Вони знову стояли скраю городу. Пашка зранку супився. Насупленим і двері годину тому на стукіт Сергійовича відкрив, і всередину не покликав.
Може, він тобі спати і заважає, бурчав ідучи. А мені до нього нема діла! Лежить собі та й годі! Рано чи пізно закопають-захоронять!
Але ж то людина! намагався пояснити свою точку зору Сергійович, не дивлячись під ноги, а від того і спотикаючись. Людина має або жити, або у могилі лежати!
Ляже він, відмахнувся Пашка. Прийде час, і всі ляжуть!
Але може підповземо, хоча б до лісосмуги його відтягнемо, щоб видно не було!
Я не полізу! Хай лізуть ті, хто його туди посилав!
З твердості голосу Пашки зрозумів пасічник, що розмова ця взагалі марна. Та він продовжував. Продовжував уже і тоді, коли зупинилися вони на втоптаному снігу перед полем, що спускалося донизу.
Дай бінокля! вимагав Пашка.
Дивився у нього пару хвилин, і губи його кривилися. Не подобалося йому побачене так само, як і Сергійовичу, тільки думки, вочевидь, викликало у нього побачене зовсім інші, не ті, що у пасічника.
Якби він від них повз, значить «укроп», взявся Пашка вголос міркувати, віднявши бінокль від очей. Якби до них, то наш! Якби ж знати, що наш, можна було б хлопцям у Каруселіні сказати, і хай би вони його вночі витягали! Але він упоперек лежить! І не ясно, куди повз чи йшов! Їй, Сєрий, до речі, вночі чув, як прилетіло?
Ага, Сергійович кивнув.
Здається, у кладовище влучили!
А хто?
Хрін його знає! Чаю не підкинеш?
Сергійович закусив губу. Відмовляти було незручно, адже прийшов все-таки Пашка на його поклик сюди, хоч і не хотів.
Підкину, ходімо!
Змішаний підошвами важких черевиків сніг захрустів під їх ногами сухо, як мерзлий пісок.
Сергійович крокував першим. Ішов і думав: у що Пашці чаю відсипати? У сірчану коробку образиться, у майонезну банку забагато. На порозі обидва постукали підошвами об бетон, сніг збили.
Насипав таки Сергійович Пашці чаю у майонезну баночку, та не повну, а десь на дві третини.
Тобі бінокля лишити чи вже надивився? намагаючись виглядати вдячним, спитав Пашка.
Так, залиш, попросив Пасічник.
Розійшлися вони цього разу як друзі.
Вже як залишився сам, Сергійович сходив у сарай, бджіл, що зимували, провідав. Перевірив, чи все до ладу. Потім у гараж зазирнув, подивився на свою зелену «четвірку». Думав, чи мотор не завести, щоб перевірити, та злякався, що бджіл потурбує вони ж поряд, за деревяною стіною, сарай і гараж, як брати-близнюки, та і майже під одним дахом.
За вікном уже сутінки ранні зимові заходили. Зробив Сергійович на ніч запаси вугілля. Піввідра до буржуйки засипав. Дверцята закрив, зверху каструлю води поставив. Буде у нього сьогодні на вечерю гречка з сіллю. А потім почитає він книжку при свічці свічок у нього багато тепер. Більше, ніж книжок. Книжки всі старенькі, радянські, у серванті за склом ліворуч від сервізу. Старенькі та читаються легко, і літери чіткі та великі, і зрозуміло все тому, що прості історії розказують. А свічки у кутку. Два ящики. У них вони щільними рядами лежать і кожен ряд від іншого вощеним папером від ділено. А він цей вощений папір сам уже цінний! З ним і під дощем можна багаття розпалити! І під буремним вітром також! Свічка як загориться, то нічим його не загасиш! Коли снаряд у їх «ленінську» церкву влучив ну «ленінською» її всі називали тому, що вона у самому кінці вулиці Леніна стояла і вона, деревяна, згоріла, пішов Сергійович туди наступного ранку й у камяній прибудові, котру вибухом геть розверзло, два ящики церковних свічок побачив. Забрав їх. Спочатку один додому відніс, потім другий. Ото так добро добром і повернулося, як у Біблії написано. Скільки років він свій віск батюшці для церкви дарував. Якраз на свічки! Дарував-дарував, а потім і свічки у дарунок від Господа отримав. Дуже вчасно коли електрика пропала. Ось і служать вони йому тепер замість лампочки! Це ж також діло святе людині у тяжку годину його життя освітлювати!
6
Після кількох спокійних безвітряних днів зайшов вечір темніший, ніж зазвичай. Зайшов не сам, принесло його невидиме знизу у зимовій темноті хвилювання неба, де легкі хмари були відтіснені важкими, а з важких повалив несподівано на землю, укриту старим, затверділим від сухого вітру снігом, новий, пухнастий.
Сергійович, позіхаючи, нову порцію довгополуменевого вугілля до буржуйки закинув. Жовту церковну свічку двома пальцями загасив. Ніби вже і все, що перед сном зробити треба було, зробив. Лишалося тільки натягти до вух ковдру та заснути до ранку чи до холоду. Проте тиша через сніг ніби неповна видавалася. А коли тиша неповна, то виникає, супроти волі, бажання зробити щось, щоб заповнити її. Але як? До далеких канонад Сергійович давно звик і стали вони від того важливою частиною тиші. А от сніговій гість більш рідкісний взяв і все перекрив своїм шурхотінням позавіконним.
Тиша, звичайно, штука довільна і її, як особисте звукове явище, кожна людина під себе підлаштовує, підпасовує. Раніше тиша у Сергійовича була така ж, як і в інших. Її частиною із легкістю ставало гудіння літака у небі чи спів цвіркуна, що вночі через кватирку долинає. Все неголосне, що не дратує і не змушує озирнутися, зрештою, стає частиною тиші. Так раніше з мирною тишею було. Так стало і з тишею військовою, у котрій військові звуки поглинули мирні, відтіснили звуки природи, але набридли, стали буденними, також ніби під крила тиші лягли, перестали до себе увагу привертати. І лежав тепер Сергійович, охоплений дивним неспокоєм через надто голосний сніговій, як йому видавалося. Лежав і замість того, щоб заснути, думав.
І знову згадався йому мрець, що в полі лежав. Але цього разу думка порадувати Сергійовича поквапилася, підказавши, що тепер вже його точно видно не буде! Адже такий сніг все покриє, і покриє до весни, до відлиги! Ну а навесні все зміниться, природа прокинеться, птахи заспівають голосніше, ніж гармати стріляють. Бо птахи співатимуть ближче, а гармати залишаться там, далеко.
І лише іноді з незрозумілих причин, може хіба зопяну чи спросоння, будуть артилеристи на їхнє село, на Малу Староградівку, один чи два снаряди випадково кидати.
Раз на місяць, не частіше. І падатимуть ці снаряди там, де нема вже нічого живого: то на кладовище, то на церковне дворище, то на будівлю старої колгоспної контори, що давно пусткою і без вікон маячить.
А він, якщо війна продовжиться, залишить село на Пашку і вивезе своїх бджіл усі шість вуликів туди, де нема війни. Де поля не у воронках від вибухів, а у польових квітах чи у гречці, де ходити можна легко і без остраху, хоч лісом, хоч полем, хоч путівцем, де людей багато і навіть якщо вони не посміхаються назустріч, то все одно життя вже навіть через їх кількість і безтурботність якимось теплішим здається.
Думки про бджіл втихомирили Сергійовича і ніби сон наблизили. І згадався йому дорогий памяті і серцю день, коли приїхав до нього вперше господар Донбасу і майже всієї країни, колишній губернатор її і просто зрозуміла у всіх відношеннях людина, зрозуміла і така, що викликала довіру, як старі бухгалтерські рахівниці з кісточками. Приїхав з двома охоронцями на джипі. Життя тоді зовсім інше було, тихе.
До настання військової тиші лишалося років десять, а то й більше! Сусіди повискакували, дивилися заздрісно і з цікавістю, як заходив людина-гора у хвіртку, як руку Сергійовичу своїм ручищем тиснув. Хтось з них, може, і почув, як запитав тоді: «То це ти, Сергій Сергійович? Це у тебе можна на бджолах подрімати? Ти сам це діло вигадав?» «Ні, вигадав хтось інший, я у журналі з бджільництва побачив. Але лежанку я сам зробив!» гордо відповів йому тоді пасічник. «Ну, покажи-но!» пробасив гість, посміхаючись важкою, але привітною посмішкою. Повів його Сергійович до саду, де шість вуликів по двоє спинами один до одного стояли. На них деревяний щит і тонкий матрац, соломою набитий.
Туфлі зняти? запитав хазяїна гість. Подивився хазяїн на туфлі гостя і обімлів: гостроносі, акуратної форми, з перламутровим виблиском, як іноді бензинові плями в калюжі від яскравого сонця виблискують, тільки перламутр їх був благородніший, ніж бензинові розводи. Перламутр їх світився так, ніби повітря над ними плавилося, як із-за сильної спеки буває. Плавився і, втрачаючи повну прозорість, додавав і до кольору туфель, і до форми ще більшого обєму, незвичного тремтіння.
Ні, навіщо знімати?! замотав головою Сергійович.
Що, сподобалися? посміхнувся губернатор, своїми словами змушуючи хазяїна дому погляд від взуття відірвати.
Та звичайно! Такої краси ще не бачив! признався Сергійович.
А в тебе який розмір ноги? несподівано поцікавився губернатор.
Сорок другий!
Гість кивнув і приноровився пятою точкою до середнього вулика під ним сходинка-табуретка деревяна стояла. Піднявся губернатор на неї, а з неї вже акуратно всівся і на тонкий матрац. Ліг на правий бік, обережно ноги витягнув, і по-дитячому, як школяр на строгого вчителя, подивився на Сергійовича. «Краще на спину чи на живіт?» спитав він. «На спині краще, підказав Сергійович. Більша площа дотику тіла з вуликами». «Ну ти йди, а я посплю. Тебе покличуть!» сказав колишній губернатор, кинув погляд на охоронців, котрі стояли трохи збоку від бджолиної лежанки. Один з них кивнув, дав знати, що почув.
Сергійович у дім повернувся. Телевізор увімкнув електрика тоді ще була. Намагався відволіктися, але думками відірватися від важливого гостя і від його туфель не міг. Думки потривожило побоювання: хоч би ніжки у вуликів від тяжкості велетня, що лежав на них, не підломилися! Чай пив, а занепокоєння про можливу крихкість вуликів, які сам майстрував, все не минала. Адже коли майстрував він їх, то лише про зручність для бджіл думав, а про те, що сон на бджолах корисний і цілющий, ще не знав. Триста доларів і літрову пляшку горілки лишив того разу важливий гість як подяку. З того дня усі, хто його, Сергійовича, не любив чи не помічав, вітатися з ним почали, ніби його архангел крилом торкнувся!
За рік по тому, також ранньою осінню, знову приїхав до нього губернатор. На той час Сергійович вже й альтанку довкола лежанки збудував. Таку легку і розкладну, що можна було за годину скласти і за годину розібрати. Матрац ще більш тонким зробив, щоб не глушила солома жодної вібрації від сотень тисяч бджіл.
Гість мав втомлений вигляд. Охоронців з ним було чоловік з десять, та і машин, мабуть, стільки ж на вулиці Леніна уздовж його паркану вишикувалося. Хто у них сидів і чому не виходили вони цього Сергійович так і не зрозумів. Спав чи лежав удруге хазяїн Донбасу на вуликах годин зо пять чи шість. На прощання не просто тисячу доларів у конверті подарував, а й обійняв сильно, по-ведмежому. Ніби з дорогою йому людиною прощався.