Аґата Крісті
Кишеня, повна жита
Аґата Крісті є одним із найбільш популярних авторів усіх часів, адже її твори, які друкуються всіма мовами світу, за накладами поступаються лише Біблії та доробку Шекспіра. Понад мільярд примірників творів письменниці продано англійською мовою, а ще мільярд у перекладах іноземними мовами. Вона авторка вісімдесяти детективних романів та збірок оповідань, девятнадцяти пєс, двох автобіографій, а також шести романів, написаних під псевдонімом Мері Вестмейкот.
Уперше Аґата Крісті спробувала себе в жанрі детективної літератури, коли працювала в шпиталі під час Першої світової війни. Саме тоді вона створила у своєму дебютному романі «Таємнича подія у Стайлзі» нині вже легендарний образ Еркюля Пуаро. У романі «Вбивство в церковному домі», опублікованому в 1930 р., письменниця відрекомендувала читачам іще одного популярного детектива міс Джейн Марпл. Здобули популярність й інші її персонажі подружжя борців зі злочинцями Томмі й Тапенс Бересфорди, приватний детектив Паркер Пайн і представники Скотленд-Ярду старший офіцер поліції Бетл та інспектор Джеп.
За мотивами багатьох романів та новел Аґати Крісті було створено пєси, знято кінофільми й телесеріали. Вистава за «Пасткою на мишей» найславетнішою пєсою письменниці уперше відбулася в 1952 р. і має найдовше сценічне життя з-поміж новітніх театральних постановок. До найвідоміших кінофільмів за мотивами творів Аґати Крісті належать «Вбивство в Східному експресі» (1974) і «Смерть на Нілі» (1978), у яких Еркюля Пуаро грають Алберт Фінні та Пітер Устинов відповідно. На телеекрані Еркюля Пуаро найуспішніше втілив Дейвід Суше, а міс Марпл Джоун Гіксон, Джералдіна Мак-Івен і Джулія Маккензі.
Аґата Крісті спочатку була одружена з Арчибалдом Крісті, а потім з археологом сером Максом Молловеном, якого часто супроводжувала в різноманітних експедиціях, згодом описуючи побачені місцевості у своїх творах.
У 1971 р. письменниця здобула один із найвищих титулів у Великій Британії Дами Британської Імперії. Померла письменниця в 1976 р. у віці вісімдесяти пяти років. Сто двадцятий рік від її народження врочисто відзначався в усьому світі 2010 року.
Присвячується Брус Інґрем, яка любила мої перші оповідання й публікувала їх.
Розділ перший
Сьогодні була черга міс Сомерс заварювати чай. Міс Сомерс нещодавно взяли на службу, і вона була найменш вправною і найбільш непутящою серед друкарок. Уже немолода, з лагідним стурбованим обличчям, яке чимось нагадувало морду вівці. Вода в чайнику ще не закипіла, коли міс Сомерс налила її в чайничок для заварки бідолашна міс Сомерс ніколи не вміла визначити, чи вода в чайнику вже закипіла, чи ще ні. Це була одна з багатьох проблем, які псували їй життя.
Вона розлила чай по філіжанках, які поставила перед товаришками, і поклала на кожне блюдечко по дві плитки солодкого і трохи розмяклого печива.
Міс Ґріфіт, досвідчена головна друкарка, сивоволоса й сувора начальниця, що працювала в компанії «Консолідейтід Інвестментс Трастс» уже шістнадцять років, мовила гостро:
Вода знову не закипіла, Сомерс!
Міс Сомерс густо зашарілася й сказала:
Ой Боже, а я ж була певна, що цього разу вона закипіла.
Міс Ґріфіт подумала: «Вона працюватиме тут, либонь, ще місяць, поки ми по шию завалені роботою Але ж подумати тільки! Що вчинила ця ідіотка з листом до компанії «Істерн Дівелопментс» з текстом, простіший за який годі собі уявити, і завжди витворяє казна-що, коли готує чай. Якби не було так важко знайти друкарку, що знає свою справу, але ж і коробку з печивом вона останнього разу закрила зовсім погано. Бувають же такі люди»
Обурений внутрішній монолог міс Ґріфіт залишився незакінченим як і більшість її монологів.
У цю хвилину до кімнати припливла міс Ґросвінор виконати священний ритуал заварювання окремого чаю для містера Фортескю. Містер Фортескю пив інший чай, з іншої порцеляни та зі спеціальним печивом. Лише чайник був той самий і вода, яку набирали з крану в туалетній кімнаті. Проте вода, якою заварили чай для містера Фортескю, закипіла. Міс Ґросвінор подбала про це.
Міс Ґросвінор була неймовірно яскравою блондинкою. Вона вдягала дорогий і досконало скроєний чорний костюм, а її стрункі ноги обтягували найкращі та найдорожчі нейлонові панчохи з чорного ринку.
Вона пропливла через кімнату друкарок, не вважаючи за потрібне подарувати комусь бодай слово або погляд. Чи варто звертати увагу на якихось комашок? Міс Ґросвінор була спеціальною секретаркою містера Фортескю; недобрі чутки завжди натякали, ніби вона надає йому не лише секретарські послуги, але насправді вони не були правдивими. Містер Фортескю нещодавно взяв собі другу дружину, ефектну й дорогу, цілком здатну заполонити всю його увагу. Міс Ґросвінор була для містера Фортескю лише необхідною частиною його офіційних декорацій, вельми розкішних і дорогих.
Міс Ґросвінор попливла назад із тацею, тримаючи її високо перед собою, як ритуальну пожертву. Вона несла її через приміщення внутрішнього офісу, через залу для чекання, де дозволялося сидіти найважливішим клієнтам, та її власну приймальню, аж поки, легенько постукавши у двері, не заходила до «святая святих» кабінету містера Фортескю.
То була велика кімната з начищеною до блиску паркетною підлогою, де-не-де застеленою розкішними східними килимами. Стіни кабінету були вишукано оздоблені панелями зі світлого дерева, величезні набивні крісла обтягнуті світло-жовтою буйволячою шкірою. За письмовим столом колосального розміру, виготовленим із платану, сидів сам містер Фортескю.
Містер Фортескю мав не настільки величний вигляд, щоб відповідати своєму розкішному кабінету, але він докладав для цього всіх зусиль. То був високий чоловік млявої комплекції з блискучою лисиною. Він полюбляв носити у своєму офісі твідовий костюм вільного крою, більше придатний для заміських прогулянок. Коли міс Ґросвінор підпливла до нього у своїй лебединій манері, він похмуро вивчав якісь папери, що лежали на письмовому столі. Поставивши тацю з чаєм на письмовий стіл біля його ліктя, вона промурмотіла тихим, позбавленим будь-якої інтонації голосом: «Ваш чай, містере Фортескю», і покинула його кабінет.
Містер Фортескю зробив свій внесок у ритуал, невиразно гмукнувши.
Повернувшись до свого письмового столу, міс Ґросвінор зайнялася нагальними службовими справами. Зробила два телефонних дзвінки, виправила помилки в кількох листах, що лежали надруковані й чекали, коли містер Фортескю їх підпише, і відповіла на один телефонний дзвінок.
Боюся, ближчим часом містер Фортескю прийняти вас не зможе, відповіла вона пихатим тоном. Він перебуває на конференції.
Поклавши слухавку, вона подивилася на годинник. Була десята хвилина на дванадцяту.
Саме тоді вона почула якийсь незвичний звук, що проник крізь майже звуконепроникну стіну кабінету містера Фортескю. Хоч і здушений, але цілком упізнаваний зойк нестерпного болю. Майже відразу по тому пролунав тривалий, уривчастий і незмовкний сигнал на письмовому столі міс Ґросвінор. Ошелешена й розгублена, міс Ґросвінор на якусь хвилину завмерла в цілковитій нерухомості, потім невпевнено підвелася на ноги. Опинившись перед такою несподіванкою, вона не могла не втратити притаманного їй самовладання. Проте опанувала себе й рушила до дверей кабінету містера Фортескю у своїй схожій на величну статую поставі, постукала у двері й увійшла.
Те, що вона побачила, ще більше приголомшило сумлінну секретарку. Її працедавець, здавалося, корчився в агонії за своїм письмовим столом. Його конвульсивні рухи вселяли страх.
Ох, любий містере Фортескю, вам погано? запитала міс Ґросвінор і вмить усвідомила ідіотизм свого запитання.
Адже не було жодного сумніву, що містерові Фортескю погано, дуже погано. Навіть коли вона підійшла до нього, його тіло не перестало смикатися в спазматичних корчах.
Слова вихоплювалися з нього уривчастими схлипуваннями.
Чай яку отруту ви всипали в чай мені потрібна допомога швидше покличте лікаря
Міс Ґросвінор вибігла з кабінету. Вона більше не була пихатою білявою секретаркою вона була переляканою насмерть жінкою, що втратила голову.
Вона прибігла до кімнати друкарок із розпачливим криком:
У містера Фортескю напад Він помирає Нам треба викликати лікаря Вигляд у нього жахливий Я переконана, він помирає
Жінки відреагували на це повідомлення негайно й дуже по-різному.
Міс Бел, наймолодша з друкарок, сказала:
Якщо це епілепсія, треба засунути йому в рота корок. Хто має корок?
Корка не мав ніхто.
Міс Сомерс сказала:
У його віці це, мабуть, апоплексичний удар.
Корка не мав ніхто.
Міс Сомерс сказала:
У його віці це, мабуть, апоплексичний удар.
Міс Ґріфіт заявила:
Ми повинні викликати лікаря і негайно.
Але вона не змогла проявити притаманної їй практичної винахідливості за всі шістнадцять років своєї служби жодного разу не доводилося викликати лікаря до міського офісу. Вона мала власного приватного лікаря, але той мешкав далеко, у Стітгем-Гіл.
Як знайти лікаря, що жив би неподалік, може, хтось знає?
Ніхто не знав. Міс Бел схопила телефонний довідник і стала шукати координати лікарів на літеру «Л». Але то був довідник алфавітний, і лікарі не були тут зведені в одну категорію, на відміну від таксі. Хтось запропонував викликати швидку допомогу але з якої лікарні?
Лікарня має бути приписана до цього району, наполягала міс Сомерс, інакше вони не приїдуть. Адже всі медичні заклади тепер належать до системи Національної охорони здоровя. Тобто лікують лише місцевих.
Хтось запропонував зателефонувати за номером 999[1], але міс Ґріфіт була шокована такою пропозицією і сказала, що це означає мати справу з поліцією, чого вона не допустить ніколи. Для громадян країни, у якій усі мають право на медичну допомогу, група цілком інтелігентних жінок виявила неймовірне невігластво в тому, як слід користуватися цією допомогою. Міс Бел заходилася шукати номери телефонів відділень швидкої допомоги під літерою «Ш». Міс Ґріфіт сказала: «Треба знайти його лікаря він мусить мати власного лікаря». Хтось побіг шукати довідник приватних телефонів. Міс Ґріфіт наказала хлопчикові на побігеньках їхньої контори вийти на вулицю й знайти лікаря як завгодно й де завгодно. У довіднику приватних телефонів міс Ґріфіт знайшла сера Едвіна Сендімена, що мешкав на Гарлі-стрит. Міс Ґросвінор, упавши в крісло, забідкалася голосом, куди менш пихатим, ніж зазвичай: