СО2-порохотяг
На одному відомому, зовсім простому малюнку про кругообіг речовин у природі дерева є символом врівноваженого балансу. Вони здійснюють фотосинтез, виробляючи в процесі цього вуглеводи, застосовують їх для росту й таким чином протягом життя зберігають у стовбурі, гілках та кореневій системі до двадцяти тонн СО2. Якщо одного дня вони вмирають, то виділяється достеменно така сама кількість парникових газів коли гриби й бактерії перетравлюють деревину, а відтак у переробленому вигляді знову її видихають. До речі, на цій ідеї базується вислів, що під час спалення дерево є нейтральним до навколишнього середовища. Врешті-решт, байдуже, чи на газоподібні часточки поліно розкладуть маленькі організми, чи це завдання візьме на себе хатня піч. Утім, аж так просто ліс не функціонує. Він насправді є гігантським СО2-порохотягом, що постійно фільтрує та зберігає складники повітря. Хоча після смерті дерева певна частка дійсно знову потрапляє в атмосферу, та більша частина залишків іще тривалий час перебуває в екосистемі. Розвалений стовбур пожирають різноманітні види, повільно подрібнюючи його на все менші шматочки, у такий спосіб дерево сантиметр за сантиметром заглиблюється в землю. Намиваючи органічні залишки, про решту піклується дощ. Чим більше дерево опускається, тим холоднішим стає. А разом зі зниженням температури сповільнюється й життя, аж доки, зрештою, не запанує майже цілковита тиша. Відтак СО2 у складі гумусу знаходить свій останній спочинок і повільно знову насичується. У далекій, дуже далекій перспективі з нього, можливо, утвориться буре або камяне вугілля. Нинішні поклади цих корисних копалин виникли приблизно триста мільйонів років тому так само з дерев. Хоча тоді вони й мали трохи інакший вигляд і були схожі радше на тридцятиметрові папороті та хвощі, але їхній стовбур міг сягати двометрового діаметра, подібно до сучасних видів. Більшість дерев росли в болотах, і коли вони вмирали від старості, їхній стовбур падав у багнисту воду, в якій він навіть не перегнивав. Протягом тисячоліть у такий спосіб утворилися товсті шари торфу, які пізніше вкрила жорства й вони під тиском поступово обернулися на вугілля. Отже тепер на великих традиційних електростанціях спалюють скамянілі ліси. Чи не було б краще та доречніше, якби ми таки залишили нашим деревам шанс чинити подібно до своїх предків? Вони могли б знову всмоктувати принаймні частину СО2 і зберігати його в надрах землі.
Проте до утворення вугілля сьогодні не доходить практично ніколи, бо через раціоналізацію (вирубування) ліси постійно проріджують. Як наслідок, тепле сонячне проміння проникає аж до землі, допомагаючи швидко розвиватися видам, що там мешкають. А ті, своєю чергою, пожирають останні запаси гумусу навіть у найглибших шарах і випускають їх в атмосферу як газ. Загальна кількість парникових газів, що виділяється, приблизно відповідає такій самій кількості, що утворилася б від сирої деревини. Замість кожного поліна, яке ви спалюєте у хатній печі, ззовні, з лісових ґрунтів, іще раз виділяється така сама маса СО2. Отож, у наших широтах нагромадження вуглецю під деревами знищується ще в зародку.
Однак ви можете спостерегти принаймні початкові процеси утворення вугілля під час кожної лісової прогулянки. Покопайте трохи землю, поки не наштовхнетеся на світліший шар. До цієї межі верхня, темніша частина надзвичайно збагачена вуглецем. Якби лісу дали спокій, то цей шар став би першим кроком до утворення вугілля, нафти чи газу. Принаймні у великих заповідниках, наприклад у центральних зонах національних парків, ці процеси знову відбуваються без перепон. До речі, невеликі шари гумусу є не тільки наслідком нинішнього способу ведення лісового господарства: ще римляни та кельти старанно вирубували ліси, а відтак паралізували природні процеси.
Та чи є деревам сенс постійно знищувати свою улюблену їжу? І так чинять не тільки дерева: усі рослини включно з водоростями в океанах відфільтровують СО2, що, опускаючись до мулу, після смерті зберігається у вигляді вуглецевих сполук. Разом із тваринними залишками такими, як, приміром, кораловий вапняк, що є одним з найбільших поглиначів СО2 у світі, з атмосфери за сотні мільйонів років забрано неймовірно багато вуглецю. На момент виникнення найбільших покладів вугілля, в карбон або камяновугільний період, концентрація СО2, удевятеро перевищуючи сучасні показники, була значно вагомішою, допоки в тодішніх лісах ця концентрація знизилися більш аніж утричі{28}. Утім, де саме наші ліси дісталися кінця-краю? Чи вони й надалі зберігатимуть вуглець, аж доки коли-не-будь у повітрі вже нічого не залишиться? Щоправда, з огляду на наше масове споживацтво це питання на порядку денному загалом уже не стоїть, тому що ми давно змінили правила гри й активно спорожнюємо всі місця збереження СО2. Як паливо використовуємо нафту, газ і вугілля та випускаємо їх у повітря у вигляді парникових газів. Якщо лишити поза увагою зміну клімату, то чи це благословення, що ми тепер звільняємо парникові гази з їхньої підземної вязниці, знову випускаючи їх у повітря? Так далеко я заходити не хотів би, проте удобрювальний ефект від підвищеної концентрації вуглецю вже доведено. Як засвідчує найновіша інвентаризація лісів, дерева ростуть швидше. Таблиці для оцінки виробництва деревини коректують, адже останнім часом виростає приблизно на третину більше біомаси, ніж кілька десятиліть тому. Але про що ми вже згадували? Повільність це девіз, якого слід дотримуватися, щоб постаріти. Це нездоровий ріст, який ще й підсилюють потужні викиди азоту з сільськогосподарських угідь. Тому старе правило досі діє: менше (СО2) означає більше (життя).
Ще у студентські роки я вивчив, що молоді дерева енергійніші й ростуть швидше, ніж старі. Цієї наукової теорії дотримуються й дотепер. Як наслідок, побутує думка, що ліси треба омолоджувати. Омолоджувати? Це означає не що інше, як зрубувати старі стовбури й замінювати їх молодими саджанцями. Тільки тоді дерева начебто стабільні, відповідно, годні продукувати досить багато деревини, а отже, забирати з повітря та звязувати СО2 такою є сьогоднішня риторика представників лісництв і спілок, що володіють лісами. У віці між шістдесятьма й ста двадцятьма роками (залежно від виду) зменшується інтенсивність росту дерева, відповідно, настає час підкочувати жниварські машини. Можливо, ідеали вічної молодості, що їх так суперечливо обговорюють у нашому суспільстві, просто переносять на ліс? Принаймні складається таке враження, адже якщо вік стодвадцятирічного дерева перевести в людські масштаби, то воно якраз закінчило б школу. Та й справді, як показало дослідження міжнародної команди науковців, наші попередні наукові припущення видаються повністю спотвореними. Учені дослідили приблизно 700 000 дерев на всіх континентах і дістали несподіваний результат: чим дерева старіші, тим швидше вони ростуть. Відтак дерева з однометровим стовбуром у діаметрі виробляли втричі більше біомаси, ніж екземпляри, що були наполовину тоншими{29}. Отож, старе дерево не слабке, зігнуте й пошкоджене, а навпаки, активне та високопродуктивне. Відповідно, дерева-старці є набагато продуктивнішими, ніж молодняк, і в контексті зміни клімату важливими союзниками людей. А з часу публікації дослідження лозунг «омолоджувати ліси з метою їхнього оживлення» можна окреслити щонайменше як такий, що вводить в оману. З певного віку вартість дерева дійсно знижується, але тільки з позиції лісокористування. Тоді гриби спричиняють гниття всередині стовбура, але це ні на йоту не сповільнює його ріст. Якщо хочемо використати ліси як засіб боротьби зі зміною клімату, то ми повинні не заважати їм старіти саме так, як вимагають великі природозахисні організації.
Дерев'яний кондиціонер
Дерева не люблять крайніх перепадів температур та вологи. Але навіть для великих рослин регіональний клімат не робить винятків. Проте, можливо, дерева здатні в той чи той спосіб впливати на клімат? Відповідь на це питання я знайшов у невеличкому лісі поблизу Бамберга, що стояв на сухому, бідному на поживні речовини, пісковому ґрунті. Тут могли добре розвиватися тільки сосни, принаймні так колись твердили лісничі. Щоб не створювати одноманітну монокультуру, тоді посадили ще й буки, що своїм листям мали б помякшувати кислу глицю для едафону[5]. Висаджуючи ці листяні дерева, про виробництво деревини навіть і не думали, їх вважали за так званий «службовий» різновид. Одначе буки не збиралися відігравати тільки другорядну роль. Через кілька десятиліть вони показали свою силу. Завдяки щорічному листопаду їм вдалося створити розпушений шар гумусу, що здатен зберігати багато води. Крім того, повітря в цьому лісочку ставало все вологішим, тому що листя молодих дерев, гальмуючи вітер між сосновими стовбурами, забезпечувало спокійне повітря. Тож випаровувалося менше води. Це уможливило щоразу кращий розвиток буків і, зрештою, одного дня вони переросли сосни. Тим часом лісовий ґрунт і мікроклімат змінилися так сильно, що умови для листяних дерев стали ліпшими, ніж для невибагливих хвойних видів. Це гарний приклад того, що дерева здатні змінювати. Лісничі також кажуть: ліс сам створює собі ідеальне місце. Стосовно обмеження вітрових потоків усе зрозуміло, але як бути з водним балансом? Якщо влітку гаряче повітря не годне висушити лісовий ґрунт, бо він завжди добре затінений та захищений, то це теж іще можна збагнути. Наскільки великою може бути відмінність у температурах між прорідженим хвойним та природним старим буковим лісом, у моєму лісництві вирахували студенти з Рейнсько-Вестфальського технічного університету Аахена. Одного неймовірно спекотного серпневого дня, коли позначка термометра піднялася до 37 °C, ґрунт у листяному лісі був на 10 °C прохолодніший, аніж у лісі хвойному, розташованому на відстані кількох кілометрів. Ця прохолода, внаслідок якої випаровується менше води, значною мірою зумовлена не тільки затінком, а й біомасою. Чим більше живої та мертвої деревини є в лісі, тим потужнішим стає шар ґрунтового гумусу, відтак у загальній масі зберігається більше води. Унаслідок випаровування утворюється холод, що й собі сприяє зменшенню цього процесу. Скидається на те, що неторканний ліс улітку впріває й таким чином досягається той самий ефект, що й під час потіння в людей. До речі, ви теж можете в непрямий спосіб побачити, як відбувається потовиділення в дерев, а саме біля будинків. Там часто в тюках стоять колишні ялинки, які господарі не хочуть викидати, згодом вони вже гарно висаджені та добре почуваються. Вони ростуть і ростуть, аж одного дня стають вищими, ніж сподівалися їхні власники. Крім того, у більшості випадків дерева стоять заблизько до стін будівлі, а їхнє гілля частково вкриває дах. Тоді виникає так звана пітливість. Те, що для нас, під пахвами, є неприємним, має для дерев не тільки оптичні наслідки. Через потовиділення дерев стає настільки волого, що на фасадах та покрівельній черепиці оселяються водорості й мох. Дощова вода, гальмуючись через рослинність, тепер стікає гірше, а відокремлені шматочки мохового настилу забивають ринву. Унаслідок вологості протягом кількох років сиплеться тиньк, і його треба швидше оновлювати. Натомість власники автомобілів, що паркуються під деревами, виграють від їхнього збалансованого впливу. Якщо температура опускається до нуля, то власники автомобілів, що стоять просто неба, вже змушені відшкрібати з шибок лід, а транспортні засоби, припарковані під кронами, часто залишаються незамерзлими. Попри те що дерева здатні негативно впливати на зовнішній вигляд будівель, на мою думку, це просто неймовірно, якою мірою смереки та інші види чинять вплив на мікроклімат свого оточення. А наскільки вагомішим тоді є вплив незайманого лісу?