Пітер спробував удати, наче насупився, та вийшло зовсім карикатурно.
Вона стала в сусідній рядок і заходилася полоти бурян. Щебетали горобці, і від траси 1, яка пробігала менш ніж за квартал звідти, долинав монотонний гул автомобільного руху. Він іще не сягнув гучності, яку розвине в липні, коли між їхнім містом і Кіттері мало не щодня траплятимуться фатальні випадки, та однаково зростав.
Пітер розповідав їй про свій день, а вона ставила правильні запитання, інколи кивала. Зосередившись на роботі, він не бачив тих кивків, та краєм ока вловлював, як киває її тінь. Раніше він працював механіком у великій сендфордській фірмі, що займалась автозапчастинами, найбільша автофірма не північ від Бостона. Йому було шістдесят чотири роки, і скоро мав розпочатися його останній робочий рік перед пенсією. Та рік мав бути коротким, бо в Пітера накопичилося чотири тижні відпустки, і він планував скористатися ними у вересні, коли додому повернуться всі «гідійоти». Пенсія не йшла з його думок. Він розказував Френ, що намагався ставитися до неї як до нескінченної відпустки, хоча в нього було вдосталь літніх друзів, котрі розповідали, що на пенсії геть інакше. Пітер сумнівався, що буде нудитися так, як Гарлан Ендерс, або ж безпорадно збідніє, як Карсонс: ось, погляньте на бідолашного Пола він щодня справно зявлявся в майстерні, та все одно мусив продати будинок і разом із дружиною перебратися до зятя й дочки.
Пітера Ґолдсміта не вдовольняло соціальне забезпечення, і він ніколи йому не вірив, навіть у ті часи, коли держава почала потерпати від спаду в економіці, інфляції та стабільного зростання кількості безробітних на трудовій біржі. У тридцятих та сорокових роках демократів у Мейні було зовсім небагато, розказував він Френні, та її прадід був одним із них, і, Бог свідок, сина він виховав як слід. У дні розквіту Оґанквіта через свої політичні переконання Ґолдсміти здавалися в очах оточення кимось на кшталт парій. Та його батько мав одну приказку таку ж непорушну, як і найконсервативніші погляди мейнських республіканців: «Не довіряй царям світу цього, бо обберуть, оком не кліпнувши, і уряди їхні чинитимуть так було так одвіку й буде повік».
Френні розсміялася. Вона обожнювала, коли батько так говорив. Він нечасто користувався цією говіркою, бо жінка, яка була йому дружиною, а їй матірю, завжди припалювала (і палитиме) йому язика страшною отрутою, що бризкала з її рота за слушної нагоди.
Потрібно вірити лише собі, вів далі Пітер, і хай царі світу цього вислужуються перед тими, хто їх обрав. Часто-густо в них виходить не дуже добре, та це нічого. Вони варті одні одних.
Тверда валюта ось де відповідь, розповідав він дочці. Вілл Роджерс гадає, що це земля, бо її є скільки є, більше не зроблять, але те саме можна сказати й про золото зі сріблом. Людина, яка кохається в грошах, покидьок, вартий лише ненависті. Людина, яка не вміє ними розпоряджатися, дурень. Ненавидіти його не варто, краще пожаліти.
Френ замислилася, чи не про бідолашного Пола Карсона мова, адже вони з батьком товаришували ще тоді, як її й на світі не було, та вирішила не перепитувати.
Хай там як, а йому можна було не говорити, що за хороші роки він назбирав удосталь, аби вони не злидарювали. Натомість він розказав, що дочка ніколи не була для них тягарем, навіть у найгірші часи, і повноправно хвалився друзям, що відправив її на навчання. Гордо додавав, що проблеми, яких не долали його гроші та голова дочки, Френні вирішувала по-старомодному гнула спину й ворушила булками. Якщо хочеш виборсатися з лайна, допоможе лише праця, важка праця. Її мати не завжди це розуміла. Подобалося це жінкам чи ні, а життя їхнє змінилось, і Карлі було важко змиритися з тим, що Френ не полювала на чоловіків в Університеті Нью-Гейвена.
Дивиться, як Лодери готуються до одруження, говорив Пітер, і думає: «На її місці мала б бути моя Френ. Емі гарненька, та коли поставити її поряд із моєю Френ, Емі Лодер виглядатиме, як стара тріснута тарілка». Твоя мати всеньке життя міряла однією лінійкою, і вона вже не зміниться. Тож коли ви іноді зчіпляєтесь і починаєте іскрити ось тобі причина. Немає кого звинувачувати. Та не забувай, Френ: вона застара, щоб мінятися, але скоро ти станеш досить дорослою, аби це зрозуміти.
Далі він знову повів мову про роботу розказав, як один із його співробітників мало не відчавив собі великого пальця, бо думками був у більярдній, а руку з-під преса не витяг. Лестер Кроулі відштовхнув того дурня саме вчасно. Однак, зазначив Пітер, Лестер Кроулі не може постійно вештатися поряд. Немов згадавши, що скоро і його там не буде, він зітхнув, а тоді всміхнувся й почав розписувати їй ідею про автомобільну антену, яку можна приховати під оздобленням на капоті.
Він говорив соковитим, утішним голосом, розказуючи то про одне, то про інше. Їхні тіні довшали, рухаючись уздовж рядків разом із ними. Як завше, батько заколисав її, заспокоїв. Френ прийшла дещо розповісти, та, відколи себе памятала, часто траплялося, що вона приходила розказувати й лишалася послухати. З ним не було нудно. Наскільки вона знала, з ним ніхто не нудився. Хіба що мати. Він був оповідачем, і то чудовим.
Вона усвідомила, що батько замовк. Він сидів на камені в кінці свого рядка, набивав люльку та дивився на неї.
Френні, тебе щось бентежить?
Не знаючи, з чого почати, вона тупо дивилася на нього. Прийшла все розповісти, та тепер не знала, чи зможе. Між ними напнулася мовчанка. Тиша зростала й нарешті перетворилася на провалля. Френні не витримала і стрибнула.
Я вагітна, просто сказала вона.
Він перестав напихати люльку й просто дивився на неї.
Вагітна, промовив він так, наче чув це слово вперше. Ох, Френні це жарти такі? Чи якась гра?
Ні, татусю.
Ходи-но сюди, сядь біля мене.
Вона слухняно пройшла між рядків і вмостилася поряд із батьком. За їхньою ділянкою починалися землі муніципалітету, а на межі стояв камяний мур. Поза ним виднівся буйний, давно запущений, проте мальовничий живопліт; його листя виділяло приємний солодкий запах. У голові стугоніло, і Френні стало трохи млосно.
Ти певна? спитав батько.
Певна, сказала Френні, а тоді вона зовсім не вдавала, просто не змогла нічого із собою вдіяти розревлася, як мала дитина.
Пітер обійняв її однією рукою й не відпускав, здавалося, дуже довго. Коли сльози почали закінчуватися, вона змусила себе поставити йому найстрашніше для неї запитання:
Татусю, ти мене більше не любиш?
Що? Він спантеличено глянув на неї. Люблю, Френні. Як і раніше.
Від його слів вона знову розплакалася, та цього разу він дав їй самій заспокоїтись і взявся розкурювати люльку. «Боркум Ріфф»[46] повільно полинув за слабким вітерцем.
Розчарувався в мені? спитала вона.
Не знаю. Вагітних дочок я ще не мав, тож не знаю, як це сприйняти. Це той Джесс?
Вона кивнула.
Сказала йому?
Ще кивок.
Що відповів?
Сказав, що одружиться зі мною. Або заплатить за аборт.
Шлюб чи аборт, сказав Пітер Ґолдсміт, пихнувши димом. Справжнісінький тобі Сем Два Пістолети[47].
Френ опустила погляд на руки на джинсах розпласталися розчепірені пальці. Під нігті та в маленькі зморшки на суглобах вївся бруд. «Руки леді говорять про її звички, пролунав у голові голос матері. Дочка завагітніла. Про членство в церкві[48] можна забути. А руки леді»
Не хочу залазити у твої приватні справи більше, ніж потрібно, знову заговорив батько, та він або ти ви береглися?
Я приймала протизаплідні таблетки, кивнула вона. Не спрацювали.
Тоді мені нікого звинувачувати, хіба що зразу обох, сказав він, вдивляючись у її обличчя. І, Френні, я не можу цього зробити. Не можу вас винуватити. У шістдесят чотири роки забуваєш, як воно, коли тобі двадцять один. Тож не будемо про провину.
З її серця немов гора спала дивне відчуття, ніби от-от знепритомнієш.
А от твоя мати багато чого тобі розкаже, вів далі він, і я її не спинятиму, проте й підтримувати не буду. Розумієш?
Вона кивнула. Батько з матірю вже не сперечався. Принаймні не вголос. У неї був той кислотний язик. Якось він сказав Френні, що коли з Карлою не погоджуються, то інколи її язик виходить із-під контролю. А коли це трапляється, він може когось ненароком порізати. Дуже прикро, та пораненого вже не врятуєш. Френні гадала, що багато років тому батько став перед вибором продовжувати опір, що напевне призвело б до розлучення, або ж капітулювати. Він зупинився на останньому, але на власних умовах.
Татусю, ти певен, що зможеш триматися осторонь? тихо спитала Френ.
А ти просиш мене стати на твій бік?
Не знаю.
Що будеш робити?
З мамою?
Ні. Із собою, Френні.
Не знаю.
Вийдеш за нього? Двоє можуть жити за ціною одного. Принаймні є така приказка.
Гадаю, що не зможу. Мені здається, я його розлюбила. Якщо взагалі любила.
Через дитину?
Люлька добре розкурилась, і теплим повітрям розлився солодкий дим. На городі в ямках почала збиратися тінь, а цвіркуни затягли свою пісню.
А ти просиш мене стати на твій бік?
Не знаю.
Що будеш робити?
З мамою?
Ні. Із собою, Френні.
Не знаю.
Вийдеш за нього? Двоє можуть жити за ціною одного. Принаймні є така приказка.
Гадаю, що не зможу. Мені здається, я його розлюбила. Якщо взагалі любила.
Через дитину?
Люлька добре розкурилась, і теплим повітрям розлився солодкий дим. На городі в ямках почала збиратися тінь, а цвіркуни затягли свою пісню.
Ні, не через дитину. Це ще раніше почалося. Джессі, він
Вона замовкла, намагаючись зрозуміти, що не так із Джессі, адже могла щось прогледіти, коли всі думки роїлися навколо дитини й питання, як звільнитися з-під загрозливої тіні її матері, яка саме прогулювалася торговельним центром і добирала рукавички для весілля давньої подруги Френ. Можливо, те «щось» зараз поховане, та, певна річ, не спочиватиме з миром наступні шість, шістнадцять або ж двадцять шість місяців і врешті-решт постане з могили й кинеться на них обох. «Одружишся поспіхом страждай поволі» одна з улюблених приказок матері.
Він слабкий, сказала вона. Краще не поясню.
Не віриш, що він тебе шануватиме, так, Френні?
Ні, відказала вона й подумала, що батько щойно копнýв ближче до коріння, аніж вона сама, вона не вірила Джессі, який походив із заможної сімї та вдягав на роботу сорочки з блакитної шамбре. Джессі прагне, аби все було якнайкраще. Він хоче зробити все правильно, справді хоче. Проте два семестри тому ми ходили на поетичне читання. Виступав чоловік на імя Тед Енслін[49]. Людей було напхом напхано. Усі понасуплювалися та слухали слухали дуже уважно аби й слова не проґавити. А я ти ж мене знаєш