Сергійович важко, голосно зітхнув. Опустився, нарешті, до Галі. І зрозумів, що на нього дивляться кілька пар очей, холодні, ворожі погляди людей, які стояли навпроти, по інший бік дороги, врізалися у нього, як вила. Та і хлопчик, що праворуч, також косився на нього похмуро, але тут зелена машина порівнялася з ним, і всі опустили очі долу, опустили голови. І Сергійович опустив, обімяк, відчув, ніби всі сили покинули його, кинули на землю, ніби штовхнула його мускулиста божа рука у спину, упав він, рухнув, став ніким і втратив своє імя, свою гордість.
«Донбас ніхто не поставить на коліна!» пригадалися йому слова, написані кимось на автобусній зупинці у Каруселіні три роки тому.
«Поставили, сука!» подумав він і тут же струснув головою, злякавшись подуманого таким чужим і небезпечним воно йому здалося.
«Що це я? У людей горе!» він дивився у калюжу на асфальті, бачив своє відображення. Каламутним було відображення, темним, похмурим, як і сам цей день, у який сонце відмовилося гріти й освітлювати людський світ. Відмовилося чи не змогло.
«Таблетка» віддалялася у бік села. Усі, і Сергійович, проводжали її поглядами і не поспішали підніматися з колін. І далі, куди сягав погляд Сергійовича, стояли на колінах чоловіки, діти і жінки, стояли нерухомо, тільки голови їх схилялися з наближенням машини з убитим.
Час зупинився. Дощ, на який не звертали уваги, припинився, але хмари не розійшлися. Стукіт кроків мокрим асфальтом люди йшли, йшли до повороту на село, інші піднімалися на ноги, обтрушувалися, кректали. Також вирушали слідом за «таблеткою» чи спочатку забирали свої велосипеди і моторолери з мопедами, залишені під деревами. Ті, хто приїхав машинами, не поспішали. Вони вже сіли у «жигулі» і «москвичі», але на дорогу поки не виїжджали.
Сергійович піднявся поспіхом, допоміг встати з колін Галині. Вона кинула на Сергійовича погляд, повний жалю, але нічого не сказала. Вони повернулися до моторолера під абрикосове дерево. Обличчя її було похмуре. Він знайшов ще один перестиглий, але цілий абрикос, підняв, витер, запропонував Галині, але вона заперечно мотнула головою. Зїв сам відчув смак солодкуватої браги, абрикос вже почав «бродити».
Я не піду! дожувавши, твердо сказав Сергійович.
Галина кивнула. Вона поїхала на моторолері хвилин за пять, коли вже і машини стали з узбіччя на дорогу виїздити.
Сергійович ішов уздовж траси на Веселе. Повз проїхав автобус, за ним дві вантажівки. Шум від машин, що проїздили, бив по вухам, пригнічував. Тільки, коли звернув він на дорогу до бджіл, до свого лісочку, стало довкола тихше. Йти на самоті ґрунтівкою, яка нікуди, окрім полів, не вела, Сергійовичу подобалося. Це була його дорога, дорога до тимчасового притулку і до притулку його бджіл. Більше там нікого не було і не мало бути.
Він уявив собі сотні людей з похмурими, мокрими обличчями, які йдуть асфальтом до кладовища і церкви, уявив собі Галину, яка йде, опустивши голову, разом з ними. І стало йому боляче, ніби кожен з них навмисно наступав ногою на нього, лежачого на асфальті, кинутого під тисячі ніг невідомо за які гріхи.
Він уявив собі сотні людей з похмурими, мокрими обличчями, які йдуть асфальтом до кладовища і церкви, уявив собі Галину, яка йде, опустивши голову, разом з ними. І стало йому боляче, ніби кожен з них навмисно наступав ногою на нього, лежачого на асфальті, кинутого під тисячі ніг невідомо за які гріхи.
41
У кутку намету ліворуч перед картонним Миколаєм Чудотворцем, що за розмірами як поштова листівка був і зазвичай з Сергійовичем у бардачку «Жигулів» їздив, у банці горіла церковна свічка. По мякому брезентовому даху торохтіли великі краплі дощу. Сергійович повсякчас здіймав голову, прислухаючись до непогоди, але потім знову повертав погляд на картонного Чудотворця, бородате личко якого грайливе полумя оживило.
Поринувши у скорботу, блукав пасічник думками між руїнами церкви у кінці рідної вулиці, пустими покинутими будинками сусідів, що поїхали, біля воронки від вибуху перед будинком Мітькових, що у провулку Мічуріна, через який був найкоротший шлях від Леніна до Шевченка. Був найкоротший до того, як перейменував він ці вулиці, є і зараз. У памяті зринуло прощання із Пашкою і дорога на Каруселіно. І власне Каруселіно проплило повз точно так, як тоді, коли проїздив він його обережно і боязко машиною, за якою слухняно причеп з вуликами тягнувся.
Свічка горіла невпевнено і неяскраво. Мокрий через дощ брезент намету дихав на неї сирістю, не підпускав до себе її світло, відштовхував, не випускав з кутка, куди її Сергійович поставив. І тільки Миколай Чудотворець, здавалося, радів тому, що лик його видно було дякуючи маленькому вогнику краще, ніж обличчя пасічника.
Намагався Сергійович зосередити свою скорботу на загиблому солдаті Самойленко, про якого, окрім того, що загинув той на Донбасі, нічого не знав. Намагався, але думки зіскакували на солдата Петра, який заходив до нього у дім з гранатою-гостинцем. Зіскакували вони і на вбитого із сережкою у вусі, який пролежав півзими На полі і якого ні одні, ні інші не хотіли забрати звідти і поховати, як слід. Пригадав він і про вибух, яким розірвало снайпера з Омська, що влаштував собі бойове гніздечко на краю городу у Крупіних. Струснув головою, зітхнув. Дві чарки дістав, пляшку. Одну чарку наповнив до країв і під картонний образок святого поставив. У другу трохи менше налив і сам випив.
Земля йому пухом, прошепотів.
І здалося йому, що якесь особливе відлуння слова його підхопило. І шепіт його ніби повторився, спочатку за спиною Сергійовича, потім праворуч. Озирнувся він обережно. Очима до напівмороку звиклими огледівся і знову погляд на свічу повернув. Вона спустилася вогником до краю скляної банки. Ще трохи і зісковзне її жовтеньке осердя всередину, торкнеться стінки під горлечком і там згасне.
І тут самі думки на вбитого невідомого йому Самойленка зіскочили. Став він його собі уявляти, але в уяві тільки лежачий вбитий солдат у формі виник. Без обличчя і навіть без рук, розкинутих убік. На чорній землі, яка щойно від снігу звільнилася. І наче побачив він, як із землі чорної трава полізла, а чорнота землі зникати стала. Піднялася трава, розпушилася, розкидала свою зелень, замазуючи нею чорноту, і пропав солдат, злився з травою, покрився нею. Став невидимим і непомітним.
Розстелив Сергійович спальний мішок. Свічка тут же потухла.
Закрив очі, і стояння навколішки біля дороги пригадав. Усіх цих людей безліч, і самого себе, і Галю.
«Навіщо це все? подумав. Ну не герой же він, не космонавт!»
Спливли у памяті давні похорони, коли його односельчанина убитого з війни в Афганістані привезли. Так усе село на похорон прийшло. На кладовищі промови довгі говорили. Але на коліна ніхто не опускався. Усі прямо стояли. Одна лише мати вбитого намагалася на свіжу могилу упасти, обійняти її. Але втримали. Втримали, відвели вбік, і поки оточена вона була рідними і близькими, солдати по черзі з автоматів вистрілили і вкрили могилу наметом з вінків траурних.
«Ну, господь з ним», подумав Сергійович одразу і про того солдата з афганської війни, і про цього з донецької. Злилися вони у його думках.
Задрімав Сергійович. Потягла його кліть шахтарська вниз, у шахту снів. І побачив він себе у цій кліті поряд із шахтарями, тільки сам він у чорній рясі з хрестом срібним на грудях. Ряса ременем підперезана, а до ременя протигаз прикріплений карабінчиком. З одного боку протигаз, а з другого літрова фляга з водою. Хвилин десять кліть вниз повзла за ними. І тут хор зазвучав, чоловічий, церковний. Став Бога славити. Голоси голосні, тягучі, навіть грубі, ображені, сердиті, а все дослівно правильно співають. Прислухався Сергійович.
А хор продовжує: «Милістю Твоєю знищ ворогів моїх і погуби всіх, хто пригнічує душу мою, бо я є Твій раб!..»
Крізь сон прямо під землю до Сергійовича долинули голоси неправильні, ті, що з хором не співпадають, кричать. Озирнувся Сергійович у сні, побачив він нерівні чорні вугільні стіни, темні обличчя шахтарів, що у хорі співали, на чорному одязі у кожного срібний хрест розміром як чоловіча долоня виблискував.
Ні, всі вони одночасно роти відкривали і рівно додавали свої голоси до загального співання псалмів. А ті голоси, які їм не належали, згори, з невидимої висоти долинали. З поверхні земної. Глянув він угору, занурив погляд у марево, за яким ніби через хмару пилу прожектор світив.
Ох...їв він, чи що? знову, ще голосніше, почувся різкий чоловічий голос. Ану виходь, бля!
Відкрилися від почутого очі, розвернув погляд Сергійович зі сну у реальність. Відчуття світу повільно з поглядом поверталося.
Хто там? хрипко спитав він.
Виходь, побачиш! відповів той самий голос.
Піднявся Сергійович. Кинув оком у куток намету, де невидимий зараз образок картонний стояв. Дістав нову свічку, чиркнув сірником, поставив її засвічену у банку, і стало їх у наметі двоє з оживленими обличчями.
У темноті вечірній схопив його хтось за руку, смикнув, ніби прискорити його вихід з намету спробував. Ледь не впав Сергійович, але руки різким рухом вивільнив і відсахнувся, намагаючись зрозуміти: хто перед ним і скільки їх. На фоні синього неба дві фігури перед собою побачив.
Що треба? спитав холодним голосом, і не прозвучало у його голосі ні нотки страху.
Та я тебе! сказала одна фігура пяним молодим голосом і, похитнувшись, спробувала дістати обличчя Сергійовича кулаком.
Кулак би і дістав до пасічника, але другий чоловік, який ніби старший був, потягнув того, хто похитнувся, назад, намагаючись втримати його від бійки.
Що ти тут знайшов? Через тебе он Сашка вбили, сука!
Валик, заспокойся! вимогливо сказав другий.
А чого я маю заспокоюватися, Михайловичу? молодий повернувся до старшого. Ти під обстрілами у окопах лежав? А я лежав! Тебе контузило? Ні! Ти в цей час дітям у школі казки розказував! А мене контузило, сука! А він де був? Він по той бік фронту сидів!!! на останніх словах парубок ніби задихатися став.
Очі Сергійовича вже до темноти звикли. Тепер він і обличчя непроханих гостей бачив.
Я вдома сидів і ні в кого не стріляв! витиснув з себе Сергійович хрипко. Він відчув запах горілки.
Вдома сидів? Молодий знову закинув голову. А чого ж ти там, вдома у себе, в Донецьку не залишився? Чого сюди припхався?
Я не з Донецька, відповів Сергійович. Я з сірої зони!
Чуєш, не з Донецька він! повторив слова пасічника той, що старший.
Та в них там увесь Донбас сіра зона!!! Пяний Валик обернувся до Михайловича. А чого він на похорони не прийшов? На поминках не випив?