Мішель Річмонд
Шлюбний договір
Ця книга є художнім вимислом. Будь-які посилання на історичні події, реальних людей і реальні місця ненавмисні. Інші персонажі і події є вигадкою автора, і будь-які збіги з реальними подіями, місцями або людьми, живими чи мертвими, є суто випадковими.
Кевіну
1
Я лечу кудись «Сессною», і літак стрибає по повітряних ямах. Голова розколюється, на сорочці кров. Я й гадки не маю, скільки минуло часу. Я дивлюся на свої руки, очікуючи побачити кайданки, але їх нема. Лише звичайний ремінь безпеки перехопив мій поперек. Хто мене пристебнув? Я навіть не памятаю, як сідав у літак.
Через відчинені двері кабіни видно потилицю пілота. У літаку нас лише двоє. Під нами засніжені гори, літак атакують вітри. Пілот ані мить не відволікається від приладів, спина його напружена.
Я підіймаюся та торкаюся голови. Кров запеклася липке місиво. У животі бурчить. Останнє, що я їв, французький тост. Але коли це було? На сусідньому сидінні я знаходжу пляшку води та сандвіч, загорнутий у папір. Я відкриваю пляшку і пю.
Розгортаю сандвіч шинка зі швейцарським сиром і вгризаюся в нього. От лайно. Щелепам боляче жувати. Схоже, хтось дав мені в пику вже після того, як я відключився.
Ми летимо додому? питаю пілота.
Дивлячись що ви називаєте домом. Ми прямуємо в Хаф-Мун-Бей.
Вам нічого про мене не сказали?
Імя, пункт призначення та й по всьому. Я просто таксист, Джейк.
Але ви член «Договору», так?
Звичайно, відповідає він незворушним тоном. «Вірність Дружині, відданість Договору. Поки смерть не розлучить нас».
Він обертається, але тільки для того, аби окинути мене поглядом, після якого стає зрозуміло, що питань ставити більше не варто.
Ми влітаємо у повітряну яму, і сандвіч випадає у мене з рук. Лунає сигнал тривоги. Пілот лається і гарячково тисне на кнопки. Він кричить щось диспетчеру повітряної служби. Ми стрімко втрачаємо висоту, і я, вчепившись у підлокітники, думаю про Еліс, згадую нашу останню розмову і шкодую, що стільки всього не встиг сказати.
Утім, літак несподівано вирівнюється і набирає висоту, і все ніби приходить у норму. Я збираю з підлоги шматки сандвіча, сяк-так загортаю в папір і кладу на сусіднє сидіння.
Вибачте, турбулентність, каже пілот.
Ви не винні. Хороший маневр.
Нарешті, вже над сонячним Сакраменто, пілот розслабляється, і ми балакаємо про те, що хлопці з «Голден Стейт Ворріорс» несподівано добре відіграли сезон.
Який сьогодні день? питаю я.
Вівторок.
Я з полегшенням і вдячністю помічаю в ілюмінаторі знайому лінію узбережжя і маленький аеропорт Хаф-Мун-Бей. Відразу після посадки пілот обертається до мене і каже: Не перетворюйте це на звичку, гаразд?
Не збираюся.
Беру сумку і виходжу. Не глушачи двигунів, пілот зачиняє двері, розвертається і знову йде на зліт.
Я заходжу до кафе, замовляю гарячий шоколад, відправляю Еліс повідомлення. Будній день, друга по обіді, так що, напевно, у неї зараз тисяча нарад. Так не хочеться набридати, але мені справді треба з нею побачитися.
Відповідь приходить негайно.
Де ти?
На летовищі.
Звільнюся о пятій.
Від офісу Еліс до Хаф-Мун-Бей понад тридцять кілометрів. Еліс пише, що в центрі затори, тож я замовляю собі їжу, майже всю ліву половину меню. У кафе порожньо. Жвава офіціантка в бездоганно відпрасованій уніформі вагається. Коли я сплачую рахунок, вона каже: Гарного дня, друже.
Виходжу на вулицю і сідаю на лавці. Холодно, туман накочує хвилями. Поки підїжджає старенький «ягуар» Елсі, я замерзаю. Підіймаюся і поки перевіряю, чи не забув чого, Еліс іде до мене. На ній строгий костюм, але для керування машиною вона змінила туфлі на підборах на кросівки. Її чорне волосся вологе від туману. Губи нафарбовані темно-червоною помадою, цікаво, чи це для мене? Сподіваюся, що так.
Вона встає навшпиньки і цілує мене. Лише тоді я розумію, як же сильно за нею скучив. Потім вона відступає на крок і оглядає мене з голови до ніг.
Ну, принаймні, з тобою все в порядку.
Вона легенько торкається моєї щоки.
Що трапилося?
Точно не впевнений.
Я обіймаю її.
Чого від тебе хотіли?
Мені так багато треба їй розповісти, але я боюся. Що більше вона знає, то більш це для неї небезпечно. До того ж, треба визнати, правда їй зовсім не сподобається.
Що б я тільки не віддав, аби повернутися у самий початок до весілля, до Фіннеґана, до того, як «Договір» перевернув наші життя.
2
Буду відвертим, весілля це була моя ідея. Може, не місце, частування, музика та всі інші речі, які так чудово вдавалися Еліс. Але сама ідея належала мені. Ми з Еліс знали одне одного три з половиною роки. Я хотів бути з нею, а шлюб здавався мені гарантією того, що я її не втрачу.
Еліс не завжди відрізнялася постійністю. В юності вона була відчайдушною, імпульсивною, іноді миттєво занурювалася у щось яскраве та блискуче. Я боявся, що як затягну, вона від мене піде. Весілля, якщо вже говорити чесно, було запорукою стабільності.
Пропозицію я зробив теплого січневого вівторка. Помер її батько, і ми поїхали до Алабами. Це був останній із її живих родичів, і його смерть шокувала Еліс. Після похорону ми два дні давали лад будинку в передмісті Бірмінгема, де Еліс провела дитинство. Ми розбирали коробки з речами на горищі, в кабінеті й гаражі. Будинок був повен речей, що належали її родині: нагороди батька, отримані за роки військової служби, бейсбольні трофеї брата, кулінарні книги її померлої матері, вицвілі фотографії бабусі і дідуся. Ми ніби наткнулися на скарбницю нечисленного племені, давно забутого і такого, що належало до зниклої цивілізації.
Я остання, сказала вона.
Ані нотки жалю, лише констатувала факт. Її мати померла від раку, брат наклав на себе руки. Вона це пережила, але не без шрамів. Зараз я розумію, що це становище останньої живої людини в сімї зробило її більш люблячою та відчайдушною, аніж могло бути. Якби їй не було так самотньо в цьому світі, не впевнений, що вона сказала би мені «так».
Обручку я замовив за кілька тижнів до тієї поїздки, а доставили її мені майже відразу, як Еліс дізналася про батькову смерть. Не можу сказати чому, але я поклав коробочку з обручкою в кишеню дорожньої сумки, коли ми виїжджали до аеропорту.
Через два тижні ми домовилися про зустріч з ріелтором, аби він оцінив будинок. Ми ходили кімнатами, агент щось швидко занотовував, ніби готуючись до відповіді на іспиті. Потім ми вийшли на ганок, чекаючи на його присуд.
Чи впевнені ви, що хочете продати будинок? запитав ріелтор.
Так, відповіла Еліс.
Просто Він махнув у наш бік текою із затискачем для паперів. Чому б вам не залишитися тут? Одружилися б, дітей завели. Будуйте собі своє життя. Цьому місту так бракує молодих сімей. Моїм дітям тут нудно. Моєму синові довелося піти у футбольну команду, тому що для бейсбольної дітей не вистачає.
Тому що промовила Еліс, дивлячись кудись на вулицю.
Ось так. «Тому що» Ріелтор повернувся до ділового тону. Назвав ціну, а Еліс її ще трохи знизила.
Але це нижче за ринкову ціну для нашого району, здивувався чоловік.
Нехай. Головне, щоб швидше, відповіла вона.
Він записав щось собі.
Це тільки полегшить мені роботу.
За кілька годин підїхала вантажівка, робочі винесли з будинку меблі та стару техніку. Залишилися тільки два шезлонги біля басейну, воду в якому не міняли, певно, відколи його вирили та забетонували 1974 року.
На ранок до будинку приїхала інша вантажівка, з іншими робочими ріелтор надіслав ремонтну бригаду з новими меблями. Робочі діяли швидко і впевнено, розвішували по стінах абстрактні картини, розставляли на полицях дрібнички. Коли вони закінчили, будинок залишився ніби таким самим, але насправді став іншим: чистішим, просторішим, звільненим від мотлоху, в якому і була його душа.
Через день агенти з нерухомості уже приводили до будинку потенційних покупців, котрі перешіптувалися, відкривали і закривали кімнати, читали опис. Того ж дня ріелтор зателефонував і сказав, що знайшов чотирьох покупців, і Еліс погодилася на найвищу пропозицію. Ми зібрали речі, і я забронював зворотні квитки до Сан-Франциско.
Увечері, як зявилися зорі, Еліс вийшла подивитися на нічне небо і попрощатися з Алабамою. Стояла тепла погода, із сусідського двору доносився аромат барбекю. Вода в басейні виблискувала у світлі ліхтарів, а в шезлонгах сиділося так само затишно, як, напевно, і того дня, коли її батько їх поставив, коли його дружина була красивою і засмаглою, а його діти маленькими і невгамовними. Я відчував, що зараз нам настільки добре, наскільки це взагалі можливо в Алабамі, проте Еліс була дуже сумною і не помічала цієї краси, що так зненацька накинулася на нас.
Потім я розповідав нашим друзям, що ідея зробити Еліс пропозицію прийшла до мене саме цієї миті, спонтанно. Мені захотілося, аби їй стало краще. Захотілося показати, що майбутнє є. Я хотів принести їй щастя у такий важкий для неї день.
Я опустився на одне коліно біля басейну і, не кажучи ані слова, підніс Еліс каблучку на вологій від поту долоні. Вона подивилася на мене, вона поглянула на каблучку, вона посміхнулася і сказала:
Гаразд.
3
Одружилися ми на березі Рашен-Рівер, за дві години їзди на північ від Сан-Франциско. Місяцем раніше ми приїздили сюди, аби оглянути місце. Причому двічі проїхали повз на дорозі не було вказівників. Коли ми відчинили ворота і пішли стежкою до річки, Еліс обняла мене і сказала, що їй тут дуже подобається. Спочатку я подумав, що вона жартує. Місцями трава була аж у людський зріст.
Це була територія величезної молочної ферми, в полі паслися корови. Ферма належала гітаристці з першого гурту Еліс. Так, вона раніше була в гурті, і ви, можливо, навіть чули їхні пісні, але про це ми поговоримо пізніше.
Напередодні весілля я ще раз навідався на ферму і знову проїхав повз. Але цього разу тому, що місце мало зовсім інакший вигляд. Гітаристка, Джейн, кілька тижнів підстригала траву та настилала дерен. Вийшло чудово. Нагадувало поле якогось усесвітньо відомого гольф-клубу. Галявина переходила в пагорб, який похило спускався до річки. Джейн сказала, що їм бракувало нагоди привести все до ладу.
На галявині були велике шатро, веранда, басейн з будиночком. На березі височіла сцена, на пагорбі альтанка. Корови так само неквапливо блукали довкіл.
Принесли стільці, столи, парасольки, апаратуру. Еліс не любила весілля, зате полюбляла вечірки. І хоча за роки знайомства ми не влаштували жодної, вона мені про них розповідала. Танцювальні вечори, і дискотеки на пляжах, і тусовки в колишніх квартирах Еліс у неї насправді був талант до цього. Тож в усьому, що стосувалося організації весілля, я повністю поклався на неї. Після місяців підготовки все було доведено до досконалості та розраховано по хвилинах.