«Це буде проста розповідь... Розповідь звичайної російської дівчини, яких тоді було багато...
Там, де стояло моє рідне село Дяківське, тепер Пролетарський район Москви. Як війна почалася, мені було неповних вісімнадцять років. Коси довгі-довгі, до колін... Ніхто не вірив, що війна надовго, усі чекали ось-ось скінчиться. Відженемо ворога. Я ходила до колгоспу, потім закінчила бухгалтерські курси, почала працювати. Війна триває... Мої подружки... Мої дівчата кажуть: "Треба йти на фронт". Це вже в повітрі висіло. Записалися всі на курси при військкоматі. Може, хтось і за компанію, не знаю. Нас там вчили стріляти з бойової гвинтівки, кидати гранати. Спершу... Я, зізнаюся, боялася гвинтівку в руки брати, було неприємно. Не могла уявити, що піду когось убивати, просто хотіла на фронт, та й годі. Нас у гуртку навчалося сорок людей. З нашого села чотири дівчини, ну, всі ми, подружки, із сусіднього пять, словом, із кожного села хтось. І самі дівчата. Чоловіки вже всі пішли на війну, хто міг. Іноді вістовий приїжджав посеред ночі, давав дві години на збори, і їх вивозили. Траплялося, забирали навіть із поля. (Мовчить.) Я тепер не згадаю чи були в нас танці, якщо так, то дівчина танцювала з дівчиною, хлопців не залишилося. Села наші притихли.
Незабаром зявився заклик ЦК комсомолу та молоді, позаяк німці були вже під Москвою, всім стати на захист Батьківщини. Як це Гітлер візьме Москву? Не дамо! Не тільки я... Усі дівчатка виявили бажання йти на фронт. Мій батько вже воював. Ми вважали, що будемо єдиними... Особливими... А прийшли до військкомату там багато дівчат. Я охнула! Моє серце спалахнуло, сильно так. А відбір був дуже суворий. По-перше, звісно, треба мати міцне здоровя. Я боялася, що мене не візьмуть, бо в дитинстві часто хворіла і, як казала мама, була хирлявою. Тож мене інші діти кривдили змалку. Утім, якщо вдома, крім дівчини, що йшла на фронт, нікого більше з дітей не було, також відмовляли, бо не можна залишати матір саму. Ой, наші матусі! Сльози в них не висихали... Вони лаяли нас, вони благали... Але я мала ще двох сестер і двох братів, щоправда, значно молодших за мене, та цього не брали до уваги. Тут, як на гріх, з колгоспу всі пішли, на полі нікому працювати, і голова не хотів нас відпускати. Отож нам відмовили. Пішли ми до райкому комсомолу, і там відмовили. Тоді ми делегацією з нашого району поїхали до обкому комсомолу. Усі мов затялися, серця палали. Нас знову звідти відправили додому. І ми вирішили, якщо ми вже тут, у Москві, то треба йти до ЦК комсомолу, на саму гору, до першого секретаря. Домагатися хай би там що... Хто доповідатиме, хто з нас сміливий? Гадали, що тут, напевно, будемо тільки ми, а там до коридору не можна було впхатися, де вже там до секретаря потрапити. Молодь з усієї країни, багато хто побував в окупації, і тепер вони жадали помститися ворогу за своїх загиблих близьких. З усього Союзу. Так-так... Словом, ми навіть трохи розгубилися...
Увечері, втім, потрапили до секретаря. Нас запитують: "Ну, як ви підете на фронт, якщо не вмієте стріляти? "Тут ми хором відповідаємо, що вже навчилися... "Де? Як? А перевязувати вмієте?" А нас, знаєте, в тому ж гуртку при військкоматі районний лікар учив перевязувати. Вони тоді примовкли і вже серйозніше на нас поглянули. Ну, і козир у наших руках, мовляв, там не тільки ми, а нас іще сорок душ, і всі вміють стріляти і надавати першу медичну допомогу. Казали: "Ідіть і чекайте. Ваше питання буде вирішено позитивно". Якими ж ми щасливими були, коли поверталися! Не забути того... Отак...
І вже за кілька днів ми отримали повістки на руки...
Прийшли до військкомату, нас відразу ж в одні двері ввели, а з інших вивели я таку гарну косу заплела, звідти вже без неї вийшла... Без коси... Постригли по-солдатському... І сукню забрали. Не встигла мамі ні сукню, ні косу віддати. Вона дуже просила, аби щось від мене, моє в неї залишилося. Відразу нас одягли в гімнастерки, пілотки, дали речмішки і в товарний потяг закинули на солому. Але солома свіжа, вона досі полем пахла.
Завантажувалися бадьоро. Жваво. З жартами. Памятаю, що багато сміялися.
Куди їдемо? Не знали. Зрештою, нам було не так і важливо, ким ми станемо. Тільки б на фронт. Усі воюють і ми. Приїхали на станцію Щолкове, недалеко від неї була жіноча снайперська школа. Отож нас туди. У снайпери. Усі зраділи. Це справжнє. Будемо стріляти.
Почали навчатися. Вивчали статути гарнізонної служби, дисциплінарний, маскування на місцевості, хімзахист. Дівчата всі дуже старалися. Із заплющеними очима навчилися збирати і розбирати "снайперку", визначати швидкість вітру, рух цілі, відстань до цілі, окопчики копати, повзати по-пластунськи те все-все ми вже вміли. Аби лиш скоріше на фронт. У вогонь... Так-так... Закінчивши курси, вогневу і стройову я здала на "відмінно". Найважче, памятаю, було встати по тривозі й зібратися за пять хвилин. Чоботи ми брали на один-два розміри більші, щоб не гаяти час, швидко зібратися. За пять хвилин мали одягтися, взутися і вишикуватися. Траплялося, що в чоботях на босу ногу шикуватися вибігали. Одна дівчинка мало ноги не відморозила. Старшина помітив, зробив зауваження, потім учив нас онучі крутити. Стане над нами і гуде: "Як мені, дівчаточка, зробити з вас солдатів, а не мішені для фриців?" Дівчаточка, дівчаточка... Усі нас любили і завжди жаліли. А ми ображалися, що нас жаліють. Хіба ми не такі солдати, як усі?
Ну, і ось прибули ми на фронт. Під Оршу... До шістдесят другої стрілецької дивізії... Командир, як нині памятаю, полковник Бородкін, він побачив нас, розсердився: дівчат мені навязали. Мовляв, що це за жіночий хоровод? Кордебалет! Тут війна, а не танцюльки. Страшна війна... Але потім запросив до себе, пригостив обідом. І, чуємо, запитує свого адютанта: "Чи немає у нас чогось солодкого до чаю?" Ну, ми, звісно, образилися: за кого він нас має? Ми воювати приїхали. А він нас сприймав не як солдатів, а як дівчат. За віком ми йому годилися в дочки. "Що ж я з вами робитиму, любі ви мої? Де вас таких назбирали?" Ось як він до нас ставився, як він нас зустрів. А ми ж уявляли, що вже вояки. Отак... На війні!
Ну, і ось прибули ми на фронт. Під Оршу... До шістдесят другої стрілецької дивізії... Командир, як нині памятаю, полковник Бородкін, він побачив нас, розсердився: дівчат мені навязали. Мовляв, що це за жіночий хоровод? Кордебалет! Тут війна, а не танцюльки. Страшна війна... Але потім запросив до себе, пригостив обідом. І, чуємо, запитує свого адютанта: "Чи немає у нас чогось солодкого до чаю?" Ну, ми, звісно, образилися: за кого він нас має? Ми воювати приїхали. А він нас сприймав не як солдатів, а як дівчат. За віком ми йому годилися в дочки. "Що ж я з вами робитиму, любі ви мої? Де вас таких назбирали?" Ось як він до нас ставився, як він нас зустрів. А ми ж уявляли, що вже вояки. Отак... На війні!
Наступного дня змусив показати, як уміємо стріляти, маскуватися на місцевості. Відстрілялися добре, навіть краще, ніж чоловіки-снайпери, яких відкликали з передової на дводенні курси і які дуже дивувалися, що ми виконуємо їхню роботу. Вони, напевно, вперше бачили жінок-снайперів. Після стрілянини маскування на місцевості... Полковник прийшов, ходить оглядає галявину, потім став на одну купину нічого не видно. І тут "купина" під ним почала благати: "Ой, товаришу полковнику, не можу більше, важко". Сміх та й годі! Він повірити не міг, що так добре можна замаскуватися. "Тепер, каже, свої слова про дівчат беру назад". Але все одно мучився... Довго не міг до нас звикнути...
Вийшли ми вперше на "полювання" (так снайпери це називають), моєю напарницею була Маша Козлова. Замаскувалися, лежимо: я веду спостереження, Маша з гвинтівкою. І раптом Маша мені:
Стріляй, стріляй! Бачиш, німець...
Я їй відповідаю:
Я спостерігаю. Ти стріляй!
Поки ми тут зясовуватимемо, каже вона, він піде.
А я їй своє:
Спочатку треба стрілецьку карту скласти, орієнтири нанести: де сарай, берізка...
Ти, як у школі, розводитимеш паперову тяганину? Я приїхала не папірці перекладати, а стріляти!
Бачу, що Маша вже сердиться на мене.
Ну, то стріляй, чого ти?
Так ми сперечалися. А тим часом, справді, німецький офіцер інструктував солдатів. Підійшов візок, і солдати ланцюжком передавали якийсь вантаж. Цей офіцер постояв, щось скомандував, потім зник. Ми сперечаємося. Я бачу, що він уже двічі показався, і якщо ми ще раз проґавимо, то це кінець. Проґавимо його. І коли він зявився втретє це ж мить: то зявиться, то сховається, я вирішила стріляти. Зважилася, і раптом така думка промайнула: це ж людина, хоч і ворог, але людина, і в мене якось почали тремтіти руки, тіло дрож проймає, морозом обсипало. Якийсь страх... До мене іноді уві сні й тепер повертається це відчуття... Після фанерних мішеней стріляти по живій людині було важко. Я ж її бачу в оптичний приціл, добре бачу. Начебто вона близько... І всередині якийсь супротив... Щось не пускає, не можу зважитися. Але я перемогла себе, натиснула спусковий гачок... Він змахнув руками і впав. Убила його чи ні, не знаю. Але мене після того ще дужче почали бити дрижаки, якось страшно стало: я вбила людину?! До цієї думки треба було звикнути. Так... Словом, жах! Неможливо забути таке...
Коли ми повернулися, почали у своєму взводі розповідати, що зі мною сталося, провели збори. У нас комсоргом була Клава Іванова, вона мене умовляла: "Їх не жаліти треба, а ненавидіти". У неї фашисти батька вбили. Ми, було, заспіваємо, а вона просить: "Дівчатка, не треба, ось переможемо цих гадів, тоді й співатимемо".
І не відразу... Не відразу в нас вийшло. Не жіноча то справа ненавидіти і вбивати. Не наша... Треба було себе переконувати. Умовляти...»
За кілька днів Марія Іванівна зателефонує мені й запросить до своєї фронтової подруги Клавдії Григорівни Крохіної. І я ще раз почую...
Клавдія Григорівна Крохіна, старший сержант, снайпер:
«Уперше страшно... Дуже страшно...
Ми залягли, і я спостерігаю. І ось помічаю: один німець з окопу підвівся. Я клацнула, і він упав. І ось, знаєте, мене всю затрясло, я чула, як стукотіли мої кістки. Стала плакати. Коли по мішенях стріляла нічого, а тут: я вбила! Я! Вбила якусь незнайому мені людину. Я нічого про неї не знаю, але я її вбила.
Потім це минуло. І ось як... Як це сталося... Ми вже наступали, йшли повз невелике селище. Здається, на Україні. І там біля дороги побачили барак чи будинок, неможливо було вже розібрати, це все горіло, згоріло вже, лише чорні камені залишилися. Фундамент... Багато хто з дівчаток не підійшов, а мене як потягнуло... Між тим вугіллям ми знайшли людські кістки, серед них зірочки обгорілі, це наші поранені або полонені згоріли. Після цього хоч скільки я вбивала, мені вже не було шкода. Як побачила ці чорні зірочки...