Повільно, тільки повільно
Наскільки повільно ростуть дерева, тривалий час не знав навіть я. У моєму лісництві ростуть молоді буки заввишки від одного до двох метрів. Раніше я б сказав, що їм приблизно по десять років. Проте, зацікавившись таємницями дерев за межами мого лісництва, я глянув на них уважніше. Вік молодих буків можна легко полічити за допомогою невеличких вузликів на гілках. Ці вузлики є мініатюрними потовщеннями, що скидаються на жмуток найтонших зморщок. Вони утворюються щороку під бруньками, й коли останні наступної весни пускають паростки, а гілка подовжується, то ці вузлики на ній залишаються. Рік за роком те саме повторюється, тож кількість вузликів відповідає віку дерева. Коли ж гілка грубішає до трьох міліметрів, то вузлики зникають у корі, що починає вкривати гілля.
Оглянувши молоді буки, я виявив, що навіть одна-єдина 20-сантиметрова гілка мала двадцять пять таких ущільнень. На стовбурцеві завтовшки в один сантиметр не було жодних інших ознак старості, проте коли я обережно, по гілках, вирахував загальний вік дерева, то зрозумів, що цьому деревцеві мало б бути вже щонайменше вісімдесят років, а може, навіть і більше. Аж поки я не заглибився у вивчення правікових лісів, мені це здавалося просто неймовірним. Відтоді я знаю: це цілком нормально. Маленькі дерева залюбки росли б швидко, кожного сезону збільшуючи свій ріст на півметра. Утім, їхні матері, на жаль, проти. Своїми велетенськими кронами вони вкривають усе потомство й разом з іншими дорослими деревами утворюють над лісом щільний дах. А той дозволяє проникнути до землі, а отже, й до листя їхніх дітей, тільки трьом відсоткам сонячного світла. Три відсотки це практично нічого. З такою кількістю світла якраз щастить у процесі фотосинтезу виробити стільки речовин, скільки необхідно для виживання власного тіла. Повноцінний ріст угору чи грубий стовбур на порядку денному не стоять узагалі. Повстати проти цього суворого виховання неможливо, тому що в молодих дерев не досить енергії. Виховання? Так, тут дійсно йдеться про педагогічний захід, спрямований виключно на добробут молодняка. До речі, це поняття не вигадане, адже багато поколінь лісничих уживають його на позначення саме цієї ситуації.
Засобом виховання слугує обмеження доступу до світла. Проте з якою метою це обмеження застосовують? Хіба ж батьки не мають хотіти, щоб їхні нащадки якомога хутчіше стали самостійними? Принаймні дерева заперечили б це категорично й віднедавна здобули би ще й підтримку науки. Встановлено, що повільний ріст у молоді роки є передумовою досягнення старого віку. Ми, люди, давно вже втратили бачення того, що насправді є старим, тому що сучасні лісництва спрямовані на досягнення деревами щонайбільше 80120-річного віку, а відтак посаджені дерева зрубують і використовують. За природних умов такі дерева завтовшки з олівець та заввишки в людський ріст. Через повільне зростання їхні клітини дуже маленькі й містять обмаль кисню. Це робить їх еластичними та стійкими до ламань під час бурі. Ще важливішою є підвищена опірність до грибів, що в твердому стовбурі фактично не здатні розмножуватися. Поранення для таких дерев не мають драматичних наслідків, тому що вони спокійно закривають рани корою, перше ніж починається гниття. Добре виховання є гарантом тривалого життя, але деколи терпіння дітей піддають аж занадто складним випробуванням. «Мої» маленькі буки, що чекають уже щонайменше вісімдесят років, стоять під 200-річними материнськими деревами. Якщо перекласти в масштаби людського життя, то це відповідатиме 40-річному дорослому віку. Можливо, ті карлики проіснують ще два століття, перш ніж їм дадуть зелене світло. Щоправда, їхнє чекання підсолоджується. Через корені матері встановлюють з ними контакт і підживлюють їх цукром та іншими поживними речовинами. Виходить, дітей дерев вигодовують майже грудним молоком.
Чи чекають молоді дерева, а чи, навпаки, планують дуже швидко вирости догори, можете спостерігати й ви самі. Варто лише придивитися до гілочок маленької ялиці білої чи бука. Якщо їхні бокові гілочки суттєво довші, ніж головний вертикальний пагін, то потомство перебуває в режимі очікування. Актуальна кількість світла недостатня, щоб назбирати досить енергії для утворення довшого стовбура, тому малеча намагається якомога ефективніше спіймати ті незначні залишкові промені. З цією метою вони розпросторюють своє віття якомога ширше й утворюють у ньому спеціальні, вельми чутливі й тонкі тіньові листки та голки. У таких дерев часто взагалі немає верхівки, й вони мають вигляд як карликовий бонсай із пласкою кроною.
І ось, нарешті, настає той довгоочікуваний день. Материнське дерево досягло своєї вікової межі або ж захворіло. Можливо, останній двобій відбувається під час однієї з літніх гроз. Під потоками немилосердної зливи трухлявий стовбур не витримує багатотонну крону й з хрускотом розламується навпіл. Коли дерево падає на землю, часто тягне з собою на дно ще й кілька довколишніх сповнених надії саджанців. Решта дитячого садка через новоутворену прогалину дістає стартовий сигнал про те, що тепер вони можуть скільки завгодно здійснювати фотосинтез. Заради цього має змінитись обмін речовин, мають утворитися листки та голки, здатні витримати й переробити більше світла. Цей процес триває від одного до трьох років. Тільки-но він завершується, треба поспішати. Адже вирости прагне весь молодняк і в змаганні беруть участь тільки ті, хто пнеться вгору, наче випущена стріла, цілеспрямовано та без зайвих слів. А кобольди[3], що вважають, наче встигнуть спершу ще весело закрутитися ліворуч чи праворуч, і тому гайнують багато часу, перше ніж підіймаються вгору, мають зовсім погані карти. Товариші переростають їх, а вони знову опиняються в сутінковому світлі під їхнім верховіттям. Розбіжність полягає ще й в тому, що під листям братів та сестер іще темніше, ніж під кронами матері, позаяк нещодавній дитячий садок споживає більшу частину тьмяного залишкового світла. А тому спізнюхи віддають дух і перетворюються на гумус.
На шляху догори на дерев чигають також інші небезпеки. Адже щойно сонячне світло запускає фотосинтез та спричиняє ріст, як бруньки паростків одразу наповнюються ще більшою кількістю цукру. У стані очікування вони були твердими гіркими пігулками, а тепер перетворилися на смачні цукерки принаймні на думку сарн. Тому частина молодняка стає жертвою цих рослиноїдних, що завдяки додатковим калоріям забезпечують своє виживання взимку. Однак оскільки бруньок неймовірно багато, то залишається ще достатня кількість для подальшого росту й розвитку.
Там, де протягом кількох років раптово зявляється більше світла, пробує своє щастя також і група насінних рослин, зокрема й жимолость приморська. Вона вється зі своїми вусиками по стовбуру вгору, обвиваючи його з правим ухилом (за годинниковою стрілкою). Так їй вдається не відставати від росту нащадків дерева і простягати до сонця свої квітки. Щоправда з роками її спірально закручені паростки вростають у кору й поступово душать деревце. А тоді це вже справа удачі: чи крона старих дерев через якийсь час знову зімкнеться, чи знову потемнішає? Тоді жимолость зсохне й залишаться тільки шрами. Якщо ж доступ до світла буде тривалішим, наприклад, через те, що загибле материнське дерево було особливо великим, а тому утворилася відповідна прогалина, тоді вражене хворобою молоде деревце може загинути. Зрештою, це дає радість тільки нам, людям, тому що таке дерево можна обернути на дивовижно закручені ціпки.
Хто переборов усі завади та струнко й гарно росте далі, на того щонайпізніше через двадцять років чекає нове випробування. Саме стільки минає часу, перше ніж сусіди мертвого материнського дерева вростають своїм гіллям в утворену прогалину. Вони так само використовують шанс, щоб на схилі літ насолодитися додатковим місцем для фотосинтезу й розширити свою крону. Якщо ж зверху все заростає, то внизу знову настає темрява. Молоді буки, ялиці та смереки, що на той момент подолали тільки половину шляху, тепер змушені знову очікувати, поки капітулює один з їхніх великих сусідів. Це може тривати ще багато десятиліть, проте на цьому етапі жереб уже кинуто. Кожному, хто досяг середнього ярусу, більше не загрожує жодна конкуренція. Вони перетворюються на кронпринців і кронпринцес, що за наступної нагоди врешті-решт дійсно виростуть.
Хто переборов усі завади та струнко й гарно росте далі, на того щонайпізніше через двадцять років чекає нове випробування. Саме стільки минає часу, перше ніж сусіди мертвого материнського дерева вростають своїм гіллям в утворену прогалину. Вони так само використовують шанс, щоб на схилі літ насолодитися додатковим місцем для фотосинтезу й розширити свою крону. Якщо ж зверху все заростає, то внизу знову настає темрява. Молоді буки, ялиці та смереки, що на той момент подолали тільки половину шляху, тепер змушені знову очікувати, поки капітулює один з їхніх великих сусідів. Це може тривати ще багато десятиліть, проте на цьому етапі жереб уже кинуто. Кожному, хто досяг середнього ярусу, більше не загрожує жодна конкуренція. Вони перетворюються на кронпринців і кронпринцес, що за наступної нагоди врешті-решт дійсно виростуть.
Правила лісового етикету
У лісі для дерев існують неписані правила етикету. Вони пояснюють, який вигляд повинен мати представник правікового лісу, що йому личить чи дозволено. Слухняний дорослий екземпляр листяних дерев має такий вигляд: прямий, як струна, стовбур з рівномірним внутрішнім розподілом деревних волокон. Симетрично розширені в усі напрямки корені, суттєво заглиблені під самим деревом. Бокові гілки біля основи дерева за часи його молодості були дуже тонкими, а тому вже давно відпали та вкрилися свіжою корою й новою деревиною, а отже, утворився довгий гладкий стовбур. І тільки біля верхнього краю дерева виникає рівномірна крона з сильного гілля, що скидається на простерті до неба руки. Таке ідеальне дерево здатне дожити до глибокої старості. Для хвойних дерев діють подібні правила, лише з тією відмінністю, що гілля їхніх крон росте горизонтально або є злегка вигнутим донизу. З якою метою це все відбувається? Можливо, дерева є таємними естетами? На жаль, відповісти на це я не в змозі, але причина ідеального вигляду криється в одному-єдиному слові стабільність. Великі верховіття дорослих дерев мусять витримувати пориви штормового вітру, заливні дощі та важкі брили снігу. Здатність витримувати такі навантаження треба постійно підживлювати відповідними ресурсами, крім того головний удар через стовбур на себе бере коріння, що має запобігти поваленню дерева. Тому воно міцно чіпляється за земну поверхню та камені, адже основу дерева деколи шарпає буря з потужністю, що відповідає 200-тонній вазі поїзда{9}. І якщо в дерева є дошкульні місця, воно може тріснути. У найгіршому випадку ламається стовбур, а відтак і вся крона. Рівномірно сформовані дерева так само рівномірно амортизують ударні сили, вирівнюючи та розподіляючи їх по всьому тілу.
А хто етикету не дотримується, у того виникають проблеми. Наприклад, якщо стовбур вигнутий, то навіть у стані спокою в нього проявлятимуться негаразди. Неймовірно велика вага крони рівномірно не розподіляється по всьому діаметру стовбура, а тільки з одного боку тисне на деревину. Щоб не зламатися, дерево цей бік підсилює, що видно по особливо темних річних кільцях (вони містять менше повітря й зберігають більше субстанції). Ще гірше, коли утворюються два центральні пагони. Такі дерева називають двійнятами. Їхній стовбур на певній висоті роздвоюється й далі росте в парі. Під час різких поривів вітру ці дві частини з двома власними кронами хитаються в різних напрямках і вкрай навантажують місце розгалуження. Перехідна ділянка, сформована у вигляді камертона чи латинської літери U, є досить-таки безпечною. Проте нелегко ведеться тим двійнятам, що мають форму букви V, тобто дуже загострене осердя поєднання. Пориви вітру раз за разом роздирають їхнє найглибше місце там, звідки ростуть обидва стовбури. Оскільки для дерева цей процес дуже болючий, то, щоб запобігти подальшому розщепленню, воно утворює там грубі нарости з деревини. Проте здебільшого такі старання марні й звідти постійно точиться рідина, що через бактерії набуває чорного кольору. Ситуацію погіршує ще й вода, яка проникає в тріщини й зумовлює гниття. Тому одного дня більшість двійняток розламується навпіл. Стабільніша половинка стоїть далі, проте жити їй зосталося лише кілька десятиліть не довше. Адже велетенська відкрита поверхня рани затягтися вже не годна, тому гриби повільно пожирають дерево зсередини.