33
Тепле і яскраве ранкове сонце заповнило собою салон «четвірки», у якій, сидячи за кермом, заснув уночі Сергійович, зїхавши на узбіччя. Якби не сонце, він би ще спав, незважаючи на незручності, адже відхилив спинку сидіння не до кінця. Повз прогуркотіла вантажівка, за нею слідом автобус. Вони і розбудили Сергійовича повністю. Виліз він назовні, роздивився. Поля та дорога, нічого більше. Вилив у бак каністру бензину. Розімяв зімлілий зі сну поперек міцними пальцями. Озирнувся на причеп і одразу ж за кермо. Погнала його совість далі у дорогу.
За півгодини дорожній вказівник запропонував вибір: ліворуч на Мелітополь, прямо на Веселе. Напрямок на Веселе сподобався йому не тільки назвою. Фури і вантажівки попереду вже блимали поворотниками, показуючи, що їм на Мелітополь треба. А раз їм усім на Мелітополь, то йому вже точно прямо дорога. Після розвилки назустріч віз, запряжений сірою конякою, трапився. На возі чоловік, а за його спиною три молочних бідони. Посміхнувся Сергійович. Зрозумів, що правильну дорогу обрав.
Став він уважніше до полів придивлятися. То на одній стороні, то на іншій за полями дахи будинків сільських мелькали. Ліворуч здалеку купол церкви блиснув. Ось воно, життя у всій його красі, розміреності і стабільності, у його спокої, його неквапливості!
Праворуч на горизонті за полем лісок визирнув. А тут якраз і на ґрунтівку зїзд. Звернув на неї Сергійович і затремтіла машина, зменшити швидкість вимагаючи. Суха ґрунтівка, вона тверда, найменший горбок машину підкидає.
Лісок, коли Сергійович до нього дістався, виявився доглянутим і для пікніків облаштованим. Тут і грубо збитий стіл із двома лавками, у землю вкопаними, поруч яма для сміття. Кострище широке. Поряд сосни та берізки. А трохи далі кілька міцних дубів.
Місце йому сподобалося. Проїхав він трохи далі, залишив стіл для пікніків позаду. Машину під найближчим дубом поставив. Поспішив до причепа. Приклав вухо до вулика.
Зараз, потерпіть ще трошки! прошепотів. Зняв з вуликів ремені для стяжки, плівку стягнув. Відсунув крайній вулик від сусіднього, щоб можна було його з двох боків руками захопити. Вдихнув на повні груди повітря, відірвав вулик від днища, та так і закляк на якусь мить, якої вистачило Сергійовичу, щоб зрозуміти не зможе він цей вулик нікуди перенести. Пішла кудись сила з рук, ключиці ломить, плечі болять, поставив вулик на місце, але поставив мяко, не впустив.
Місце йому сподобалося. Проїхав він трохи далі, залишив стіл для пікніків позаду. Машину під найближчим дубом поставив. Поспішив до причепа. Приклав вухо до вулика.
Зараз, потерпіть ще трошки! прошепотів. Зняв з вуликів ремені для стяжки, плівку стягнув. Відсунув крайній вулик від сусіднього, щоб можна було його з двох боків руками захопити. Вдихнув на повні груди повітря, відірвав вулик від днища, та так і закляк на якусь мить, якої вистачило Сергійовичу, щоб зрозуміти не зможе він цей вулик нікуди перенести. Пішла кудись сила з рук, ключиці ломить, плечі болять, поставив вулик на місце, але поставив мяко, не впустив.
«Добре, подумав. Треба передихнути. Може, з другої спроби вийде!» Пройшовся ліском, помічаючи сухі, годні для багаття соснові і березові гілки. Думав дістати одразу з багажника залізну триногу з гачком для чайника, та і сам похідний чайник також, але думки знову на бджіл переключилися. Треба ж спочатку вулики з причепа зняти. Тільки не впоратися йому самому. Допомога стороння потрібна!
Відєднав він причіп, з багажника двадцятилітрову пластикову каністру для води витягнув та на заднє сидіння поклав. Сів за кермо і назад до асфальту поїхав. Виїхавши на дорогу, проїхав Сергійович у зворотному напрямку пару кілометрів, поки не блиснули вдалині вже помічені раніше купола церкви. Дорогу до церкви він знайшов швидко. І не ґрунтова вона виявилася, а гарна, асфальтова. Звернув на неї Сергійович.
Як і думав, привела його дорога до села, тільки заходила вона у село ніби з неправильного кінця, бо першим зустрічало тих, хто вїздив, кладовище, за ним вже церква стояла і тільки за церквою починалися будинки з їх садами і городами. Вигляд десяти свіжих, вкритих вінками та квітами могил, наштовхнув Сергійовича на думку про те, що або село тут велике, або помирають у ньому часто.
За кілька хвилин увіткнулася дорога-вулиця у маленьку, округлу площу. Прямо перед ним добротна одноповерхова будівля з білої цегли зявилася. Із вивіскою «У Наді». Праворуч від магазинчика на лавці під піддашком автобусної зупинки двоє мужиків сиділо. Ще праворуч вуличка починалася, тільки асфальт на ній на сир «російський» схожий був весь у дрібних дірках та ямках. Припаркувався Сергійович між зупинкою і магазинчиком. Закрив машину. До мужиків підійшов.
Здорові були! звернув на себе їх увагу, побачив, що у кожного в руці по відкритій пляшці пива.
Ну, здоров був! відповів один.
Допомога треба. Вулики з причепа зняти, пояснив. Я тут недалеко, по той бік траси. Медом заплачу.
Той, що у відповідь привітався, кивнув головою, що ні.
Не допоможемо.
Що, на автобус чекаєте? поцікавився Сергійович просто так, щоб розмову підтримати.
Сподівався, що як розбалакається з ними, то і привітніші вони стануть.
Ні, товариша чекаємо. Автобус з району тільки увечері буде.
Я вас туди відвіз би і назад! По кіло меду кожному!
Другий, мовчазний, утомлено підняв на Сергійовича байдужий погляд. Підніс до рота пляшку пива, зробив пару ковтків, очей з чужинця не зводячи.
До рідні приїхав, чи що? спитав перший, глянувши на номерний знак машини.
Ні.
А що, біженець? продовжував допитуватися перший.
Чого я біженець? Я з сірої зони приїхав, бджолам від обстрілів відпочинок дати!
До нас тут троє біженців приїздили, отямився раптом другий. Голос його тонким виявився, як у школяра. І до обличчя його, вітрами і сонцем загартованого і часом сільського життя «поїденого», не пасував цей голос зовсім. Терпіли їх, поки красти не почали. А тоді менти їх забрали і повезли кудись!
Та я ж не біженець, я тимчасово, сказав Сергійович і стало йому якось неприємно на душі.
«Чому я виправдовуюся?» подумав. І, змінивши тон на сухий діловий, спитав:
А що у вас тут з водою? Колонка є?
Нє-а, відповів балакучий мужик. Он, у магазині попроси!
Кивнув мужикам мовчки, взяв з машини пластикову каністру і у магазинчик зайшов. Там усе, як у сільських продуктових. Хліб, бакалія, холодильник зі скляними дверцятами, а у ньому на полицях масло, сир, ковбаса. За прилавком жінка кругловида у хустці. На ньому погляд зупинила. Погляд спокійний, не запитальний.
Це ви Надя? вирвалося у Сергійовича незграбно.
Надя померла, чоловік її тепер хазяїн. А я тут продавчиня.
A-а! Вибачте, Сергійович важко зітхнув. А води у вас набрати можна? підняв рукою каністру, показуючи, що на увазі має.
Це ви Надя? вирвалося у Сергійовича незграбно.
Надя померла, чоловік її тепер хазяїн. А я тут продавчиня.
A-а! Вибачте, Сергійович важко зітхнув. А води у вас набрати можна? підняв рукою каністру, показуючи, що на увазі має.
Можна набрати, а можна і купити, добродушно відповіла вона.
Узяла каністру, зникла у підсобці. А він оглянув спокійно товари на прилавку під склом, і далі, на полиці подивився, де рибні і мясні консерви стояли.
Мед серед товару видивлявся. Просто так, за звичкою. Ціни на баночках і банках з медом зазвичай додавали йому самовпевненості. На відміну від звичайних покупців, подобалося йому, коли зясовувалося, що ціна на магазинний мед вгору пішла. Проте меду він тут не побачив. Повернулася з підсобки продавчиня, обійшла прилавок, у зал вийшла і каністру з водою на підлогу перед ним поставила.
Пити можна відразу, кивнула на каністру. Вода у нас артезіанська, зі свердловини.
Дякую! сказав Сергійович. Дивні у вас тут мужики, вирвалося раптом у нього і повернувся він на мить у бік вхідних дверей. Попросив їх допомогти, а вони не хочуть! Сидять собі і пиво пють!
Ці, що на зупинці? уточнила продавчиня.
Він кивнув.
Знайшов кого просити, незлобно усміхнулася. Їм би тільки пляшку горілки увечері та пива зрання. Ото і весь їх інтерес!
А може знаєте кого, хто б допоміг? Може, хто тут по сусідству живе?
А що треба?
Я вулики привіз, тут, кілометрів за шість місце знайшов по той бік траси, біля лісочка. А сам їх з причепа зняти не можу. Хоча б удвох. Я б медом розрахувався.
Меду у нас нема, вона оглянула замислено своє хазяйство. Пасічник є один, то він свій мед аж в Одесу возить. Там, каже, торгувати вигідніше. А якщо я тобі допоможу? Скільки меду даси?
Найменше очікував Сергійович такого повороту у розмові. Заворушив сухими губами, ніби якусь суму в умі вираховував.
Та я вам і три кіло дам! випалив несподівано. І сам привезу вас, і назад відвезу! Можу до закриття магазину почекати!
Навіщо чекати? Жінка знизала плечима. Хустку квітчасту, на потилиці завязану так, щоб волосся русяве сховати, руками поправила. Краще зараз мотнутися, поки автобус з району не прийшов. До автобуса покупців все одно не буде!
Їхали вони мовчки, і якось дивно Сергійовичу було від того, що поряд на пасажирському сидінні жінка сидить. Практично не знайома, приємна, кругловида, з очима чи то сірими, чи то сіро-блакитними. У куртці довгій, до колін, як пальто. У хустці, яку вона, перед тим, як у машину сісти, по-іншому на голову перевязала. І перестала від цього на продавчиню бути схожа.
А звати вас як? спитав Сергійович невпевнено.
Галя.
Я Сергій. Ми зараз швиденько впораємося. Раз-два, і назад!
Коли перший вулик з причепа удвох зняли, здивувався Сергійович її фізичній силі. Видався йому вулик пушинкою, а означало це, що головну вагу бджолиного дому із усіма його мешканцями Галя на себе взяла. Віднесли вулик метрів на двадцять від машини. Поставили на вибране Сергійовичем місце. Так само легко і решту вуликів з причепа зняли. І розставили, як шахи на дошці: три ближче до лісу, відстань між ними по два метри, а три інші від першого ряду на пару метрів попереду, тільки не рядочком один в один, а ніби між вуликами заднього ряду. Щоб усі бджоли схожий виднокіл мали. Дістав з багажника Сергійович дві літровки з медом.
Тут якраз три кіло буде! кивнув їй на банки. Замислено примружився. А може, на продаж візьмете? спитав несподівано. У мене ще є!