А що, гості ходять до тебе? спитав Сергійович, коли двері з кухні відкрилися і вийшов із них хазяїн з двома горнятками, що парували.
Нє! Які тут гості! Пашка клеїв дурня, посміхаючись, зуби свої криві показав.
Проте Сергійович на його слова не зважав. Перевів погляд на саморобну пічку-голландку під іншим вікном. Замислився. У пічці цій топка була вдвічі більша, ніж у буржуйці Сергійовича. Але використовували її тільки для тепла, їжу на цій пічці не гріли і не готували.
Озирнувся Сергійович на кухонні двері.
А де ти чайник кипятиш? спитав.
Як де? На кухні! відповів хазяїн, вже усівшись до столу.
Присів і Сергійович навпроти Пашки. Присунув до себе чашку з кавою.
То в тебе там, значить, ще одна пічка стоїть? спитав, киваючи в бік кухні, Сергійович.
А тобі що? здивувався Пашка. Ну стоїть собі! Тобі заважає?
Ні, чого вона мені заважатиме? Сергійович знизав плечима. Я от усе на одній пічці роблю: і їжу, і тепло в хату! Вугілля економлю.
Ти на одній, я на двох! Яка різниця! Може, заздриш? Ти, я бачу, вже на труп свій надивився! Пашка кивнув на бінокль, який сам на диван і кинув.
Ага! Я його снігом накрив.
Що, повзав туди? Очі хазяїна стали на мить круглими, як пятаки.
Ага. А що ж мені, щодня ходить та витріщатися на нього? А так і мені спокійніше, і йому.
Ну ти даєш! Пашка мотнув головою. Я б нізащо під пулі не поліз!
Подивився Сергійович в очі Пашці скептично і нічого на це не сказав. Тільки раптом голод відчув у животі. А тому і вуста стис невдоволено.
Щось їсти захотілося, сказав.
Пашка мовчки баночку з медом з кухні приніс ту саму, що йому Сергійович подарував. А ще приніс батон білого хліба, ложки, ножа.
Намазав Сергійович меду свого на хліб Пашкін, відкусив.
«Цікаво, звідки це у нього хліб узявся?» подумав.
Повернувся додому, свічку на столі запалив. Сходив у двір по вугілля. Зазирнув до кухні. Потягнув на себе дверцята холодильника. Усередині було пусто і темно, а на дверцятах у поличці-ятці для яєць лежала всохла голівка часнику.
Спробував себе позитивними думками відволікти. Зазирнув до тумби кухонної там у трилітрових банках, закритих пластиковими кришками, зберігалася і гречка, і макарони, і пшоно. Чорт його знає, на скільки всього цього вистачить? Та він же і їсть не так багато, так що вистачить поки що! Ситий він буде. А от радості їжа не принесе! Нудна вона!
«Де б яєць узяти!» розмріявся Сергійович. І стало йому тоскно від внутрішнього холоду. Зрозумів він, що уже кілька місяців яєць курячих не їв. Пригадав, скільки раніше худоби в їхньому селі було. Та і сам він курей тримав. А у сусідів, окрім курей і гусей, дві кози і корова на хазяйстві були. І коли сусіди ближні їхали, кури ще лишалися. Він тоді на прохання сусідів годував їх і яйця собі забирав.
Корм вони також йому залишили два мішки! А потім сусід повернувся затишшя було. Не стріляли. Повернувся на «ниві» з причепом і з клітками. Посадив курей у клітки і вивіз. Навіть не зайшов! Корму третина лишилася. А годувати вже нема кого.
«Оце б зараз яєчні окатої, подумав Сергійович, чи три яйця крутих...»
Підсипаючи вугілля у буржуйку, чайник зверху поставив.
«Де ж це він батон узяв? подумав про Пашку. А може, у нього там хтось ховався, в кухні? Той, хто йому батон приніс?»
Пригадав він, як Пашка не одразу в дім його впустив.
«Точно, ховав когось! вирішив Сергійович. Того, хто йому і батон, і каву, і багато чого приніс! Цікаво, за які-такі заслуги?»
Була б у селі електрика, жив би він зараз легше і безтурботніше, без зайвих непотрібних переживань і підозр! Дивився б до сну телевізор. У холодильнику б каструлю з макаронами готовими тримав. А коли б зголоднів, кидав би макарони на сковороду і розбивав би в неї два яйця!
Тьфу ти! видихнув роздратовано Сергійович. Далися мені ці яйця!
Але не думати про них не виходило. Яйця продовжували його переслідувати, як щось безцінне і водночас досяжне!
«А що? подумав він. До Світлого три кеме, зараз вже темно, але ще не вечір! Там людей багато! І баба Настя, яку він знає і у якої курей та живності повний двір! А чого не узяти із собою літру меду і не обміняти на яйця? Скільки тієї дороги, тим більше, дорога до Світлого рівна і пряма, з українських позицій не видна, і від Каруселіно за гребенем невисокого пагорба схована».
Загорівся Сергійович ідеєю походу у сусіднє село, де він з минулої осені не бував. Зібрався, взувся-вдягся. У сумці дві літровки меду. На руках рукавиці. Попереду дорога темна.
13
Страх штука невидима, тонка і різна. Як вірус чи бактерія. Його можна і з повітрям вдихнути, і з водою чи горілкою випадково випити, і через вуха спіймати, і вже точно очима побачити можна так яскраво, що в очах його відбиток залишиться навіть тоді, коли сам страх вже зникне.
Думки про страх самі виникли у Сергійовича, коли він вже з півкілометра незайманою у останні місяці ні ногами, ні колесами дорогою пройшов. Ліворуч лісосмуга голі клени, липи й абрикосові дерева змішані. Перед нею поле, за нею ще одна ґрунтівка для сільгосптехніки, а далі знову поле, тільки вже ген вгору сягає, туди, до Жданівки. Праворуч невеликий підйом і на хвилі підвищення ближній горизонт, до якого рукою подати. Далі, за горизонтом, поля на кілометрів пять тягнуться аж до хутора Заячий. Хутір цей уже в «денеерії», тільки ніби пустий він стоїть. Будинків там зо пять чи шість, не більше. Може, тому Світле і живе собі майже так, як до війни. Ні сепаратистів поблизу немає, ні армії української. Тому майже ніхто і не виїхав. Пішло кілька чоловіків до донецької братви, щоб проти України воювати. А двоє дільничний і директор школи навпаки, до української армії записалися. Злякалися, мабуть, що виріжуть їх уночі за те, що місцевою владою вважалися. Тепер там ніякої влади нема, але і тихо! Просто там і раніше тихо було, тож влада тут ні до чого. Вона що є, що немає, все одно! Просто народ мирний і на себе і своєму хазяйстві, а не на політиці зосереджений.
Звідкись здалеку, з того боку, куди він ішов, тільки ще далі, «бахання» артилерії долинули. Але такі далекі, що Сергійович навіть крок не уповільнив. Він і так не дуже швидко йшов. Під ноги дивився очі до цієї сірості звиклі у нього. Чорне плюс біле дають сіре. Ось так і темінь та сніг поєднуються і дорогу зимову вечірню видимою роблять.
Дорога якраз у цьому місці ледь вгору здіймалася. Села звідси не видно. Це вже як хвилин пятнадцять пішки залишиться, тоді і Світле попереду вигулькне.
І раптом зникла з-перед очей його дорога. Під ногами залишилася, а з-перед очей зникла. Зупинився Сергійович, не розуміючи, що трапилося. Присів навпочіпки, торкнувся землі руками. Зрозумів, що вона білою бути перестала. Лягла долоня на край воронки від вибуху, широкої воронки, ширшої, ніж сама дорога.
Піднявся пасічник на ноги. Став воронку обходити, та раптом спотикнувся і ледь не впав. Озирнувся. Знову навпочіпки присів. Побачив міну, яка не розірвалася. Рука сама до неї потяглася і ще навіть не доторкнувшись, відчув Сергійович сильне випромінювання холоду від вибухонебезпечного предмета, що на краю воронки лежав. І відсмикнув він руку, сховав її до кишені, туди, де тепліше було.
«Може, краще назад?» подумав, але ноги вже знову йшли уперед. Знову видимою дорога стала. Снігова кора жалібно порипувала під підошвами черевиків.
Попереду вогники села замайоріли.
Ти диви! Струм у них є! зрадів Сергійович. Зрадів і позаздрив.
Як вийшов з дороги на сільську вулицю, з полегшенням зітхнув. Тепер лише на інший кінець села пройти лишилося, там баба Настя живе!
Поки йшов, гавкіт собачий слухав і радів. У них у Малій Староградівці жодної живої душі не лишилося, окрім їх із Пашкою. І собак нема, і коти зникли. Миші та криси, напевне, десь та є, ховаються, але ж вони самі по собі, як природа. Вони що з людиною, що без людини все одно виживуть. Собакам чи котам без людини важко. А козам, свиням і курям взагалі неможливо!
Зупинився Сергійович на порозі перед дверима. Постукав тричі.
Зараз, зараз! почув знайомий голос.
Ой, Серьоженька! скрикнула бабця, відкривши двері. Живий!!! Ну заходь, заходь швидше!
Зупинився Сергійович на порозі перед дверима. Постукав тричі.
Зараз, зараз! почув знайомий голос.
Ой, Серьоженька! скрикнула бабця, відкривши двері. Живий!!! Ну заходь, заходь швидше!
Баба Настя з минулого року, від осені, не змінилася. Обличчя кругле, маленьке. Ростом метр шістдесят, не більше. Одягнена так, що і не ясно: чоловік чи жінка. Внизу штани теплі, зверху короткий сарафан зелений, а поверх нього синя кофтина на великих ґудзиках.
Роззувся Сергійович. Пройшли до кімнати.
Я тобі меду приніс, виклав на трюмо дзеркальне Сергійович із сумки дві літрових банки. А в тебе хотів на яйця розжитися. У нас там голодно, в селі...
Ти посидь поки, відпочинь, а я поїсти розігрію!
Опустився Сергійович у крісло з лакованими деревяними підлокітниками. Прямо у куртці, подумавши, що рано ще роздягатися. Усівся і від раптової втоми, що ніби з дороги його наздогнала, задрімав. І вже у дрімоті своїй відчув, як зігрівається, відтає від морозу шкіра щік, як кінчики пальців ніби від укусів бджолиних ниють, а все тому, що осміліла від тепла кров кинулася з новою силою судинами і венами, відновлюючи порушене холодом опалення тіла. Ледь дрімота у сон тремтячий, легкий перейшла, почув він уві сні голос Віталіни.
«Іди обідати!» кликала вона його з кухні. В кухні затишніше, особливо навесні чи влітку. Вікно кухні у сад виходить, а не на буру, покриту вугільними плямами землю двору.
Зайшов він у сні до кухні саме так, як заходив не раз на її поклик, коли жили вони разом. У повітрі аромат борщу, сильний і соковитий.
«Ну, оціни!» запропонувала Віталіна, киваючи на столик, де миска борщу червоного стояла, а на його поверхні як він кілька разів вимагав, просив, але не отримував, а тут отримав! плавали кілька пельмешків. Зварені, тоді обсмажені у сковороді на олії до скоринки хрумкої, а потім у борщ вкинуті.
Сів він у сні до столу так само легко і самовдоволено, як і в житті сідав. Подивився схвально на вагітний живіт Віталіни. Місяці півтора залишалося до народження доньки. Повернув погляд до пельменів. Зїв їх один за одним. Потім вже до борщу узявся.
«То ти подумала? Згодна?» спитав він з набитим ротом.
«Ні, не згодна! Хай буде Анжеліка! твердо заявила вона. Мені твої Свєти і Маші не подобаються! Нудні імена, як у кондукторів у трамваї!»
«У нас немає ні трамваїв, ні кондукторів! почав сердитися уві сні Сергійович так, як раніше наяву сердився. Може у вас там у Вінниці такі імена простачкам дають, а у нас тут по-іншому прийнято. А назвеш Анжелікою засміють, задражнять!»
«Задражнять, тоді поїдемо звідси!» відрізала Віталіна і понесла свій живіт до кімнати, де диван і ліжко, і стіл великий.
Доїдав він свій борщ без ентузіазму.
«Нічого, думав, без мене вони її не зареєструють!»
І раптом, коли у сні борщ у тарілці скінчився, знову яскравий аромат борщу поряд з його носом «зазвучав». Відкрив очі, побачив, як баба Настя каструлю повз нього до столу пронесла.
Ти сідай вже! Налила я тобі! голос її старечий, але солодкий, прозвучав.