13 червня, 1990 рік. Тридцять сім хвилин по другій. І шістнадцять секунд.
Ззаду коротко продзижчало.
Старкі один за одним вимкнув усі монітори, а тоді розвернувся. Він побачив на підлозі роздруківку й поклав її на стіл.
Заходьте.
То був Крейтон. Вигляд мав серйозний, шкіра посіріла. «Нова партія поганих новин, з блаженним спокоєм здогадався Старкі. Певне, ще хтось пірнув у тарілку холодного супу зі шматочками філе».
Привіт, Лене, тихо промовив він.
Лен Крейтон кивнув.
Біллі. Це Господи, навіть не знаю, як сказати вам.
Кажи слово за словом, солдате.
Мужики, які мали справу з тілом Кемпіона, здали попередні аналізи в Атланті, і новини геть кепські.
Що, всі?
Пятеро точно. Лише в одного чоловіка поки що негативні результати його звати Стю Редман. Однак, наскільки можна судити, сам Кемпіон був тривалий час негативним.
Якби Кемпіон не втік сказав Старкі. Охорона ні к бісу, Лене. Геть ні к бісу.
Крейтон кивнув.
Продовжуй.
Арнетт на карантині. Ми встигли ізолювали щонайменше шістнадцятеро людей із грипом А-Прайм. І то лише ті, у кого він проявився. Він постійно мутує.
А преса, журналісти?
Поки що жодних проблем. Вони думають, що то сибірка.
Що ще?
Одна дуже серйозна проблема. У нас є офіцер дорожньо-патрульної служби Техасу на імя Джозеф Роберт Брентвуд. Його кузенові належить автозаправна станція, на якій опинився Кемпіон. Він заїздив туди вчора вранці, аби попередити, що приїде служба охорони здоровя. Ми зловили його три години тому, і зараз його везуть до Атланти. Та за свою зміну він устиг обїздити половину східного Техасу. Одному Богу відомо, зі скількома людьми він контактував.
Трясця твоїй матері, проговорив Старкі, і його шокувала водяниста слабкість голосу та сироти, що зародилися клубком у мошонці й прокотилися всеньким його тілом. «Заразливість 99,4 %», подумав він. Ця думка божевільно кружляла в його голові. І це означало надлишкову летальність у 99,4 %, бо людський організм не виробляв необхідних антитіл, аби зупинити мінливий вірус. Щоразу, як організм виробляв потрібне антитіло, вірус просто набував дещо іншої форми. І з цієї самої причини виготовлення вакцини просто унеможливлювалося.
99,4 %.
Господи, сказав він. Це все?
Ну
Ну ж бо, договорюй.
І тоді Крейтон тихо промовив:
Геммер мертвий, Біллі. Самогубство. Прострелив око службовим пістолетом. На столі звіти щодо проекту «Синь». Гадаю, він вирішив, що вони цілком замінять передсмертну записку.
Старкі заплющив очі. Вік Геммер це ж його похресник. Точніше, був ним. І як сказати про це Сінтії? Сінді, мені шкода. Сьогодні Вік пірнув у тарілку з холодним супом. Ось, візьми «колесо». Бачиш-но, сталася одна промашка. Хтось напартачив із коробкою. І ще хтось забув увімкнути систему, яка б замкнула базу. Затримка лише в сорок із лишком секунд, та цього вистачило. Такі коробки в нас називають «нюхачем»[23]. Їх виготовляють у Портленді, штат Ореґон, контакт у Міністерстві оборони 164480966. Коробки збирають в окремих приміщеннях жінки-спеціалісти, і вони виконують свою роботу, не здогадуючись про її подальше застосування. Певне, одна з них думала про те, що приготує на вечерю, а той, хто мав би наглядати за її роботою, обмірковував, як би вигідніше продати сімейну автівку. Менше з тим, Сінді, останній збіг полягав у тому, що солдат із вартівні номер чотири, солдат на прізвище Кемпіон побачив, що цифри почервоніли, і то саме вчасно, аби вискочити з приміщення, перш ніж двері зачинилися й замкнулися на магнітні замки. Тоді він забрав сімю й утік. Кемпіон виїхав у центральні ворота за чотири хвилини до того, як увімкнулися сирени й ми запечатали всю базу. Його зникнення помітили лише за годину, адже у вартівнях немає камер спостереження, колись треба зупинитися й не вартувати вартових, інакше кожна людина у світі стане, чорт забирай, тюремником, тож усі просто думали, що він там, і чекали, доки нюхачі зясують, де чисті ділянки, а де заражені. Він мав фору й досить розуму, аби їхати манівцями, які не перетиналися з місцями, де його могли схопити. А потім хтось мав узяти на себе відповідальність нарешті вирішити, чи залучати до справи поліцію штату, ФБР або всіх одразу, тож легендарного цапа водили туди-сюди, а тоді ще й отуди, доки хтось нарешті не вирішив, що контора впорається; але на той час щасливий засранець щасливий і хворий засранець допер до Техасу, і, коли вони його нарешті впіймали, він уже нікуди не тікав, бо разом із дружиною та дочкою лежав на прохолодних полицях у якомусь задрипаному селі, що зветься Брейнтрі. Брейнтрі, штат Техас. Хай там як, а я намагаюся пояснити тобі, Сінді, що це сталося внаслідок низки збігів, чия ймовірність приблизно дорівнює виграшу в Ірландську лотерею[24]. Ну, додамо дещицю некомпетентності на вдачу, себто на невдачу, пробач мені, будь ласочка, і, за великим рахунком, отак усе й сталося. Твій чоловік ні в чому не винен. Та він був очільником проекту, і на його очах ситуація почала гіршати, а тоді
Дякую, Лене, мовив він.
Біллі, може, ти б хотів
Піднімуся за десять хвилин. Щоб через пятнадцять хвилин зібралася загальна нарада. Якщо сплять, піднімай.
Так, сер.
І, Лене
Так?
Я радий, що розповів мені про це саме ти.
Так, сер.
Крейтон вийшов. Старкі зиркнув на годинник і підійшов до моніторів. Він увімкнув 2, зчепив руки за спиною та замислено подивився на мовчазний кафетерій проекту «Синь».
Розділ 5
Ларрі Андервуд завернув за ріг і знайшов досить велике місце для паркінгу, аби там помістився його «датсан-зет»[25] між пожежним гідрантом і чиїмось сміттєвим бачком, що завалився на риштак. У смітті вовтузилося щось неприємне, і Ларрі спробував переконати себе, що не бачив там задубілого кота й щура, який виїдав нутрощі з вкритого білим хутром живота. Щур так швидко зник з-під світла фар автівки, що його там могло й зовсім не бути. Однак закляклий кіт нікуди не дівся. І, думав Ларрі, заглушаючи двигун «зета», коли віриш в одне, доведеться повірити й у друге. Хіба не казали, що в Парижі найбільша у світі популяція щурів? Усі ті старі катакомби Та Нью-Йорк не сильно відставав. І якщо спогади про розтринькане дитинство його не зраджували, не всі тутешні щури ходили на чотирьох лапах. Та й чого це він узагалі сидить тут, перед старезним будинком із темно-коричневого пісковику, і розмірковує про щурів?
Пять днів тому, 14 червня, він перебував у сонячній Південній Кароліні, де серед іншого було дуже багато планокурів, усіляких дивних сект, «Диснейленд»; і лише там можна знайти нічний клуб із танцівницями ґоу-ґоу[26], де грали кантрі. Коли він, заплативши збір на мості Трайборо, прибув на берег іншого океану, годинник показував за чверть четверту ночі. Накрапала похмура мжичка. Тільки в Нью-Йорку літній вранішній дощик може здаватися таким уперто похмурим. Ларрі бачив, як на лобовому склі «зета» вже почали збиратися дощові краплі, а крізь них було видно, що на сході небосхил поплямували перші ознаки світанку.
Любий Нью-Йорку, я повернувся додому.
Можливо, «Янкіз» зараз у місті. Тоді поїздка буде не марною. Стрибнути в метро до стадіону, випити пива, намяти кілька хот-доґів і подивитися, як «Янкіз» вибивають лайно з Клівленда чи Бостона
Його думки сплутались, а коли він прийшов до тями, було вже значно світліше. Годинник на панелі приладів показував 6:05. Він задрімав. Ларрі побачив, що щура він не вигадав. Гризун повернувся. Маленька почвара проїла в котячому животі чималу діру. Пустий шлунок Ларрі повільно скрутився. Він хотів посигналити, щоб відлякати щура, однак злякався вигляду сонних будівель зі сміттєвими бачками: вони стояли навколо, мов нічні вартові.
Аби не бачити, як снідає щур, він трохи зїхав на сидінні. Мужик, я лише вхоплю трохи пожувати, а тоді назад до метро. Ідеш увечері до стадіону «Янкіз»? Мо, ще побачимося, старче. Хоча не думаю, що ти мене побачиш.
Фасад будинку був спаплюжений загадковими й зловісними теґами-графіті: «ЧІКО 116», «ЗОРРО 93», «КРИХІТКА ЕББІ #1!». У його дитинстві, до смерті батька, це був гарний район. Двійко камяних псів охороняли сходи, що здіймалися до подвійних дверей. За рік до того, як він поїхав на узбережжя, вандали зруйнували того, що стояв праворуч, лишилися самі лапи. Та тепер від них обох уже нічого не лишилось, окрім задньої лапи лівого пса. Всеньке тіло, яке вона мала б підтримувати, зникло й тепер, мабуть, прикрашає кубло якогось пуерториканського наркоші. Скоріше за все, нічліжку «ЗОРРО 93» або «КРИХІТКИ ЕББІ #1!». Або ж однієї темної ночі щури віднесли його до занехаяного тунелю метро. Хтозна, може, і його матір забрали. Ларрі подумав, що варто принаймні піднятися тими сходами й пересвідчитися, що під поштовою скринькою 15 досі стоїть її імя, та він надто втомився.
Ні, він краще посидить тут і подрімає, поклавшись на те, що залишки барбітури в крові розбудять його близько сьомої. Тоді він і сходить подивитися, чи мешкає там його мати. Можливо, було б краще, якби вона кудись виїхала. Певно, тоді він би плюнув на «Янкіз». Заселився б у «Балтімор», проспав три дні, а тоді рушив назад, на золотий Захід. Коли він дивився на Нью-Йорк із головою та ногами, у яких досі гупало від відхідняків, завіяне мжичкою місто здавалося йому не привабливішим за дохлу шльондру.
Його думки знову попливли далі, перемиваючи події останніх девяти з лишком тижнів, намагаючись знайти ключ до пояснення того, як можна було протягом довгих шести років гамселити головою в стіну, граючи в клубах, на сесіях, записуючи демки, так-сяк перебиваючись, а тоді знічевя прорватися за девять тижнів. Розгадати цю загадку було все одно що проковтнути дверну ручку. Мусила бути якась відповідь, думав він, пояснення, за допомогою якого він спростував би думку, що так трапилося знічевя, що все це, кажучи словами Ділана, лише «звичайна примха долі»[27].
Склавши руки на грудях, він заснув міцніше, знову й знову обмірковуючи те саме, але до тієї думки домішалося щось нове, якийсь тихий і зловісний контрапункт в одну ледь чутну ноту, зіграну на синтезаторі, і вловлювалася вона немов самим головним болем, від чого здавалася чимось на кшталт зловісного передчуття: щур заривається в тіло мертвого кота хрум-хрум у пошуках чогось смачненького. Закон джунглів, мій друже, як заліз на дерево, маєш гойдатись