійович буржуйку вугіллям. Зверху на неї чайник з водою поставив, розуміючи, що швидко він не закипить. Але нічого! Є у Сергійовича і час, і терпіння, і вугілля! До весни точно вистачить! А може, і до літа, якщо весна холодною і затяжною буде. Усього вистачить! І вугілля, і терпіння! А часу тим більше! Він тепер його власний! Доки живий!
Пригадалося, як пару днів тому солдату Петру він альбом з фотографіями батька і його моторолера з коляскою показував. Йому показував, а сам не дивився! А тепер ось захотілося. До чаю! Ніби солодке. А чому «ніби»? Спогади вони і є ті солодощі, які без цукру життя смачнішим роблять! Фотографії ж усі старі, мирні! Довоєнні! Від післявоєнних батьківських до довоєнних своїх. Там і Віталіна з донечкою, і весілля сусідське, і виїзд у Словяногорськ на зїзд пасічників!
Виклав Сергійович на стіл обидва альбоми. І коли, нарешті, прийшов час чаювання, став він перший альбом гортати. Знову затримав погляд на моторолері з коляскою, який тепер десь у Росії їздить. Кумедний транспорт, що не кажи! Недарма ніхто не вірить, що моторолер з коляскою взагалі існує! Щось у ньому від іграшки дитячої є! На наступній сторінці альбому батько з матірю, ніби і не старі, але вже зношені, із поглядами згаслими. Дурнуваті роботи вони мали. Мати комірницею у районній лікарні працювала.
Коловорот білизни у лікарні контролювала, адже вона весь час до неї поверталася: хворого підлікували чи навпаки, до моргу відвезли, білизну в прання з дезінфекцією, потім у прасування, потім до неї, а від неї зворотно на ліжка для нових хворих. А батько все життя маленьку техніку полюбляв, а для заробітку доводилося на великій їздити. Він навіть признавався синові своєму, що страшно йому за кермом КамАЗа сидіти, що боїться кого-небудь на дорозі вбити. «Машина ж важка, незграбна!» повторював він часто. Ось на моторолері з коляскою йому було за щастя проїхатися!
Матір іноді з вітерцем з лікарні додому забирав. А помер якраз як ті, що чогось усе життя бояться: від інфаркту. Він навіть і не зрозумів, що у нього інфаркт. Тому і злякатися не встиг. Ніхто не зрозумів. Навіть фельдшерка сільська, по яку мама, як батькові погано стало, збігала. Тільки потім лікарі сказали, у чому справа. Добре, що батьки до війни не дожили. І лежать тепер разом за церквою розбомбленою не знаючи, що над ними на землі діється!
Наступні сторінки фотоальбому настрій Сергійовича на краще перемінили. Там вже він у своїй стихії опинився, серед таких, як і він сам, пасічників. Їх прощальний пікнік на річці. Вечір біля багаття. Сусіди по кімнаті Ахтем з Криму, з-під Бахчисарая, Гриша з Білої Церкви. Гарно і весело їм було утрьох, і кімнатка пансіонату, у якому усіх учасників зїзду розмістили, хоч і була маленькою, але тісною не здавалася. Десь у записній книжці й адреси їх є з телефонами!
Ось закінчиться війна, треба буде звязатися! А ще краще побачитися! Може, новий зїзд зберуть і запросять його знову? Тільки від кого він поїде? Від обласної спілки пасічників навряд чи! Яка тепер спілка у Донецьку? А якщо і є, то тепер не обласна, а «республіканська», а значить, він уже не в її складі. А якщо та частина області, що в Україні залишилася і своєю столицею Маріуполь обрала, то, можливо, там тепер нова спілка пасічників засідає! Тільки він же ніби і не в «республіці», і не в країні. У сірій зоні він, а у сірих зонах столиць не буває!
Знову засумувалося Сергійовичу. І раптом стукіт у двері голосний.
Здригнувся він, але поспішати до дверей не став. Спочатку фотоальбоми на місце повернув, поклав їх зверху на велику інкрустовану шкатулку. Щільно дверцята шафи прикрив.
Знову засумувалося Сергійовичу. І раптом стукіт у двері голосний.
Здригнувся він, але поспішати до дверей не став. Спочатку фотоальбоми на місце повернув, поклав їх зверху на велику інкрустовану шкатулку. Щільно дверцята шафи прикрив.
Чого так довго? замість «здрастє» спитав Пашка, до хати заходячи.
Слідом за ним увійшов незнайомий Сергійовичу чоловік років пятдесяти у камуфляжних штанах теплих і у чорній брезентовій куртці, дутій від додаткового підшитого утеплювача чи то штучного хутра, чи то якогось ворсистого полотна.
Закрив за ними Сергійович двері. Озирнувся до гостей здивовано, не розуміючи причини їх приходу.
А що трапилося? спитав він строго у Пашки, не дивлячись на незнайомця.
Що трапилося? ледь чи не радісно здивувався той. Ти чого, Сєрий? У календар не дивишся? Сьогодні ж День Радянської армії! Двадцять третє лютого! Ось, прийшли тебе привітати! Ти ж служив?
Ну, служив, Сергійович кивнув. Водієм-механіком. Але ж це коли було!
У руках у Пашки блиснула пляшка горілки. Заходив він наче без неї. Мабуть, з кишені кожуха дістав. Сергійович перевів погляд на другого гостя, йому невідомого.
Це Владлен, представив його Пашка. Товариш мій... то що, відзначимо? Ми подумали, що удвох неправильно відзначати! Якщо ми утрьох можемо!
У Владлена, круглолицього, з родимкою на лівій щоці і з густими, але акуратно підстриженими вусами, обидві бічні кишені куртки брезентової відстовбурчувалися так, ніби у кожній з них по літровій банці лежало.