Він відкрив щоденник на першій сторінці, націлив ліхтарик на слова й узявся читати.
За годину до світанку Гарольд повернув щоденник у наплічник і застібнув його. Цього разу він не був таким обережним. Якщо прокинеться, думав він, убє та втече. Куди? На захід. Однак не спиниться в Небрасці чи Колорадо, о ні.
Френ не прокинулася.
Він повернувся до спального мішка. Гірко помастурбував. Коли прийшов сон, він був зовсім неглибоким. Гарольду снилося, що він помирає на крутому чорно-білому схилі, всипаному обваленим камінням. Високо над ним на нічних вітрах плавали канюки чекали, щоб ним поласувати. Не було ні місяця, ні зірок
А тоді в пітьмі розчахнулося лячне червоне Око лукаве, моторошне, нелюдське. Око лякало його, та він не міг відвести погляду.
Око вабило його.
На захід, де навіть тоді збиралися тіні, кружляючи в танку смерті.
Уже почало сутеніти, коли вони розбили стоянку західніше від Джоліета, штат Іллінойс. У них був ящик пива, точилися жваві розмови, лунав сміх. Скидалось на те, що дощі лишились позаду, в Індіані. Усі звернули увагу на Гарольда він ще ніколи не був таким життєрадісним.
Знаєш, Гарольде, сказала Френні, коли всі почали вкладатися. Навіть не пригадую, коли в тебе був такий гарний настрій. Що таке?
Навіть у найпаскуднішого пса є свій щасливий день, Френ, весело підморгнув він.
Вона нічого не зрозуміла, проте всміхнулась у відповідь. Певне, Гарольд просто в своєму стилі він часто говорив загадками. Головне, що все почало налагоджуватися.
Тієї ночі Гарольд завів власний щоденник.
Розділ 48
Він чвалав довгим підйомом, хитаючись і ляскаючи підошвами. Спека тушкувала його шлунок, сонце пекло мозок. Над трасою висів мерехтливий серпанок жару. Колись його звали Дональдом Мервіном Елбертом, та тепер він Чувак-Сміттєбак і буде ним до скону. Уже в цілковито новій подобі він подивився на оспіване легендами Місто Сібола, Сім-в-одному[12].
Скільки він уже подорожував? Скільки часу минуло відтоді, як він востаннє бачив Пацана? Може, Бог знає, та не Чувак-Сміттєбак. Минули дні. Ночі. О, ночі він памятав!
Він стояв, розгойдуючись у лахмітті, й дивився вниз, на Сіболу, на Місто Обітоване, на Місто Мрій. Він перетворився на руїну. Запясток, який він зламав, коли зіскочив з драбини, прикрученої до цистерни «Чірі ойл», зрісся неправильно і наразі був гротесковою ґулею, замотаною в брудний, розтріпаний еластичний бинт. Сухожилля на пальцях тієї руки напнулися, задерши фаланги й перетворивши кисть на покручену клешню, як у Квазімодо. Ліва рука від ліктя до плеча стала місивом шрамів, що лишилися від опіків. Вона вже не смерділа й не гноїлась, однак нова плоть була рожевою та безволосою, як шкіра в дешевої ляльки. Вишкірене, божевільне та обпечене обличчя лущилося, щетинилося неохайною бородою і було поцятковане струпами коли він їхав велосипедом, переднє колесо попрощалося з рамою, і Сміттєбак зарив носом. На ньому висіла блакитна сорочка від «Дж. К. Пенні», вкрита колами поту, і брудні вельветові штани. Рюкзак, який ще зовсім недавно був зовсім новим, уже набрався у свого власника: одна лямка відірвалася, і Сміттєбак завязав її як зумів, тож тепер сумка висіла на його спині, покосившись, наче віконниця на будинку з привидами. Він посірів від пилу, а в його складки набився пустельний пісок. На ногах Сміттєбака були перемотані шпагатом кеди, і з них здіймалися його подерті, обвіяні піском гомілки про шкарпетки він не подбав.
Сміттєбак витріщив очі на далеке місто, що розкинулося в низовині. Він звернув обличчя до дикого, свинцевого неба, до сонця, що палало вгорі та вкривало його пекельним жаром. Закричав. То був переможний крик первісної людини, дуже подібний до того, який видала Сьюзен Стерн, коли розколола череп кролика Роджера прикладом його ж власного дробовика.
Він почав переможно витанцьовувати, шаркаючи розпеченим, блискучим асфальтом траси 15, пустельний сироко[13] овівав магістраль своїми піщаними поривами, а блакитні гірські піки Перенеґетського та Плямистого хребтів байдуже вгризалися іклами в сліпуче небо так само, як робили вже не одне тисячоліття. По інший бік дороги стояли «лінкольн континенталь» і «ті-бьорд»: автівки були майже поховані під піском, і пасажири, що виднілися за склом, перетворилися на мумії. Попереду, з боку Сміттєбака, лежав перекинутий пікап, та з піску виступали лише колеса й днище.
Сміттєбак витріщив очі на далеке місто, що розкинулося в низовині. Він звернув обличчя до дикого, свинцевого неба, до сонця, що палало вгорі та вкривало його пекельним жаром. Закричав. То був переможний крик первісної людини, дуже подібний до того, який видала Сьюзен Стерн, коли розколола череп кролика Роджера прикладом його ж власного дробовика.
Він почав переможно витанцьовувати, шаркаючи розпеченим, блискучим асфальтом траси 15, пустельний сироко[13] овівав магістраль своїми піщаними поривами, а блакитні гірські піки Перенеґетського та Плямистого хребтів байдуже вгризалися іклами в сліпуче небо так само, як робили вже не одне тисячоліття. По інший бік дороги стояли «лінкольн континенталь» і «ті-бьорд»: автівки були майже поховані під піском, і пасажири, що виднілися за склом, перетворилися на мумії. Попереду, з боку Сміттєбака, лежав перекинутий пікап, та з піску виступали лише колеса й днище.
Він танцював. Він вимахував ногами в подертих, бугристих кедах, виписуючи на дорозі щось на кшталт пяного горнпайпу[14]. Лопотів подертий хвіст його сорочки. Фляжка дзенькала об рюкзак. Рожеві й гладенькі шрами від опіків виблискували на сонці, мов сире мясо. На скронях набрякли завитки вен. Вже з тиждень він смажився на сковорідці Господній, пройшов південно-західною частиною Юти, зачепив кінчик Аризони та потрапив до Невади тож тепер був скаженим, як Божевільний Капелюшник.
Танець він супроводжував монотонним співом, повторюючи одні й ті самі слова під мелодію, яка була популярною, коли він сидів у Терр-От пісня звалася «До нічного клубу», і записав її чорношкірий гурт «Тавер оф павер»[15]. Однак слова він змінив.
Сібола-ла, Сібола-ла, тиц, ти-диц, ти-диц! наспівував Сміттєбак. Сібола-ла, Сібола-ла, тиц, ти-диц, ти-диц!
Він підскакував на кожному «диц!», допоки від спеки все не попливло, безживно-яскраве небо не посіріло і напівпритомний Сміттєбак упав на дорогу. Перевантажене серце навіжено стугоніло в сухих грудях. Зібравши залишки сил, він переповз через пікап, белькочучи й шкірячись сам до себе, та заліг у його тіні. Він тремтів на спеці й відсапувався.
Сібола! прокаркав він. Тиц-тидиц-тидиц!
Клешнею він намацав на спині фляжку, зняв її, потрусив. Вона була майже порожньою. Та байдуже. Він випє все до останньої краплі й лежатиме тут, доки сонце не сяде, а тоді рушить трасою до Сіболи, оспіваного легендами Міста, Сім-в-одному. Сьогодні він напється з облицьованих золотом фонтанів, у яких завжди дзюркоче вода. Та лише тоді, як сяде вбивче сонце. Бог найбільший у Всесвіті світляк. Колись давно хлопчик на імя Дональд Мервін Елберт спалив пенсійний чек бабці Семпл. А ще спопелив методистську церкву в Повтенвіллі, і якщо в цій оболонці й лишилося бодай щось від Дональда Мервіна Елберта, воно згоріло разом із цистернами в Ґері, штат Індіана. Їх було з дюжину, і вони повибухали, як стрічка петард. От і відзначив День незалежності. Усе як годиться. І після тої небаченої пожежі вцілів лише Чувак-Сміттєбак: лівиця перетворилася на рагу з хрусткою скоринкою, а в його нутрі горіло полумя, яке ніколи не згасне принаймні доти, доки його тіло не зотліє на чорний попіл.
І сьогодні він напється вод Сіболи, так, і смакуватимуть вони, як вино.
Він перекинув фляжку, і кадик застрибав, коли залишки теплої, як сеча, води, покотилися до його шлунку. Коли фляга спорожніла, він пожбурив її до пустелі. На лобі росою виступив піт. Він лежав і солодко тремтів од водних судом.
Сібола! шепотів він. Сібола! Я йду! Я йду! Зроблю все, що попросиш! Хочеш життя віддам! За тебе! За тебе! Тиц, ти-диц, ти-диц!
Тепер, коли спрага трохи втамувалася, на Сміттєбака накотила дрімота. Він уже майже заснув, коли з підвалу його розуму виринула полярна думка, подібна до леза крижаного кинджала.
«Що коли ти бачив не Сіболу, а міраж?»
Ні, промимрив він. Ні, ні-ні.
Та просте заперечення ту думку не вгамувало. Лезо штрикало й крутилося, не підпускаючи сон. Що, коли він випив усю свою воду на честь міражу? По-своєму він усвідомлював те, що з мозком у нього не все гаразд, і божевільні доволі часто отак себе дурили. Якщо то міраж, він помре тут, у пустелі, і канюки влаштують собі бенкет.
Кінець кінцем він не витримав цієї жаскої непевності, ледь-ледь підвівся й почвалав назад до дороги, змагаючись із млістю й нудотою, що хвилями накочували на нього й щомиті могли звалити з ніг. На вершині підйому він кинув нетерплячий погляд униз, на широке плато, поцятковане юкою, перекотиполем і диявольською мантильєю. Видих застряг у Сміттєбака в горлянці, а тоді розмотався в зітхання, немов обривок тканини на кілку.
Кінець кінцем він не витримав цієї жаскої непевності, ледь-ледь підвівся й почвалав назад до дороги, змагаючись із млістю й нудотою, що хвилями накочували на нього й щомиті могли звалити з ніг. На вершині підйому він кинув нетерплячий погляд униз, на широке плато, поцятковане юкою, перекотиполем і диявольською мантильєю. Видих застряг у Сміттєбака в горлянці, а тоді розмотався в зітхання, немов обривок тканини на кілку.
Вона була там!
Сібола оспівана в легендах твердиня. Шукали тисячі, а знайшов одинак він, Чувак-Сміттєбак!
Воно лежало там, у глибинах пустелі, оточене блакитними горами, та й саме блакитне від серпанку вдалечині. Його вежі й вулиці виблискували на сонці. Там росли пальмові дерева він бачив ті пальми і рух у його нутрі і води!
О, Сібола пробурмотів він і подибав назад, у затінок пікапа.
Воно було далі, ніж здавалося, він це знав. Сьогодні ввечері, коли Божий факел полишить небо, він рушить до нього так, як ще ніколи не ходив. Він дійде до міста й перше, що зробить, пірне у фонтан. А тоді знайде його. Чоловіка, який покликав його сюди. Чоловіка, який вів його рівнинами, горами та врешті вивів до цієї пустелі вивів за якийсь місяць, навіть попри страшно обпечену руку.
Він. Той, хто Є, темний чоловік, верховода всіх відшиблених. Він чекав на Чувака-Сміттєбака в Сіболі, і йому належали нічні вояки, йому належали білолиці вершники смерті, які ринуть із заходу й прямо в обличчя новонародженого сонця. Засмерджені потом і порохом, вони мчатимуть, волаючи маячню та шкірячись від вуха до вуха. Лунатимуть крики, та Сміттєбак на них не зважатиме; людей ґвалтуватимуть і вязатимуть, однак йому буде зовсім байдуже; а ще будуть вбивства, та це геть дрібниці