Відьмак. Володарка Озера - Анджей Сапковский 2 стр.

 Принесла мене сюди річкова течія,  продовжила дівчина, чи не бачачи, що він помітив, чи вдаючи, що не бачить.  Річкова течія й чари єдинорога Як зветься це озеро?

 Не знаю,  зізнався він.  Тут стільки озер, у Гвинедді

 У Гвинедді?

 Авжеж. Ото нагорі І Уїтва. Якщо мати її по ліву руку і їхати лісами, то за два дні доберешся до Дінас Дінллею, а далі до Каер Даталю[10]. А річка Найближча річка це

 Неважливо, як зветься найближча річка. Ти маєш якусь їжу, Галахаде? Я просто помираю від голоду.

 Чому ти так на мене дивишся? Боїшся, що я зникну? Що полечу в засвіти разом із твоїми сухарем та ковбасою з яловичини? Не бійся. У моєму власному світі я трохи погралася з призначенням, втручаючись у нього, тому певний час не слід мені там зявлятися. Якийсь час побуду у твоєму. У світі, де вночі можна не шукати на небі Дракона чи Сім Кіз. У якому зараз друга повня після Бельтану. Чому, питаю, ти так на мене дивишся?

 Я не знав, що феї їдять.

 Феї, чародійки й ельфійки. Усі їдять. Пють. І всяке таке.

 Перепрошую?

 Неважливо.

Чим уважніше він на неї дивився, тим більше втрачала вона чарівну ауру, тим більше людською й звичайною робилася, майже ординарною. Утім, він знав, що вона не така, не може такою бути. Не зустрічають ординарних дівчат біля підніжжя І Уїтва, в околицях Кум Пукка, які голими купаються в гірських озерах і перуть закривавлені сорочки. Неважливо, як ця дівчина виглядає, але земною істотою вона бути не може. І все ж Галахад уже цілком вільно й без побожного остраху дивився на її мишасте волосся, яке зараз, коли висохло, лисніло на його здивування пасмами сріблясто-білої сивини. На її худі руки, малий носик і бліді вуста, на її чоловічий одяг трохи дивного крою, пошитий із незвичної тканини з небувало щільним плетенням. На її меч дивної конструкції і з дивним орнаментом, що аж ніяк не скидався на парадну іграшку. На її босі ноги, обліплені засохлим піском із пляжу.

 Для ясності, відізвалася вона, тручи стопою об стопу.  Я не ельфійка. А чародійка, чи то фея, я трохи нетипова. Е-е-е та хіба й зовсім нею не є.

 Насправді шкода.

І чого тобі шкода?

 Кажуть  Він почервонів і затнувся.  Кажуть, що феї, коли їм випаде зустріти юнаків, ведуть їх до Ельфланду й там Під кущем ліщини на ковдрі з моху наказують із собою поєднатися

 Розумію.  Вона швидко глянула на нього, після чого відкусила добрячий шмат від ковбаси.

 Щодо Країни Ельфів,  сказала, проковтнувши шмат,  то якийсь час тому я звідти втекла й зовсім не поспішаю туди повертатися. А щодо поєднання на ковдрі з моху Схоже, Галахаде, ти й справді натрапив не на ту Володарку, що треба. І тим не менш красно дякую тобі за добрі наміри.

 Володарко! Я не хотів образити

 Не виправдовуйся.

 Усе через те,  пробелькотів він,  що ти чарівно красива.

 Дякую знову. Але все ж так воно не станеться, як тобі бажається.

Вони деякий час мовчали. Було тепло. Сонце стояло в зеніті, приємно нагрівало каміння. Легенький вітерець збрижив поверхню озера.

 Що значить  відізвався раптом Галахад дивно екзальтованим голосом.  Що значить спис зі скривавленим вістрям? Що значить і чому страждає Король із пробитим стеґном? Що значить панна в білому, яка несе Грааль, срібну тарілку[11]?..

 А ти все ж,  перервала вона його,  добре почуваєшся?

 Я тільки запитую.

 А я твого запитання не розумію. То якийсь умовний пароль? Сигнал, за яким розпізнають утаємничених? Поясни, будь ласка.

 Не зумію.

 Тоді навіщо ти питав?

 Бо це  Він затнувся.  Ну, коротко кажучи Один із наших не запитав, маючи оказію. Язик у роті в нього завяз чи, може, хлопець застидався Не запитав, і через те була купа неприємностей. Тож ми тепер завжди питаємо. Про всяк випадок.

 У цьому світі є чародії? Ну, знаєш, ті, які практикують магію. Маги. Відаючі.

Є Мерлін. І Моргана. Але Моргана зла.

 А Мерлін?

 Середньо.

 Знаєш, де його знайти?

 Аякже! У Камелоті. При дворі короля Артура. Я саме туди їду.

 Далеко?

 Звідси до Повіссу, до річки Гафрен, потім за течією Гафрену до Ґлевуму, над морем Сабріни, а звідти вже близько до рівнин Літнього Краю. Усього якихось десять днів їзди

 Задалеко.

 Можна,  він зробив паузу,  трохи скоротити шлях, поїхавши крізь Кум Пукка. Але то заклята долина. Там страшно. Живуть там І Дінан Бах Тег, злостиві карлики

 А ти що, меч носиш для краси?

 А що з мечем проти чарів поробиш?

 Поробиш, поробиш, не бійся. Я відьмачка. Чув колись? Ех, звісно, що не чув. А твоїх карликів я не боюся. Серед ґномів у мене чимало знайомих.

«Ну аякже»,  подумав він.

 Володарко Озера?

 Мене звати Цірі. Не називай мене Володаркою Озера. То викликає в мене не найкращі асоціації. Так мене звали вони, у Країні Як там ти назвав ту країну?

 Фаері. Або ж, як звуть її друїди, Аннун[12]. А сакси кажуть «Ельфланд».

 Ельфланд  Вона накрила плечі отриманим від нього піктським картатим пледом.  Я там була, віриш? Увійшла до Вежі Ластівки й бац уже була серед ельфів. І власне вони так мене називали. Володаркою Озера. Те мені навіть подобалося спочатку. Я тим пишалася. До тої миті, як зрозуміла, що в тій країні, у тій вежі й над тим озером, ніяка я не Володарка, а тільки вязень.

 Чи це там ти,  не витримав він,  поплямувала сорочку кровю?

Вона довго мовчала.

 Ні, сказала нарешті, а голос її, здалося, трохи затремтів.  Не там. А ти уважний. Що ж, від правди не втечеш, нема чого ховати голову в пісок Так, Галахаде. Останнім часом я її плямувала досить часто. Кровю ворогів, яких я вбивала. І кровю близьких, яких намагалася рятувати І які помирали на моїх руках Чому ти так на мене дивишся?

 Не знаю, чи ти божество, чи панна смертна Чи ти одна з богинь Але якщо ти мешканка земної юдолі

 До справи, будь ласка.

 Я хотів би,  очі Галахада розгорілися,  почути твою історію. Чи захочеш розповісти мені її, Володарко?

 Вона довга.

 Маємо час.

І вона не дуже добре закінчується.

 Не вірю.

 Чому?

 Ти співала, коли купалася в озері.

 Ти спостережливий.  Вона відвернулася, стиснула губи, а обличчя її раптом скорчилося й стало некрасивим.  Так, ти спостережливий. Але дуже наївний.

 Розкажи мені свою історію. Прошу.

 Що ж,  зітхнула вона.  Добре, якщо бажаєш Розповім.

 Розкажи мені свою історію. Прошу.

 Що ж,  зітхнула вона.  Добре, якщо бажаєш Розповім.

Вона всілася зручніше. І він також усівся зручніше. Коні ходили край лісу, пощипуючи траву та кущі.

 Від початку,  попросив Галахад.  Від самого початку.

 Ця історія,  сказала вона за мить, щільніше загортаючись у піктський плед,  усе більше здається мені історією, що не має початку. Тож я не впевнена, чи вона взагалі скінчилася. Мусиш ти про те знати: страшенно переплуталося в ній минуле з майбутнім. Один ельф розповідав мені навіть, що воно як із тим змієм, який ухопився зубами за власний хвіст. Той змій, знай, зветься Уроборос[13]. А те, що він кусає свій хвіст, значить, що коло замкнулося. У будь-якому моменті часу криється минуле, теперішнє та майбутнє. У кожному моменті часу криється вічність. Розумієш?

 Ні.

 Нічого.

Розділ 2

Вітерець збрижив поверхню озера, що парувало, наче казан, погнав нею клоччя розірваного туману. Кочети скрипіли й шурхали ритмічно, пера весел, що раз у раз показувалися з-під води, сяяли градом блискучих крапельок.

Кондвірамурс виставила руку за борт[15]. Човен плив із настільки черепашачою швидкістю, що вода ледь збурилася й плеснула їй у долоню.

 Ах-ах,  сказала вона, вкладаючи в голос стільки сарказму, скільки вдалося.  Що за швидкість! Ледь не летимо по хвилях. Аж голова обертом іде!

Весляр низький, присадкуватий і міцний чоловяга щось гнівно й невиразно буркнув у відповідь, навіть не підводячи голови, порослої сивуватим і крученим, наче каракуль, волоссям. Адептці вже геть набридли те буркання, хрипіння та стогони, якими цей грубіян відповідав на її запитання відтоді, як вона зійшла на човен.

 Обережніше,  процідила, ледь втримуючи спокій.  Від такого швидкого веслування й мокрець підхопити можна.

Цього разу чоловік підвів обличчя, загоріле, темне, наче дублена шкіра. Забурчав, закашляв, рухом підборіддя, укритого сивою щетиною, указав на приладжене до борту деревяне мотовило й лінь, що зникав під водою й напинався відповідно до руху човна. Схоже, переконаний, що пояснення це вичерпне, поновив веслування. У тому самому ритмі, що й раніше. Весла вгору. Перерва. Весла на півпера у воду. Друга перерва. Ривок. Перерва ще довша.

 Ага,  повільно промовила Кондвірамурс, дивлячись у небо.  Розумію. Важливою є блешня, яку ти тягнеш за човном із необхідною швидкістю й відповідно глибоко. Важливою є риболовля. Решта неважлива.

Було це настільки очевидно, що чоловік навіть не завдав собі клопоту, щоб хоча б бурчати чи кашляти.

 Що ж, кого може обходити,  продовжувала свій монолог Кондвірамурс,  що я цілу ніч на ногах? Що я голодна? Що зад у мене болить і свербить від твердої й мокрої лавки? Що хочеться мені пісяти? Ні, важлива лише риболовля по дорозі. Зрештою, безглузда. Нічого не вчепиться на блешню, яку тягнеш серединою плеса, потоком двадцятисажневої глибини.

Чоловік підвів голову, паскудно подивився на неї й забурчав аж надто сильно. Кондвірамурс блиснула зубками, рада за себе. Грубіян продовжував веслувати повільно, як і раніше. Але тепер він був розлючений.

Вона вмостилася на кормовій лавочці й поклала ногу на ногу. Так, аби в розрізі сукні було видно побільше.

Чоловік забурчав, затиснув на веслах грубі долоні, удаючи, що дивиться тільки на лінь мотовила. Темп веслування, зрозуміло, і не думав прискорюватися. Адептка зітхнула, відмовившись від свого, і зайнялася спогляданням неба.

Кочети поскрипували, діамантові крапельки спадали з весел.

У серпанку, що швидко підіймався, замаячив абрис острова. І темний, пузатий обеліск вежі, що здіймалася на ньому. Грубіян, хоча сидів спиною й не оглядався, невідомо як зрозумів, що вони вже майже на місці. Неквапно поклав весла на борти, підвівся, почав потроху накручувати лінь на мотовило. Кондвірамурс, усе ще з ногою на нозі, посвистувала, дивлячись у небо.