Ти подзвони, коли прибєшся десь, прошепотіла Галина йому у вухо. Якщо не дуже далеко приїду, продуктів привезу!
Він кивнув і провів носом по її скроні, зачепивши холодне вушко і відчувши холод золотої сережки. Солодко-гіркуватий запах її волосся став таким відчутним, що здалася йому у цей момент Галина найближчою і найріднішою людиною. Не захотілося відпускати, але руки послабили обійми. І вона вийшла з них.
Сів він за кермо. Озирнувся на Галину, на її моторолер. Помахав рукою. І поїхав. Пуста дорога заспокоювала, майже заколихувала, але спати Сергійовичу не хотілося. Виїхав до розвилки: прямо на Донецьк, праворуч Мелітополь. Залишилися позаду і інші повороти, до, можливо, тихих, затишних куточків, де можна і намет натягти, і вулики поставити, і де, мабуть, ніхто б не втручався у його із бджолами тихе життя, яке нікому не заважало. Але дорога кликала своєю пусткою і нічною звабою далі, ніби «далі» означало «краще». І раптом великий вказівник блиснув у світлі його фар, і там, угорі над стрілкою, що позначала головну дорогу, зявився напис «Сімферополь».
«Це що, я майже до Криму доїхав?» злякався Сергійович. Тільки злякався радісно, ніби десять гривень на дорозі знайшов.
І пригадав кримського татарина Ахтема, з яким багато років тому на зїзді бджолярів подружився. Він вже згадував його нещодавно, зимою. І навіть подзвонити йому намагався. Видно, не дарма згадував!
«А що, як до нього? подумалося. Адреса його у мене з собою є. Записна книжка з нею на дні багажного салону у сумці разом з іншими документами лежить. Татари, вони, кажуть, гостинні, хоча і не нашої віри! Приймуть! Та і мені що? Мені до них у будинок не треба, мені б тільки намет поставити та вулики!»
І тут впевненість виникла у Сергійовича, впевненість у тому, що подальшу дорогу він знає. І далі все, що його очікує у кінці цієї дороги, він також знає. Там же, у Криму, і поля, і ліси, і гори. І повітря, як казав Ахтем у Словянську, дивовижне. І люди тихі, слухняні. І війни там немає. Вони, ці люди, самі російську армію покликали і вона туди увійшла і спокій оберігає. Чим не рай для бджілок та і для нього?
Додав він швидкості, щоб ближче до Криму у такий ранній час доїхати, поки не виберуться на дорогу фури і відпускники, які також у Крим поїдуть, тільки з іншою метою і зі своїми людськими сімями, а не бджолиними. Але ж Крим усякій сімї радий! А бджолиній тим більше. Крим місце солодке. Він, Сергійович, ще жодного разу там не був, але смак півострова на язиці після кожної згадки відчував і смак цей медовий був, цукровий.
43
Пункт пропуску Чонгар Сергійович пройшов досить швидко. Співчутливі люди в автомобільній черзі до переходу-переїзду адмін-кордону з Кримом озиралися на його понівечену машину, її номерний знак, на його похмуре обличчя людини, яка подумки переживає власну смерть. Долинало до його вух то пошепки, то звичайним голосом сказане слово «біженець» і завжди воно долинало у супроводі погляду чи жесту в його бік. І ще важче від цього ставало Сергійовичу. Відсутність лобового скла, та і взагалі усього скла у машині, робила його вразливим. І для каміння, і для слів. І якщо дорогою сюди до салону з-під коліс машин, що їхали попереду, залетіло лише пару камінців, і, слава богу, жоден з них не втрапив йому в обличчя, то слів «біженець» залетіло у машину кількадесят, і вони лишилися дзижчати у вухах, як комарі, як настирлива мошкара, яку і вигнати важко, і захиститися від якої у машині із вибитим склом неможливо, їхав Сергійович повз машини, що стояли у черзі, повільно, щоб при будь-якому окрику: «Ти куди поперся!» зупинитися, вибачитися і повернутися у хвіст колони. Але ніхто не обурювався. Лише ті самі спочатку здивовані, а потім співчутливі погляди. І завжди перший погляд йому в обличчя, а другий на номерний знак, ніби номерний знак пояснював причину поневірянь хазяїна машини. Втім, пояснював. Може, не детально і не дуже конкретно, а все-таки.
Український прикордонник погортав паспорт, затримав погляд на прописці, подивився на залишену поряд машину з причепом, довкола якої трохи схвильовано і навіть перелякано проходили в цей час два митники.
Надовго? спитав прикордонник.
Сергійович знизав плечима.
Може, з місяць.
Їдьте! Тільки нікого з піших до росіян не підвозьте. Заборонено. Можуть оштрафувати!
Як тільки Сергійович відкрив дверцята машини, митники відійшли і, здавалося, з полегшенням попрямували до новенької «вольво», що заїхала на пост услід за зеленою «четвіркою» без скла.
Як тільки Сергійович відкрив дверцята машини, митники відійшли і, здавалося, з полегшенням попрямували до новенької «вольво», що заїхала на пост услід за зеленою «четвіркою» без скла.
А напруга не відпускала. Внутрішній страх передавався тремтінням пальців, і тоді він сильніше стискав кермо, дивлячись уперед, де узбіччям дороги й у попутному напрямку, і у зустрічному, йшли люди з візочками, валізами, сумками і наплічниками. Він їх обганяв, і ловив на собі різні погляди від запитальних до співчутливих. Проїхав міст. На широкому сріблястому дахові-навісі прикордонного поста, що наближався, прочитав: «Россия. МАПП Джанкой». Згадав, як на підїзді до Чонгару помітив трансформаторну будку, на якій чорного фарбою хтось написав: «За 18 км російські окупанти».
«Значить, усього вісімнадцять кілометрів проїхав», подумав.
Офіцер російського посту у відпрасованих брюках і сорочці з фуражкою на голові жестом показав Сергійовичу, куди заїздити. Пасічник помітив, як залежно від наближення до машини, обличчя офіцера міняє свій вираз з камяної байдужості на камяний подив.
Чому машина у такому стані? суворо спитав він, підійшовши з боку водія.
Скло повибивали, не встиг вставити, почав виправдовуватися Сергійович тремтячим голосом. І тут він вгадав думки і подальші дії офіцера. Той відійшов на два кроки і втупився у номерний знак.
Що, до бендерівців потрапили?! спитав.
Сергійович кивнув. Кивнув навіть не на питання, а на інтонацію, що раптово стала привітною.
Ідіть он туди з документами! служивий вказав поглядом на віконечко під вивіскою «Прикордонний контроль».
Прикордонник ліниво узяв до рук потертий український паспорт. Погортав, зупинився на прописці і тільки після того підняв очі на власника документа. Примружився. Було цьому прикордоннику років тридцять, не більше. І серйозний вираз обличчя йому не пасував, він ніби силою цей вираз на обличчі утримував. Здавалося, за мить розслабить від стиснуті вуста, і вони одразу у посмішку складуться.
Він піднявся з-за столика з компютером, подивився через скло на машину з причепом.
Ваша? спитав.
Так.
А це село, Мала Староградівка, воно у Донецькій республіці чи в Україні?
Між, відповів обережно Сергійович. У сірій зоні воно.
Он як! ніби і здивувався вголос прикордонник, проте обличчя його знову не змінилося. Ні слова не кажучи, вийшов він кудись зі свого відсіку.
За спиною почулися кроки і голоси. Сергійович озирнувся. Побачив, що його «рухоме майно» машину з причепом оглядають одразу троє військових. А причеп вівчарка обнюхує під пильним контролем кінолога. Сам кінолог зарубку від сокири на одному з вуликів пальцем прощупував.
Занервував Сергійович. Навсібіч озирнувся, перевіряючи: всі машини так оглядають і обнюхують, чи тільки його? Але іншим машинам, що стояли на пункті пропуску, росіяни такої уваги не приділяли. Відійшов від віконечка, думав підійти до машини, але не насмілився. «Не треба військовим заважати! вирішив. Хай перевіряють! У мене все одно нічого забороненого немає!»
Один з офіцерів ніби почув його думки і повернувся.
Он там машину поставте! сказав він холодним голосом і рукою вказав місце трохи збоку від навісу.
Виїжджаючи, Сергійович ледь не зачепив червону «мазду» з дніпропетровськими номерами.
Дивися, куди ідеш, мудак донецький! почув позаду. Але навіть не озирнувся.
Залишивши машину, де сказали, повернувся до віконечка. І тут знову за спиною кроки.
Сергію Сергійовичу, ідіть за нами!
Озирнувся двоє у цивільному одязі, також молоді, серйозні.
Зупинилися біля одноповерхового збірного будиночка, який, мабуть, просто привезли і краном на землю опустили.
Дайте-но ваші мобільні, попросив один.
Сергійович слухняно передав йому телефон.
У вас тільки цей?
Так.
Пішов кудись один з двох разом з телефоном у руці. А другий запросив Сергійовича всередину. У кімнатці-офісі чоловік у цивільному усівся за стіл і вказав поглядом на стілець з іншого боку. У руках хазяїна офісу опинився помятий паспорт пасічника.
А куди ви їдете? спитав він, гортаючи паспорт і не дивлячись на співрозмовника.
У Крим, відповів Сергійович.
Це я здогадався, а конкретніше?
Ну в мене адреса є, знайомий тут біля Бахчисарая живе. Також пасічник. Я ж не для себе, а для бджіл їду. Щоб у тиші політали, щоб мед...
Це я здогадався, а конкретніше?
Ну в мене адреса є, знайомий тут біля Бахчисарая живе. Також пасічник. Я ж не для себе, а для бджіл їду. Щоб у тиші політали, щоб мед...
Ну а як звати вашого знайомого, адреса його? Ви ж розумієте, що ви вїжджаєте до іншої держави, до Росії?
Є в мене адреса, ось вона, розгорнув Сергійович вирваний із записника складений учетверо листок, простягнув.
Так, так, закивав хазяїн офісу. Добре. А що у вас з машиною?
Розбили скло. Я в Запорізькій області зупинявся, біля Веселого, думав, що там на літо залишуся.
І вас погано прийняли?
Сергійович кивнув.
Через Донбас?
Пасічник знову кивнув.
Так, зітхнув чоловік. Страшні речі у вас робляться! Слава богу, ми хоч з Кримом встигли... Журналістам про цей інцидент розкажете?
Журналістам? перепитав Сергійович.
Ну так, не можна про такі речі мовчати!
Розкажу, не дуже впевнено промовив він.
Це ж чим машину били? Битами?
Сокирою, уточнив пасічник. І вулики з бджолами також!
Посидьте хвилинку, я відійду!
Чоловік вийшов. І тут же до офісу жінка у військовій формі зайшла. Поставила перед Сергійовичем чашку з чаєм і цукорницю.
Сипнув він у чай дві ложки цукру, розмішав. Страх і заціпеніння пропали, і відчув він, як чай виганяє з його тіла і думок незвичний і неприємний холод, холод психічної природи і ніяк з температурою повітря під літнім сонцем не повязаний. Пив Сергійович чайок повільно, насолоджувався, заспокоювався. А тому і чоловіка у цивільному, який за свій стіл повернувся, зустрів він миролюбним, привітним поглядом.
Хазяїн офісу розклав перед гостем на столі карту Донбасу.