Клянусь Зевсом, ніякого.
Годі повірити, Мелете, твоїм словам, та й мені здається, що ти сам в них не віриш. По-моєму, афіняни, цей чоловік великий нахаба й пустун, а скаргу подав на мене просто з нахабства і пустощів та ще з молодого віку. [27] Схоже, що він пробував укласти загадку: «Чи помітить Сократ, той мудрець, що я жартую і суперечу сам собі, або мені вдасться обманути його та інших слухачів?» Бо мені здається, що він у своїй скарзі сам собі суперечить; цілком неначе б говорив: «Сократ порушує закон тим, що не визнає богів, але визнає богів». Адже це насмішка!
Погляньте разом зі мною, афіняни, чи він не так говорить, як мені здається. Ти, Мелете, відповідай нам, [B] а ви памятайте, про що я просив вас на початку, не галасувати, якщо я буду вести розмову на свій звичний лад!
Чи є на світі, Мелете, хтось, хто визнавав би існування людських учинків, а не визнавав існування людей? Тільки нехай він відповідає, афіняни, замість раз у раз галасувати. Чи є хтось, хто не визнавав би існування коней, а тільки визнавав роботу коней? Або не визнавав би існування флейтистів, а тільки працю флейтистів визнавав? Не існує такого, дорогесенький! Якщо ти не хочеш відповідати, то я скажу тобі і всім присутнім. Але дай відповідь мені принаймні на таке запитання: чи є такий, хто визнавав би знамення демонів{23}, [C] а самих демонів не визнавав?
Ні, такого немає.
Яка любязність, що ти зволив відповісти під тиском суддів! Отже, ти твердиш, що знамення демонів я визнаю і вчу інших їх визнавати, все одно, нові вони чи давні. За твоїм твердженням, я визнаю знамення демонів, і в своїй скарзі ти це підтвердив присягою. Якщо я визнаю знамення демонів, то тим самим мушу й демонів визнавати. Хіба не так? Звичайно, так. Припускаю, що ти згоден, коли не відповідаєш. А чи не вважаємо ми демонів або богами, або потомством богів? Так чи не так?
Звичайно, вважаємо.
Отже, якщо я, як твердиш, визнаю демонів, а демони це якісь боги, [D] то правдою є те, що я сказав: ти жартуєш і загадуєш загадки, кажучи, що я то богів не визнаю, то знову, що визнаю, тому що визнаю демонів. Далі, якщо демони це неначе побічне потомство богів, від німф або від якихось інших істот, як розповідають, то яка людина могла б вірити в існування дітей богів, а в самих богів ні? Це було б так само недоречно, як коли б хтось визнавав існування мулів потомство коней і ослів, [E] а не визнавав існування самих коней і ослів. Ні, Мелете, не може бути інакше: ти написав цю скаргу, бажаючи випробувати нас, або ти просто не знав, у якому справжньому злочині можна б мене звинуватити. Але переконувати людей, в яких є хоч трішки здорового глузду, в тому, начебто можна визнавати і демонічне, й божественне, і водночас не визнавати ні демонів, ні богів, ні героїв, це тобі ніяк не вдасться.
Отож, афіняни, я не винен у тому, в чому мене звинувачує Мелет, [28] і це, мабуть, не потребує довгого захисту вистачає вже сказаного. А що проти мене виникла люта ненависть і вона охопила багатьох людей, про що я говорив уже раніше, то це, будьте певні, суща правда. Саме це мене погубить, якщо погубить; не Мелет і не Аніт, а наклеп і заздрість багатьох. Вони вже багатьох інших чесних людей погубили і, як гадаю, погублять ще в майбутньому. [B] Немає підстав думати, що на мені все закінчиться.
Але, можливо, хтось скаже: «Чи не соромно тобі, Сократе, займатися таким ділом, за яке тепер важиш життям?» Такому я справедливо можу відповісти: «Негарно ти говориш, чоловіче, якщо, на твою думку, людина, яка приносить хоч незначну користь, повинна зважати на життя або смерть, а не дивитись у кожній справі тільки на одне чи її вчинки справедливі, чи несправедливі, чи гідні людини чесної чи нікчемної. [C] Підлими, за твоїми міркуваннями, були б оті півбоги, що загинули під Троєю, між ними й син Фетіди{24}. Він до того нехтував небезпекою, аби тільки не зазнати неслави, що коли його мати, богиня, бачачи, як він рветься вбити Гектора, сказала йому, наскільки памятаю, так: «Сину мій, якщо ти відомстиш за вбивство друга свого Патрокла і вбєш Гектора, то й сам загинеш! Бо незабаром після загибелі Гектора смерть тебе чекає», то він, почувши таке, злегковажив небезпеку смерті, бо далеко більше боявся жити в неславі, не відомстивши за своїх друзів. [D] «Хай негайно, сказав він, я загину, покаравши кривдника, аби тільки не залишитись отут, біля кораблів дугоподібних, людям на сміх і тягарем для землі». Невже ти думаєш, що він оберігав себе від смерті й небезпеки? По правді, афіняни, справа мається так: там, де хто займе місце в строю, вважаючи його найкращим для себе, або там, де поставить його начальник, той там, на мій погляд, і повинен залишатись, незважаючи на небезпеку, нехтуючи смертю і всім іншим, крім ганьби.
Але, можливо, хтось скаже: «Чи не соромно тобі, Сократе, займатися таким ділом, за яке тепер важиш життям?» Такому я справедливо можу відповісти: «Негарно ти говориш, чоловіче, якщо, на твою думку, людина, яка приносить хоч незначну користь, повинна зважати на життя або смерть, а не дивитись у кожній справі тільки на одне чи її вчинки справедливі, чи несправедливі, чи гідні людини чесної чи нікчемної. [C] Підлими, за твоїми міркуваннями, були б оті півбоги, що загинули під Троєю, між ними й син Фетіди{24}. Він до того нехтував небезпекою, аби тільки не зазнати неслави, що коли його мати, богиня, бачачи, як він рветься вбити Гектора, сказала йому, наскільки памятаю, так: «Сину мій, якщо ти відомстиш за вбивство друга свого Патрокла і вбєш Гектора, то й сам загинеш! Бо незабаром після загибелі Гектора смерть тебе чекає», то він, почувши таке, злегковажив небезпеку смерті, бо далеко більше боявся жити в неславі, не відомстивши за своїх друзів. [D] «Хай негайно, сказав він, я загину, покаравши кривдника, аби тільки не залишитись отут, біля кораблів дугоподібних, людям на сміх і тягарем для землі». Невже ти думаєш, що він оберігав себе від смерті й небезпеки? По правді, афіняни, справа мається так: там, де хто займе місце в строю, вважаючи його найкращим для себе, або там, де поставить його начальник, той там, на мій погляд, і повинен залишатись, незважаючи на небезпеку, нехтуючи смертю і всім іншим, крім ганьби.
Отже, я тяжко провинився б, афіняни, коли б після того, як мене були поставили в стрій начальники, вибрані вами, аби наказувати мені, а було це під Потідеєю, під Амфіполем і під Делієм{25}, і я стояв, [E] як кожний інший, міцно там, де вони мене поставили, наражаючись на смертельну небезпеку, коли б після того вчинив ганебно, налякавшися смерті чи іншої кари й покинув своє місце тепер, коли Бог поставив мене у стрій, зобовязавши, як я гадаю, присвятити своє життя філософії та дослідженню себе самого й інших, а я, злякавшись смерті чи чогось іншого, залишив стрій. [29] Це був би страшний злочин, і за це справді можна було б із повним правом позвати мене до суду та обвинуватити в тому, що я не визнаю богів, бо не слухаюсь віщувань, боюся смерті й видаю себе за мудрого, хоч ним не є. Адже боятися смерті, афіняни, це не що інше, як вважати себе мудрим, насправді не будучи ним. Бо це означає приписувати собі знання, якого не маєш. Бо ж ніхто не знає того, що таке смерть, [B] ані навіть, чи не є вона часом для людини найбільшим благом, а тим часом люди бояться її, немовби напевно знають, що вона найбільше лихо. А хіба це не невігластво, до того ж найганебніше уявляти, начебто знаєш те, чого не знаєш?
Я, афіняни, тим, мабуть, і відрізняюсь від багатьох людей, і якби хто сказав, що я в якомусь відношенні мудріший, то хіба тим, що, не маючи достатнього уявлення про те, що відбувається в Аїді{26}, я так і вважаю, що не знаю. А що чинити кривду й не слухатись кращого від себе, хай то буде Бог чи людина, нечесно й соромно, це я знаю. Ось чому того, про що не знаю, чи воно якраз не є добром, ніколи не буду лякатись, [C] ані не думаю уникати більше від того, що достеменно є злом.
Навіть якби ви тепер мене відпустили й не дали віри Аніту, який говорив, що або мені взагалі не слід було сюди приходити, або, коли вже я прийшов, то не можна не стратити мене, доводячи, що коли я буду виправданий, то ваші сини, займаючись тим, чого навчає Сократ, зіпсуються цілковито всі до одного, навіть якби ви сказали мені: «Хай цього разу, Сократе, ми не послухаємо Аніта, відпустимо тебе за умови, що ти [D] більше не будеш займатися дослідженнями й залишиш філософію, але якщо ще раз будеш на цьому спійманий, то загинеш», отже, якби ви мене, як кажу, за цієї умови тепер відпустили, то я сказав би вам таке: «Я вас поважаю і люблю, афіняни, але буду слухатись радше Бога, аніж вас, і поки я дихаю, і поки в мене буде сил, не перестану філософувати, намовляти й переконувати кожного з вас, кого тільки зустріну, кажучи те саме, що своїм звичаєм кажу: «Чоловіче добрий, як афінянин, як громадянин великого міста, прославленого мудрістю й могутністю, [E] чи не соромишся ти турбуватись про гроші, аби мати їх якомога більше, про славу й почесті, а натомість про розум, істину, про душу свою не дбаєш і не стараєшся, щоб була вона якнайкраща?» І якби мені хто з вас заперечував і твердив, що дбає, то я не відпущу його і не відійду від нього зразу, а буду його розпитувати й переконувати, і якщо помічу, [30] що в нього дійсно немає доброчесності, а він тільки говорить, що вона є, картатиму його за те, що він найбільші цінності ні за що має, а безвартісне високо цінує. Так чинитиму я з кожним, кого тільки зустріну, з молодим і старим, із чужинцем і своїм земляком, а надто з вами, афінянами, тому що ви мені ближчі по крові. Так велить Бог візьміть це до відома, і мені здається, що в усьому місті не маєте нічого ціннішого, ніж оця моя служба Богові: адже я нічого іншого не роблю, тільки ходжу й переконую кожного з вас, молодого й старого, [B] турбуватися передовсім якнайдужче не про тіло й не про гроші, а про душу, щоб вона була якнайкраща; я тверджу, що не від грошей створюється доброчесність, а від доброчесності бувають у людей гроші та всілякі інші блага, як у приватному, так і в громадському житті. Отже, якщо я такими розмовами псую молодь, то це, звичайно, шкідливо. Але якщо хтось твердить, що я говорю не це, а щось інше, той бреше. З уваги на це я можу вам сказати: «Афіняни, чи послухаєтесь ви Аніта, чи ні, відпустите мене чи ні, [C] інакше чинити я не буду, навіть якби мені довелось багато разів помирати».
Не зчиняйте галасу, афіняни, а задовольніть моє прохання: не галасувати, хоч би що я сказав, а слухати. Бо, як гадаю, вам буде корисно послухати. Я маю намір сказати вам іще щось таке, від чого ви, певне, здіймете бучу, тільки ж ви не робіть цього ніяким чином! Будьте певні, що якщо ви мене, такого, яким я є, скараєте на смерть, [D] то ви більше зашкодите самим собі, ніж мені. Бо ж мені не може зашкодити ні в чому ні Мелет, ні Аніт, та й не в силі вони це зробити, бо мені здається, що не годиться, аби гірша людина капостила кращій. Ясна річ, вона може вбити, вигнати, позбавити громадянських прав. Вона, або ще хтось інший, вважає, можливо, це великим злом, а я зовсім не вважаю на мою думку, значно більшим злом є чинити те, що він тепер чинить, тобто намагатись несправедливо зазіхати на людське життя. Тим-то, афіняни, я промовляю тепер не заради себе самого, як це може комусь здаватися, а заради вас, аби ви, засудивши мене на смерть, не втратили дару, одержаного вами від Бога. Адже якщо ви мене стратите, [E] то вам нелегко буде знайти другого такого, який би смішно сказати немов ґедзь, приставлений Богом до нашого міста, мов до коня, [31] великого й благородного, але зледачілого від жиру, який потребує того, щоб його підганяв якийсь ґедзь. І бачиться мені, що Бог послав мене в це місто, що чимсь таким для міста є саме я, посланий йому Богом, аби я, цілими днями повсюдно вештаючись, кожного з вас без упину будив, намовляв і картав. Другого такого вам нелегко буде знайти, афіняни, а мене ви не захочете позбутись, якщо мені повірите. Але може бути, що ви, розгнівані, немов люди, яких будять, спросоння накинетесь на мене й легкодухо вбєте за порадою Аніта. Тоді ви всю решту вашого життя пробудете у сплячці, хіба що Бог, турбуючись про вас, пошле вам іще кого-небудь. А що я справді такий, яким мене дав цьому місту Бог, то ви можете це виснувати ось із чого: [B] це ж не схоже на звичайну людську поведінку не дбати про свої власні справи і байдуже дивитися протягом довгих літ на домашнє безладдя, а завжди займатись вашими справами, підходячи до кожного зосібна, немов батько або старший брат, і кожного переконуючи, щоб дбав про доброчесність. Якби я за це щось діставав, одержував винагороду за свої настанови, тоді в мене була б якась вигода, [C] а то ви тепер самі бачите, що мої обвинувачі, які мене так безсоромно звинуватили у всьому іншому, тут принаймні не набралися настільки нахабства, аби виставити свідка, що я коли-небудь одержував або вимагав якоїсь винагороди. Бо я можу виставити правдивого, як гадаю, свідка того, що я кажу правду, моє убозтво.