Ось так, Сократе, і вийшло, що афіняни, як усі інші люди, коли мова йде про ремесло теслі або іншу ремісничу вмілість, гадають, що лише декому годиться брати участь у раді; коли ж хтось, хто не належить до цих небагатьох, виступить із порадою, [E] його не визнають, як ти кажеш, і правильно роблять, скажу від себе; коли, однак, ідуть на нараду, де йдеться про громадянську доброчесність, де все залежить від справедливості й розсудливості, то тоді допускають до слова кожного громадянина, бо кожний повинен бути причетним до цієї доброчесності, інакше державам не існувати. Ось така причина цього явища, Сократе.
А щоб ти не думав, що я тебе хочу ввести в оману, то візьму знову до уваги такий доказ того, що всі люди, по суті, вважають будь-якого громадянина причетним до справедливості та інших громадянських чеснот. Що стосується інших чеснот, то тут становище таке, як ти кажеш: коли б хтось твердив, що він хороший флейтист [B] або приписував собі котрусь іншу вмілість, якої в нього немає, то його або висміють або обурюватимуться, навіть рідні приходитимуть і ганитимуть його як людину не при своєму розумі. Коли ж мова заходить про справедливість або котрусь іншу громадянську доброчесність, то тут навіть якщо людина, явно несправедлива, раптом почне сама про себе говорити правду всім і кожному зокрема, то таку правдомовність, яку в першому випадку визнали б проявом розсудливості, тут усі визнали б божевіллям, [C] бо прийнявся погляд, що кожний повинен називати себе справедливим, все одно, є він ним чи не є, а хто не видає себе за справедливого, той не при своєму розумі. Тим-то необхідно кожному в тій чи тій мірі бути причетним до цієї доброчесності інакше не місце йому серед людей.
Оскільки існує погляд, що всі люди причетні до цієї доброчесності, то я дотримуюсь такої думки, що можна з повним правом визнавати будь-котрого громадянина дорадником у справах, де йдеться про цю доброчесність. А що її не вважають чимось вродженим і чимось, що виникає само собою, але що її повинен засвоювати з найбільшою наполегливістю кожен, хто хоче нею володіти, оце тепер я спробую тобі довести.
[D] Коли серед людей заходить мова про вади, які вважаються вродженими або зявилися з вини долі, то ніхто не гнівається і не карає тих, хто має ці вади, не вимагає, щоб вони позбулися їх; навпаки, всяк жаліє їх. Так, наприклад, хто був би настільки нерозумним, що зважився б так поводитися з некрасивими, або малими на зріст, чи слабосилими? А це так тому, що всі знають, я гадаю, що добрі прикмети й хиби дістаються людям від природи й випадково, але якщо в кого відсутні ті добрі прикмети, котрі, на їхню думку, можна придбати [E] наполегливістю, вправами і навчанням, а наявні є супротивні їм вади, то це породжує гнів, кари й повчання. [324] До таких вад належать несправедливість і безбожність та й взагалі усе, протилежне громадянській доброчесності. Звідси-то кожний на кожного гнівається і напоумляє кожного, очевидно, через те, що доброчесність можна придбати наполегливістю і навчанням.
Ось так, Сократе, і вийшло, що афіняни, як усі інші люди, коли мова йде про ремесло теслі або іншу ремісничу вмілість, гадають, що лише декому годиться брати участь у раді; коли ж хтось, хто не належить до цих небагатьох, виступить із порадою, [E] його не визнають, як ти кажеш, і правильно роблять, скажу від себе; коли, однак, ідуть на нараду, де йдеться про громадянську доброчесність, де все залежить від справедливості й розсудливості, то тоді допускають до слова кожного громадянина, бо кожний повинен бути причетним до цієї доброчесності, інакше державам не існувати. Ось така причина цього явища, Сократе.
А щоб ти не думав, що я тебе хочу ввести в оману, то візьму знову до уваги такий доказ того, що всі люди, по суті, вважають будь-якого громадянина причетним до справедливості та інших громадянських чеснот. Що стосується інших чеснот, то тут становище таке, як ти кажеш: коли б хтось твердив, що він хороший флейтист [B] або приписував собі котрусь іншу вмілість, якої в нього немає, то його або висміють або обурюватимуться, навіть рідні приходитимуть і ганитимуть його як людину не при своєму розумі. Коли ж мова заходить про справедливість або котрусь іншу громадянську доброчесність, то тут навіть якщо людина, явно несправедлива, раптом почне сама про себе говорити правду всім і кожному зокрема, то таку правдомовність, яку в першому випадку визнали б проявом розсудливості, тут усі визнали б божевіллям, [C] бо прийнявся погляд, що кожний повинен називати себе справедливим, все одно, є він ним чи не є, а хто не видає себе за справедливого, той не при своєму розумі. Тим-то необхідно кожному в тій чи тій мірі бути причетним до цієї доброчесності інакше не місце йому серед людей.
Оскільки існує погляд, що всі люди причетні до цієї доброчесності, то я дотримуюсь такої думки, що можна з повним правом визнавати будь-котрого громадянина дорадником у справах, де йдеться про цю доброчесність. А що її не вважають чимось вродженим і чимось, що виникає само собою, але що її повинен засвоювати з найбільшою наполегливістю кожен, хто хоче нею володіти, оце тепер я спробую тобі довести.
[D] Коли серед людей заходить мова про вади, які вважаються вродженими або зявилися з вини долі, то ніхто не гнівається і не карає тих, хто має ці вади, не вимагає, щоб вони позбулися їх; навпаки, всяк жаліє їх. Так, наприклад, хто був би настільки нерозумним, що зважився б так поводитися з некрасивими, або малими на зріст, чи слабосилими? А це так тому, що всі знають, я гадаю, що добрі прикмети й хиби дістаються людям від природи й випадково, але якщо в кого відсутні ті добрі прикмети, котрі, на їхню думку, можна придбати [E] наполегливістю, вправами і навчанням, а наявні є супротивні їм вади, то це породжує гнів, кари й повчання. [324] До таких вад належать несправедливість і безбожність та й взагалі усе, протилежне громадянській доброчесності. Звідси-то кожний на кожного гнівається і напоумляє кожного, очевидно, через те, що доброчесність можна придбати наполегливістю і навчанням.
Якщо ти схочеш, Сократе, задуматись над тим, у чому полягає суть покарання злочинців, то тобі стане ясно, що [B] люди вважають можливим набути доброчесність. Адже ніхто не карає злочинців, звертаючи увагу лише на те, що вони скоїли злочинство, хіба хтось хоче помститися нерозумно, мов дикий звір. Але хто старається карати з глуздом, той не за минуле злочинство буде відплачувати, бо перетворити вчинене в неіснуюче він нездатен, а робитиме це заради майбутнього, щоб не скоїв лиходійства вдруге ні сам злочинець, ні хтось інший, хто стане свідком його покарання. [C] Хто дотримується такого погляду, той вважає, що доброчесність можна набути через виховання. Адже він карає з метою запобігти злу, на пострах. Такі погляди визнають усі, хто лише застосовує кару чи в приватному житті, чи в громадському. А карають і приборкують тих, кого вважають злочинцями, всі і не менше від інших афіняни, твої співвітчизники, так що, згідно з нашими міркуваннями, й афіняни належать до тих, хто вважає, що можна навчати доброчесності й самому її набувати. Отже, Сократе, я, мабуть, досить переконливо довів тобі, що твої співгромадяни правильно чинять, допускаючи до голосу коваля чи шевця в громадських питаннях, [D] і що, на їхню думку, доброчесність може бути предметом навчання й виховання.
Залишається ще одне складне питання, тобі незрозуміле, стосовно видатних людей, а саме, чому видатні люди вчать своїх синів усього, що тільки їм можуть дати вчителі, і в цьому роблять їх мудрими, але ніяк не можуть домогтися того, щоб їхні діти хоч кого-небудь перевершили в доброчесності, якою вони самі відзначаються. У звязку з цим, Сократе, я вже не міф тобі розкажу, а наведу розумний доказ. Задумайся ось над чим: чи є щось одне таке, чим обовязково повинні відзначатися всі громадяни, якщо має існувати держава? Саме від цього, а не від чогось іншого залежить вирішення цього складного питання, яке тебе турбує. Отже, [325] коли існує оте єдине і коли це не теслярське, і не гончарське, і не ковальське ремесло, а справедливість, розсудливість, сумлінність сказати коротко, я оцю єдину властивість називаю людською доброчесністю, і коли це є саме те єдине, до чого всі ми повинні бути причетні, тоді кожна людина, хоч би що вона хотіла вивчати або робити, повинна все робити у відповідності з цим єдиним, а не всупереч йому, і тоді того, хто його не має, треба вчити й карати і дитину, й чоловіка, й жінку, аж поки покараний виправиться; а хто, незважаючи на кари й повчання, не послухається, того, як невиліковного, [B] треба виганяти з міста або вбивати. Отже, якщо так стоять справи і це є природним явищем, а хороші люди вчать своїх синів усього, тільки не цього, то зваж, як дивно поводяться ці хороші люди! Ми довели, що вони вважають можливим навчати цієї доброчесності і в приватному житті, і в суспільному. І хоч можна вчити доброчесності й плекати її, незважаючи на це, вони вчать своїх синів тільки таких речей, незнання яких не карається стратою, дарма що їхнім дітям, коли вони не навчилися доброчесності й не виховані в ній, [C] загрожує смерть, вигнання і, крім того, втрата майна, одне слово, цілковита руїна дому. Невже вони не будуть учити їх з найбільшою старанністю! Треба сподіватися, Сократе, що вони подбають про це.
Залишається ще одне складне питання, тобі незрозуміле, стосовно видатних людей, а саме, чому видатні люди вчать своїх синів усього, що тільки їм можуть дати вчителі, і в цьому роблять їх мудрими, але ніяк не можуть домогтися того, щоб їхні діти хоч кого-небудь перевершили в доброчесності, якою вони самі відзначаються. У звязку з цим, Сократе, я вже не міф тобі розкажу, а наведу розумний доказ. Задумайся ось над чим: чи є щось одне таке, чим обовязково повинні відзначатися всі громадяни, якщо має існувати держава? Саме від цього, а не від чогось іншого залежить вирішення цього складного питання, яке тебе турбує. Отже, [325] коли існує оте єдине і коли це не теслярське, і не гончарське, і не ковальське ремесло, а справедливість, розсудливість, сумлінність сказати коротко, я оцю єдину властивість називаю людською доброчесністю, і коли це є саме те єдине, до чого всі ми повинні бути причетні, тоді кожна людина, хоч би що вона хотіла вивчати або робити, повинна все робити у відповідності з цим єдиним, а не всупереч йому, і тоді того, хто його не має, треба вчити й карати і дитину, й чоловіка, й жінку, аж поки покараний виправиться; а хто, незважаючи на кари й повчання, не послухається, того, як невиліковного, [B] треба виганяти з міста або вбивати. Отже, якщо так стоять справи і це є природним явищем, а хороші люди вчать своїх синів усього, тільки не цього, то зваж, як дивно поводяться ці хороші люди! Ми довели, що вони вважають можливим навчати цієї доброчесності і в приватному житті, і в суспільному. І хоч можна вчити доброчесності й плекати її, незважаючи на це, вони вчать своїх синів тільки таких речей, незнання яких не карається стратою, дарма що їхнім дітям, коли вони не навчилися доброчесності й не виховані в ній, [C] загрожує смерть, вигнання і, крім того, втрата майна, одне слово, цілковита руїна дому. Невже вони не будуть учити їх з найбільшою старанністю! Треба сподіватися, Сократе, що вони подбають про це.