«А я хіба відрізняюся? Коли я вночі лежу в ліжку, то бачу обличчя мертвих».
Ця справа не зводиться лише до вбивства Їґерів, сказав Корсак. Тепер маємо ще одні рештки.
Думаю, тепер Джої Валентайн може спокійно жити, сказала Ріццолі. Ми вже знаємо, звідки взялася темна волосина, вона належала жертві, убитій раніше.
Я не закінчив із Джої. Потрібно ще покопатися.
Щось маєте на нього?
Шукаю
Знадобиться дещо солідніше, аніж давнє звинувачення у вуаєризмі.
Але цей Джої ненормальний. Не може нормальна людина ловити кайф від розмальовування ротів мертвим бабцям.
Щоб убивати, мало бути ненормальним. Ріццолі подивилася на будівлю, думаючи про Мору Айлс. Певною мірою ми всі ненормальні.
Так, але ми нормальні ненормальні. А Джої Він геть збочений.
Ріццолі розсміялася. Ця розмова перетворилася на абсурд, і вона вже не намагалася знайти в ній якийсь сенс.
Що я такого сказав?
Усе це починає тиснути на мене. Ріццолі обернулася до своєї машини. Я маю повернутися додому і трохи поспати.
На наступний огляд приїдете?
Приїду.
Завтра ввечері Айлс разом із антропологом-криміналістом мали оглянути рештки іншої жінки. Ріццолі не бажала знову приїжджати до цього будинку жахів, але уникнути обовязку не могла. Вона підійшла до машини й відімкнула дверцята.
Агов, Ріццолі! крикнув Корсак.
Що?
Ви вечеряли? Хочете бургер?
Будь-хто з копів міг отак запросити іншого. Розслабитися на кілька годин із гамбургером і пивом після важкого дня. У такому запрошенні не було нічого особливого чи неправильного, і все-таки Ріццолі стало незручно, бо вона відчула самотність і відчай, які крилися за цими словами. А вона не хотіла потрапити в клейку павутину поривань цього чоловіка.
Може, якось іншим разом, відповіла вона.
Ага. Добре, іншим разом.
Він махнув їй рукою і пішов до своєї машини.
Удома Ріццолі виявила на автовідповідачі повідомлення від свого брата Френкі. Гортаючи пошту, вона слухала його голос і уявляла собі самовпевнену постать і агресивне обличчя.
«Привіт, Джені! Ти там? Довга пауза. От чорт! Слухай, я геть забув, що завтра в мами день народження. Може, купимо спільний подарунок від нас двох? Підпиши його моїм іменем також. Я тобі поштою вишлю чек, просто скажи, скільки я тобі винен. Гаразд? Бувай. А між іншим, ти як?»
Ріццолі пожбурила листи на стіл.
Так, Френкі. Ти мені за минулий подарунок так і не віддав гроші, пробурмотіла вона.
У будь-якому разі Френкі запізнився. Подарунок уже доставили набір рушників персикового кольору з вишитими на них ініціалами Анджели. «Цього року Джені віддадуть належне. Хоча що від цього зміниться?» Френкі завжди мав тисячу виправдань, і мама надавала їм величезного значення. Він був сержант-інструктор на базі морської піхоти «Кемп-Пендлтон», і Анджела страшенно переймалася його безпекою, наче він у тих моторошних нетрищах Каліфорнії щодня виходив на бій із ворогом. Вона запитувала навіть, чи Френкі добре годують. «Ну звісно, мамо. У морській піхоті твоє 220-фунтове дитятко здохне з голоду». А насправді це Джейн сьогодні півдня нічого не їла. Те принизливе блювання в залі для аутопсії спорожнило її шлунок, і зараз вона була страшенно голодною.
Провела рейд на полицях і знайшла справжній скарб ледачої жінки: бляшанку консервованого тунця «Старкіст» і жменю солоних крекерів. Рибу вона зїла, навіть не перекладаючи в тарілку. Все ще голодна, повернулася до шафи і знайшла консервовані персики. Їх також зїла, злизуючи сироп із виделки і роздивляючись карту Бостона, пришпилену до стіни. «Стоні Брук Резервейшн» був широкою зеленою смугою, оточеною передмістями Вест Роксбері і Клерендон Гіллс на півночі, Дедгем і Рідвіль на півдні. Кожного літнього дня сюди прибували численні родини, любителі пікніків і пробіжок. Хто помітить самотнього чоловіка, який їде у своїй машині вздовж алеї Еннекін? Хто зверне увагу на те, що він зупинився на парковці й дивиться в хащу? Парк на околиці велика принада для всіх, хто втомився від бетону й асфальту, перфораторів і сирен. І серед тих, хто шукає спасіння в затінку й прохолоді трави й дерев, був той, хто приїхав із зовсім іншим наміром. Хижак у пошуках місця, де можна викинути здобич. Ріццолі немовби бачила все на власні очі: густий ліс і килим опалого листя. Світ, у якому комахи й дикі тварини з радістю допоможуть прибрати рештки.
Вона відклала виделку, і та голосно ляснула по столу.
З полиці Ріццолі дістала пакет кольорових кнопок і прикріпила червону до вулиці, на якій жила Ґейл Їґер у Ньютоні. Ще одну червону до місця у «Стоні Брук Резервейшн», де було знайдено тіло Ґейл. Потім вона пришпилила до парку ще одну кнопку синю, щоб позначити місце знахідки невідомого тіла. А тоді почала думати про вбивцю і географію його світу.
За часів розслідування справи Хірурга вона навчилася вивчати карту міста так, як хижак роздивляється свою територію для полювання. Врешті-решт, і сама Ріццолі полювала, і щоб зловити свою здобич, вона мала зрозуміти світ, у якому живе обєкт полювання, вивчити вулиці, якими він ходить, місця, які він відвідує. Вона знала, що люди-хижаки зазвичай полюють у місцях, що їх добре знають. Як і будь-хто інший, вони мають свої зони комфорту і розпорядок дня. Отже, коли Ріццолі дивилася на карту, вона знала, що бачить дещо більше, аніж просто місце злочину й територію, де було знайдено тіла. Насправді перед нею розкинувся світ його діяльності.
Містечко Ньютон було фешенебельним і дорогим. Передмістя, де мешкали високооплачувані професіонали. Парк «Стоні Брук», за три милі на південний схід, належав до практично такого самого шикарного передмістя, як Ньютон. Чи був убивця мешканцем одного із цих передмість? Чи вистежував він здобич, коли ходив із дому на роботу? Якщо так, то з вигляду мав бути своїм у таких районах Бостона й не викликати підозри. І якщо він мешкав у Ньютоні, то йшлося про типового білого комірця з типовими для цього прошарку смаками.
І жертвами собі він теж обирав білих комірців.
У неї вже в очах мерехтіло від перетинів бостонських вулиць, але вона вперто сиділа перед картою і не йшла спати. Через крайнє виснаження її огорнув якийсь туман. Сотні деталей мішалися в голові. Ріццолі думала про свіжу сперму в трупі, який розкладався. Про скелетоподібні безіменні рештки. Про волокна з темно-синього килима. Про вбивцю, який приніс на собі волосину попередньої жертви. Про електрошокер, ніж для полювання і складену нічну сорочку.
І про Гебріела Діна. Що в усьому цьому забули федерали?
Ріццолі схилила голову на руки, почуваючись так, наче ось-ось вибухне від усієї цієї інформації. Вона хотіла вести цю справу. Навіть наполягала на цьому. А тепер знемагала під тягарем. Утома не давала змоги мислити, а збудження відганяло сон геть. Вона вже подумала, чи не так настає нервовий зрив, а тоді безжально відігнала цю думку. Джейн Ріццолі ніколи не дозволила б собі бути такою безхребетною, щоб піддатися нервовому зриву. На роботі їй траплялося переслідувати злочинця по дахах, вибивати двері й боротися за власне життя в темному підвалі.
А ще вона вбила людину.
Але вона ще ніколи не почувалася такою близькою до того, щоб зірватися.
«Вязнична медсестра грубо накладає джґут на мою праву руку, наче в неї не латекс, а ґумочка для волосся. Мені неприємно, вона проходить по руці проти росту волосся, але їй байдуже. Для неї я лише черговий симулянт, який підняв її з ліжка і порушив зазвичай позбавлений подій режим чергування у вязничній клініці. Медсестра вже немолода, принаймні з вигляду. У неї опухлі повіки й вищипані брови-ниточки. Її дихання пахне сном і сигаретами. Але це жінка, і я дивлюся на обвислу шкіру її шиї, коли вона схиляється над моєю рукою, щоб знайти підходящу вену. Ось сонна артерія, в якій пульсує яскраво-червона кров, а ось, поруч, яремна вена, в якій нуртує темніший потік. Я добре обізнаний з будовою жіночої шиї, і цю теж роздивляюся, хоч вона й неприваблива.
Латеральна підшкірна вена на моїй руці вже напнулася, і медсестра задоволено щось мимрить. Вона розпаковує змащений спиртом тампон і проводить по моїй шкірі. Це недбалий лінивий жест звичка, не більше. Професійний медик мав би працювати по-іншому.
Зараз буде боляче, попереджає медсестра.
Коли вона встромляє голку в мою шкіру, я не здригаюся. Вона потрапляє прямо у вену, і кров стримить у пробірку-вакутейнер [12] із червоним ковпачком. Я тисячі разів працював із чужою кровю, але зі своєю ніколи, тому зацікавлено подивляю на неї, зауважуючи, що вона густа й темна, кольору стиглої вишні.
Пробірка майже повна. Медсестра відєднує її та чіпляє до голки іншу. Ця пробірка із пурпуровим ковпачком. Це для розгорнутого аналізу крові. Коли інша пробірка також наповнюється, медсестра витягує голку з моєї вени, знімає джґут і притискає ватку до місця уколу.
Латеральна підшкірна вена на моїй руці вже напнулася, і медсестра задоволено щось мимрить. Вона розпаковує змащений спиртом тампон і проводить по моїй шкірі. Це недбалий лінивий жест звичка, не більше. Професійний медик мав би працювати по-іншому.
Зараз буде боляче, попереджає медсестра.
Коли вона встромляє голку в мою шкіру, я не здригаюся. Вона потрапляє прямо у вену, і кров стримить у пробірку-вакутейнер [12] із червоним ковпачком. Я тисячі разів працював із чужою кровю, але зі своєю ніколи, тому зацікавлено подивляю на неї, зауважуючи, що вона густа й темна, кольору стиглої вишні.
Пробірка майже повна. Медсестра відєднує її та чіпляє до голки іншу. Ця пробірка із пурпуровим ковпачком. Це для розгорнутого аналізу крові. Коли інша пробірка також наповнюється, медсестра витягує голку з моєї вени, знімає джґут і притискає ватку до місця уколу.
Тримайте, наказує вона.
Я безпорадно побрязкую наручником на лівому запясті, прикованому до спинки ліжка.
Не можу, розбито кажу я.
Господи! зітхає медсестра.
Жодного співчуття, лише роздратування. Бувають люди, які зневажають слабких, і вона саме із цієї породи. Якби дати їй абсолютну владу над вразливими людьми, вона легко могла б перетворитися на таких само чудовиськ, які катували євреїв у концентраційних таборах. Під білим халатом з іменним бейджем, під словами «дипломована медсестра» ховається жорстокість.
Потримайте, каже жінка, зиркнувши на охоронця.
Той нерішуче притискає пальці до ватки. Торкатися мене він не хоче, але не тому, що боїться насильства з мого боку. Я завжди поводився добре і ввічливо. Зразковий вязень. Ніхто з охоронців мене не боїться. Що його тривожить, то це моя кров. Він бачить, як червоне просочується крізь ватку, і уявляє собі, як усілякі кошмарні мікроби пристають до його пальців. Коли медсестра розкриває пакет із перевязувальним матеріалом і фіксує ватку на місці, охоронець полегшено зітхає. Він одразу ж іде до раковини й миє руки з милом. Мені аж смішно, що він так боїться звичайнісінької крові. Але замість розреготатись, я лежу на ліжку і не рухаюся, зігнувши коліна й заплющивши очі. Інколи в мене виривається тихий стогін болю.