Картатий співає і співає. Я просила його не співати, але він не слухається. Він мене лякає. Хай він уже припинить!
«І як це мені зробити? подумав старий. Колись я б заткав йому рота назавжди, але тепер...»
Картатий зявився у них хлопчаком. Це світлої памяті лорд Стефон знайшов його у Волантисі, на тому боці вузького моря. Король (колишній король, Ейрис II Таргарієн, який у ті дні ще не був божевільним) відіслав його світлість на пошуки нареченої для королевича Рейгара, у якого не було сестер, отож і одружуватися не було з ким. «Ми знайшли чудового блазня, написав лорд Стефон Кресену за два тижні до того, як мав повернутися додому після безплідних пошуків. Ще хлопчак, а вже спритний, як мавпа, і дотепний, як дюжина придворних. Уміє жонглювати, загадує загадки та знається на чарах, а ще він гарно співає чотирма мовами. Ми заплатили за його звільнення і сподіваємося привезти його з собою додому. Роберту він сподобається, а з часом, можливо, він і Станіса навчить сміятися».
На згадку про той лист Кресен засумував. Ніхто так і не навчив Станіса сміятися, і юний Картатий не виняток. Бо з моря, завиваючи, раптово налетів шторм, і Кораблетрощильна затока виправдала своє наймення. Лордова двощоглова галера «Вітропава» розбилася зовсім поруч з замку видно було. Двоє синів лорда Стефона спостерігали з парапетів, як море, розтрощивши корабель об скелі, поглинуло їхнього батька. З лордом Стефоном Баратеоном і його леді-дружиною пішла на дно сотня гребців і матросів, і ще багато днів потому кожен приплив лишав на прибережній смузі попід Штормокраєм свіжий урожай набряклих трупів.
Хлопця винесло на берег на третій день. Мейстер Кресен спустився до моря разом з усіма, щоб допомогти упізнати тіла. Блазня знайшли голим, з білою побабченою шкірою, всього в мокрому піску. Кресен був певен, що він теж мертвий, та щойно Джомі схопив його за ноги, щоб затягти на труповіз, хлопець сів на піску, викашлюючи воду. Джомі до самої смерті присягався, що тіло Картатого було холодне як лід.
Ніхто так і не зміг пояснити, як блазню вдалося перебути два дні в морі. Рибалки переказували одне одному, що це русалка навчила його дихати під водою, навзамін отримавши його сімя. Сам Картатий не казав нічого. Той дотепний розумака, про якого писав лорд Стефон, так і не доплив до Штормокраю; хлопець, якого знайшли на березі, був зовсім інший: розбитий тілом і душею, він не те що сипати дотепами розмовляти заледве міг. Однак його блазенське обличчя не полишало жодних сумнівів щодо його життєвого призначення. У вільному місті Волантисі було заведено робити татуювання на обличчях рабів і прислужників, отож від самої шиї і до лінії волосся лице у хлопця було картате червоно-зелене, як блазенський костюм.
«Бідолаха божевільний і зболений, ніякого з нього зиску, навіть йому самому, оголосив старий сер Герберт, тодішній каштелян Штормокраю. Зробіть йому ласку й налийте йому макового молочка. Сон угамує біль, і все закінчиться. Він би вас на це благословив, якби в нього бодай клепка лишилася». Але Кресен відмовився, і зрештою переміг саме він. Та чи радів Картатий тій перемозі, ніхто не зміг би сказати і сьогодні, по стількох роках.
Підуть тіні у танок, у танок, у танок, співав блазень, хитаючи головою, від чого дзвіночки бренькали і бряжчали. Дзинь-дінь-бім-бом-бом-дзинь-дінь.
Танок, крякнув крук. Танок, танок, танок.
Блазень співає, що йому заманеться, мовив мейстер до стривоженої королівни. Не беріть його слів близько до серця. Завтра він пригадає інакшу пісню, а цієї вже ніхто ніколи не почує.
«Гарно співає чотирма мовами», писав лорд Стефон...
Перепрошую, мейстре, переступив поріг Пілос.
Ти забув вівсянку, здивовано зауважив Кресен. Це було геть не схоже на Пілоса.
Мейстре, вчора ввечері повернувся сер Давос. На кухні щойно казали. Я подумав, вам буде цікаво.
Давос... учора ввечері, кажеш? І де він тепер?
З королем. Просиділи разом майже всю ніч.
Були часи, коли лорд Станіс збудив би мейстра, незважаючи на пізню годину, щоб запросити на пораду.
Слід було мені повідомити, поскаржився Кресен. Слід було мене збудити.
Він відпустив руку Ширін.
Перепрошую, міледі, але мені потрібно побалакати з вашим лордом-батьком. Пілосе, дай мені руку. У замку забагато сходів, і таке враження, наче їх щоночі додається щоб мене подратувати.
Ширін з Картатим вийшли за ними, але дуже швидко дитині набридло повзти за старим, тож вона помчала вперед, а за нею нетвердо подибав блазень, божевільно вибрязкуючи бубонцями.
Замки будуються не для немічних, укотре пересвідчився Кресен, спускаючись гвинтовими сходами з Вежі морського дракона. Лорд Станіс, швидше за все, у Палаті мальованого столу, нагорі у Камяному барабані центральній фортеці Драконстону, названій так за те, що в шторми її старовинні мури стугонять і гуркотять. Щоб дійти туди, слід перетнути галерею, проминути середній і внутрішній мури, де на варті стоять химери, пройти крізь чавунну браму та знову підніматися східцями, кількість яких Кресен і рахувати не хотів. Юнаки долають їх по дві сходинки за раз, а от для старого з хворими стегнами кожна сходинка тортури. Однак лорд Станіс не схотів спускатися до мейстра, тож йому самому доведеться мучитися. Принаймні є Пілос йому в поміч, і на тому спасибі.
Човгаючи, вони перетнули галерею і проминули шерегу високих арочних вікон з краєвидом на зовнішній двір, мури між вежами й рибальське селище вдалині. У дворі тренувалися стрільці ціляли в мішені за командою «в гніздо дотяг стріль». Стріли злітали в повітря з виляском, наче пташина зграя. Мурами поміж химер походжали вартові, поглядаючи на табір, який розгорнувся за стіною. У ранішньому повітрі серпанком повис дим від багать: це під прапорами свого лорда сіли снідати три тисячі вояків. А ген за табором на якірній стоянці було тісно від кораблів. Жодне судно, що за останній рік опинилося в полі зору Драконстону, не отримало дозволу відплисти геть. «Фурія» лорда Станіса, трипалубна військова галера на три сотні гребців, наче змаліла поряд з череватими караками й когами, які оточили її.
Вартовий біля Камяного барабану знав мейстра в лице, тож одразу пропустив усередину.
Почекай тут, мовив Кресен до Пілоса, переступивши поріг. Ліпше я побачуся з ним сам-на-сам.
Сходи високі, мейстре.
Думаєш, я забув? посміхнувся Кресен. Я стільки разів ними піднімався, що кожну сходинку знаю на імя.
Але на півдорозі він пошкодував про своє рішення. Зупинившись, щоб перевести дух і перечекати біль у стегні, він почув гупання черевиків по каменю й опинився віч-на-віч з Давосом Сівортом, який спускався згори. Сер Давос був сухорлявий, з простацьким обличчям, на якому написане було його низьке походження. Вузькі плечі огортав поношений зелений плащ, весь у плямах від солі та бризок і вигорілий на сонці; коричневий камзол і бриджі якнайкраще личили цьому шатену з карими очима. На шиї в Давоса на ремінці висіла торбинка з потертої шкіри. У короткій борідці давно майнула сивина, а на лівій покаліченій руці Давос завжди носив рукавичку. Побачивши Кресена, він загальмував.
Пане Давосе! мовив мейстер. Коли ви повернулися?
Ще затемна. Це найкращий час.
Подейкували, що ніхто не вміє і вполовину так ловко вести вночі корабель, як Давос Короткопалий. До того як лорд Станіс висвятив його в лицарі, він був найгорезвіснішим і найневловимішим контрабандистом на всі Сім Королівств.
І?
Все, як ви й попереджали, похитав головою Давос. Ніхто не підніметься, мейстре. Принаймні не за нього. Його не люблять.
«Ні, подумав Кресен. Ніхто й ніколи. Він сильний, здібний, справедливий... ох, справедливий за межею мудрості... але цього недосить. Ніколи не було досить».
Ви зі всіма поговорили?
Зі всіма? Ні! Тільки з тими, хто згодився мене прийняти. Мене вони теж не люблять, ці великоможні пани. Для них я так і лишуся цибулевим лицарем, стиснув він у кулак обрубки пальців на лівій руці; це Станіс відтяв йому останню фалангу на всіх пальцях, окрім великого. Я переломив хліб з Гуліаном Своном і старим Пенроузом, а Тарти погодилися зустрітися зі мною опівночі в гаю. Решта... ну, Берик Дондаріон зник безвісти, кажуть, його серед живих немає, а лорд Карон зараз із Ренлі. Він тепер Брайс Жовтогарячий з веселкової варти.
Веселкової варти?
Ренлі створив власну королівську варту, пояснив колишній контрабандист, але ці семеро не вбираються в біле. Кожен має свій колір. Лорд-командувач у них Лорас Тайрел.
Вигадливість у стилі Ренлі Баратеона: створити новий чудовий лицарський орден, який би заявив про себе пишним убранням. Змалку Ренлі полюбляв яскраві кольори й багаті тканини, а ще обожнював гратися. «Дивіться на мене! кричав він, зо сміхом гасаючи коридорами Штормокраю. Дивіться на мене, я дракон!» Або ж: «Дивіться на мене, я чарівник!» Або: «Дивіться на мене, дивіться на мене, я бог дощу!»
Сміливий хлопчак з буйною чорною чуприною і смішливими очима уже виріс, йому двадцять один рік, але й далі грається. «Дивіться на мене, я король, сумно подумав Кресен. Ох, Ренлі, Ренлі, любий хлопчику, чи розумієш ти, що коїш? А якщо так, невже тобі байдуже? Невже всім до нього байдуже, окрім мене?»
На якій підставі лорди відмовилися? запитав він сера Давоса.
Ну, хтось відмовлявся мяко, а хтось грубо, хтось вибачався, хтось вигадував виправдання, хтось давав обіцянки, а дехто просто брехав, знизав він плечима. Зрештою, що таке слова? Суховій, і нічого більше.
Тож надії нема?
Хіба що облудна, але це не до мене, мовив Давос. Від мене він почув правду.
Мейстер Кресен памятав день, коли Давоса висвятили в лицарі після облоги Штормокраю. Близько року лорд Станіс з маленьким гарнізоном боронив замок від величезного війська лордів Тайрела і Редвина. Навіть з моря вони були в облозі: день і ніч ляпали на редвинських галерах бордові прапори Арбору. У Штормокраї вже давно поїли всіх коней, собак і котів, залога перебивалася з остюків на пацюків. А тоді прийшла ніч молодого місяця, коли зорі сховалися за чорними хмарами. Під покровом темряви контрабандист Давос наважився прорвати оборону Редвинів і прибережних скель Кораблетрощильної затоки. Трюм його кораблика з чорним облавком, чорними вітрилами і чорними веслами був забитий цибулею і солоною рибою. Невелика пожива, але її вистачило для того, щоб гарнізон протримався до появи в Штормокраї лорда Едарда, який зняв облогу.
Лорд Станіс винагородив Давоса добірними землями на мисі Гніву, невеличкою фортецею і лицарством... однак водночас постановив відтяти йому по фаланзі на пальцях лівої руки за ті роки, що він промишляв пачкарством. Давос скорився, але з умовою, що ніж у руках триматиме сам Станіс: з рук нижчого він покари не терпітиме. Лорд скористався різницьким сікачем, щоб рубати чисто й напевно. Після цього Давос для свого новоствореного шляхетного дому обрав прізвище Сіворт, а за прапор узяв собі чорний корабель на сірому полі чорний корабель з цибулиною на вітрилах. Колишній контрабандист любив повторювати, що лорд Станіс зробив йому ласку, адже тепер йому стригти й чистити на чотири нігті менше.