Ми хотіли спробувати підійти до розслідування з іншого боку.
Он як?
Так, відповів Хаген. Розділити слідчу групу на кілька менших.
Навіщо?
Щоб створити простір для альтернативних версій. У великій групі є сила, але не кожен здатен мислити, виходячи за рамки звичного.
А мислити потрібно за рамками?
Хаген зробив вигляд, що не відчув сарказму:
Ми почали ходити по колу і перестали бачити очевидне.
Ми почали ходити по колу і перестали бачити очевидне.
Він подивився на співрозмовника. Раніше Бельман працював слідчим з особливо тяжких злочинів, тому він, звичайно, прекрасно знав цей феномен: група дуже міцно привязувалася до початкових даних, до припущень, заснованих на фактах, і абсолютно втрачала здатність будувати альтернативні гіпотези. І все-таки Бельман заперечно похитав головою:
З маленькими групами ти втратиш здатність діяти, Хагене. Відповідальність розсіюється, люди наступають один одному на пяти, одне й те саме завдання виконують по кілька разів. Одна велика, добре скоординована слідча група кращий варіант. Принаймні поки її очолює сильний професійний керівник.
Хаген відчув нерівності на поверхні зубів, щільно стиснувши їх, сподіваючись, що реакція на інсинуації Бельмана не читатиметься на його обличчі.
Але
Коли керівник починає міняти тактику, це легко можна поцінувати як відчай і майже визнання в тому, що він провалив розслідування.
Але ми вже провалили розслідування, Мікаелю. Надворі березень, з часу вбивства першого поліцейського минуло шість місяців.
Ніхто не піде за керівником-невдахою, Хагене.
Мої співробітники не сліпі дурні, вони знають, що ми стоїмо на місці. А ще вони знають, що хороший керівник має міняти курс.
Хороші керівники знають, як надихнути своїх людей.
Хаген глитнув, ковтаючи слова, які мало не зірвалися в нього з язика: він викладав мистецтво керівництва у Військовій академії, коли Бельман ще ганяв дворами з рогаткою. І якщо вже Бельманові вдавалося так чудово надихнути своїх підлеглих, як щодо того, аби хоч трохи надихнути його, Гуннара Хагена? Але він надто втомився і був засмучений, отож не зміг замовчати слова, які, він точно знав, сильно розсердять Мікаеля Бельмана:
Ми добилися успіху з незалежною групою, яку очолював Харрі Холе, памятаєш? Ті вбивства в Устаусеті ніколи б не були розкриті, якби
Я гадаю, ти почув мене, Хагене. Я швидко розгляну можливість змінити керівництво розслідування. Бо саме керівництво несе відповідальність за успіх діяльності своїх співробітників, а нині, здається, воно не надто спрямоване на результат. Якщо у тебе більше нічого до мене немає, то у мене невдовзі зустріч.
Хаген ледве вірив власним вухам. Він підвівся на ослаблих ногах, які наче втратили здатність гнутися, ніби кров узагалі не циркулювала в них увесь той недовгий час, що він просидів на вузькому низькому стільці, та поплентався до дверей.
До речі, додав за його спиною Бельман, і Хаген відчув, як він ледве стримує позіх. Є щось нове у справі Густо?
Як ти сам сказав, відповів Хаген, не обертаючись і продовжуючи свій шлях до дверей, щоб не показувати Бельманові обличчя, вени на якому, на противагу ногам, роздулися так, немов знаходилися під високим тиском, ця справа більше не має пріоритету.
Мікаель Бельман почекав, поки не зачиняться двері і начальник відділу не попрощається із секретарем у приймальні. Потім він плюхнувся в шкіряне крісло з високою спинкою і зіщулився. Він викликав Хагена не для того, щоб розпитувати його про вбивства поліцейських, і йому здалося, що Хаген про це здогадався. Річ у тім, що годину тому йому подзвонила Ізабель Скоєн і, звісно, завела стару пісню про те, що через нерозкриті вбивства поліцейських вони обоє здаються геть нездатними невдахами й безпорадними лінюхами. І що на відміну від нього, вона сильно залежить від прихильності виборців. Він відповідав «угу», «авжеж», «зрозуміло» і чекав, коли вона закінчить, щоб покласти слухавку, але ось тут-то і рвонула бомба, яку жінка заздалегідь приготувала для свого таємного коханця:
Він приходить до тями.
Бельман сидів, поклавши лікті на стіл, опустивши лоба на долоні, і роздивлявся блискучий лак на поверхні письмового столу, в якому відбивалися розмиті контури його обличчя. Жінки вважали його красенем. Ізабель прямо так і говорила, їй подобалися вродливі чоловіки. Саме тому вона займалася сексом із Густо. З тим красивим хлопчиною, схожим на Елвіса. Чоловіча краса часто вводить людей в оману. Мікаель згадав чоловіка з КРИПОСу, який спробував його поцілувати. Потім він подумав про Ізабель. І Густо. Уявив їх разом. Їх трьох разом. Він різко підвівся з крісла і знову підійшов до вікна.
Процес розпочато. Так вона сказала. Розпочато. Усе, що йому залишалося робити, це чекати. Від цього він повинен був би заспокоїтися, стати доброзичливішим щодо оточення. Тож чому він увіткнув у Хагена ніж і повернув його в рані? Щоб побачити, як той здригнеться перед смертю? Щоб побачити ще одне обличчя, що страждає, крім того, відображення якого він бачив на поверхні письмового столу? Але скоро усе закінчиться. Тепер усе в її руках. А коли буде зроблено те, що має бути зроблено, усе стане як раніше. Вони зможуть забути Асаєва, Густо й того, розмови про кого так і не припинялися, Харрі Холе. Так улаштоване життя, рано чи пізно все забувається, і з часом забудуться навіть ці вбивства поліцейських.
Усе буде як раніше.
Мікаель Бельман захотів було перевірити, чи йому цього хочеться, але вирішив забути про цю ідею. Він і так знав, що хочеться йому саме цього.
Розділ 7
Столе Еуне зітхнув. Настав один із тих моментів у курсі терапії, коли йому належало зробити вибір. Він зробив:
Можливо, у вашій сексуальності є якісь нерозкриті досі сили.
Пацієнт подивився на нього, і в його вузьких очах спалахнула майже непомітна усмішка. Тонкі руки з майже ненормально довгими пальцями піднялися, немов бажаючи поправити вузол краватки над смугастим костюмом, але не стали цього робити. Столе вже раніше спостерігав подібний рух у цього пацієнта, і він нагадував йому про інших його клієнтів, яким вдалося відучити себе від конкретних примусових дій, але не від звичних ритуалів, скажімо, рука, що збирається щось зробити, вчинити незавершену дію, яка сама по собі ще безглуздіша, ніж первинна, недобровільна, але принаймні зясовна дія. Це як шрам або кульгавість. Як відлуння. Згадка про те, що ніщо не проходить безслідно, усе якимось чином відкладається у визначеному місці. Як спогади про дитинство. Про людей, яких ти колись знав. Про щось, що ти зїв, а твоєму шлунку це не сподобалося. Про твої пристрасті. Це як клітинна память.
Рука пацієнта знову впала на коліна. Він кашлянув і вимовив твердим металевим голосом:
Дідько, що ви маєте на увазі? Ми що, зараз займатимемося цією фройдистською маячнею?
Столе поглянув на співрозмовника. Краєм ока він дивився сьогодні по телевізору серіал, у якому поліцейські читали усі емоції людей по мові їхніх тіл. Мова тіла це, звичайно, добре, але зазвичай людину видає голос. Мязи голосових звязок і гортані налагоджені так тонко, що можуть формувати хвилі звуків у помітні слова. Коли Столе викладав у Поліцейській академії, він звертав увагу студентів на те, що це саме по собі диво, і на те, що існує іще чутливіший інструмент людське вухо, здатне не просто розшифрувати такі звукові хвилі, як голосні й приголосні, але й розрізнити напруженість та емоції в голосі того, хто говорить. Що на допитах набагато важливіше слухати, а не дивитися. Що незначне підвищення тону або майже непомітне тремтіння в голосі є важливішими сигналами, ніж схрещені руки, стиснуті кулаки, величина зіниць й усі інші чинники, яким нинішні світила психології надавали величезного значення. На думку Столе, ці чинники частіше збивали слідчих з пантелику й відводили розслідування убік. Так, дійсно, пацієнт, що сидів перед ним, вилаявся, але не це, а передусім тиск на вушні мембрани дав знати Столе, що пацієнт украй розлютився. Зазвичай це не насторожує досвідченого психолога. Навпаки, сильні емоції свідчать про настання переломного моменту в лікуванні. Але проблема цього пацієнта полягала в тому, що усе відбувалося в неправильному порядку. Навіть після кількох місяців регулярних зустрічей Столе не вдалося встановити з ним контакту, добитися близькості й довіри. Насправді терапія була настільки безрезультатною, що Столе подумував припинити лікування або направити пацієнта до одного зі своїх колег. Прояв злості в спокійній атмосфері довіри це добре, але в даному випадку такий прояв міг означати, що пацієнт ще більше закрився, ще сильніше заглибився у себе.
Столе зітхнув. Цілком очевидно, що він прийняв неправильне рішення, але зараз уже надто пізно, і він вирішив рухатися далі.
Поле, мовив він.
Пацієнт звернув його увагу на те, що його імя слід вимовляти не як Пауль, а як Пол. І не по-норвезьки Поль, а з твердим англійським «л», хоча Столе ніяк не міг відчути різниці. Цей факт у поєднанні з акуратно вищипаними бровами і двома маленькими шрамами під підборіддям пацієнта слідами підтяжки обличчя підказав Столе, хто такий його пацієнт, у перші десять хвилин їхньої першої зустрічі.
Пригнічення гомосексуальності є звичайним явищем навіть у нашому явно толерантному суспільстві, він підвів очі на пацієнта, щоб побачити його реакцію. Я часто працюю з поліцейськими, і один з них під час терапії розповідав, що наодинці з собою він почувається гомосексуалістом, але не може бути таким на роботі, розуміючи, що колеги виживуть його з колективу. Я запитав, наскільки він у цьому впевнений. У питаннях утиску багато що залежить від того, чого ми чекаємо від самих себе і які очікування, на нашу думку, є в оточення. Особливо у близьких, друзів і колег.
Пригнічення гомосексуальності є звичайним явищем навіть у нашому явно толерантному суспільстві, він підвів очі на пацієнта, щоб побачити його реакцію. Я часто працюю з поліцейськими, і один з них під час терапії розповідав, що наодинці з собою він почувається гомосексуалістом, але не може бути таким на роботі, розуміючи, що колеги виживуть його з колективу. Я запитав, наскільки він у цьому впевнений. У питаннях утиску багато що залежить від того, чого ми чекаємо від самих себе і які очікування, на нашу думку, є в оточення. Особливо у близьких, друзів і колег.
Він зупинився.
Зіниці пацієнта не розширились, шкіра не змінила кольору, він не уникав погляду в очі, жодна частина його тіла не зреагувала на почуте. Навпаки, його вузькі губи розтягнулися в слабку глузливу посмішку. Але, на свій подив, Столе Еуне помітив, що його власні щоки запалали. Господи, як же він ненавидить цього пацієнта! Як він ненавидить цю роботу!