Одного ранку, коли я прокинувся та виглянув із вікна, то побачив, як вона висить, побачив її постать на фоні неба. Вона вибрала клен, на якому ми вирізали наші ініціали.
Він обвів поглядом усіх нас.
Наш син-підліток звинувачував мене в її смерті, сказав він. Після того він три роки постійно потрапляв до виправних шкіл, поки йому не виповнилося шістнадцять. Тоді одного дня він пішов із дому і не повернувся. Відтоді я його більше не бачив та нічого не чув про нього. Я живу сам. Вдруге не одружувався. Я присвятив своє життя роботі. Більшу її частину виконував автоматично донедавна.
Він замовк та глянув на Нолу, мляво звісивши руки на бильцях крісла.
То це тому ти не хотів одразу братися за наш випадок, заговорила Нола. Через мою спробу самогубства?
Долучилася Белла:
І це тому ти так борешся за те, щоб зберегти Саллі життя?
І це тому ти так борешся за те, щоб зберегти Саллі життя?
Роджер кивнув:
Поки ви тримаєтесь, є надія на зміну. Не кидайте своє життя на вітер. Немає значення, яким би складним воно не було, якими би похмурими не здавалися ваші справи, не здавайтесь.
Нола раптом відчула потужне споріднення з Роджером.
Я рада, що ти поділився цим із нами, Роджере. Тепер, коли я знаю, що ти пережив, то більш ніж впевнена, ти знайдеш спосіб звести нас докупи. Більше ніяких спроб самогубства. Я обіцяю співпрацювати.
Він відкинувся в кріслі, витягнув свої довгі ноги.
Я вважаю, що для Саллі дуже важливо пригадати, що відбулося в момент, коли кожна з вас перетворилася з уявної подруги на реальну особистість.
Звучить непогано, сказала я, та я якось не пригадую.
Я також, додала Белла.
Нола похитала головою.
Я можу допомогти кожній із вас пригадати це під гіпнозом. Цю техніку називають віковою регресією.
Це має бути Нола, сказала я.
Чому я?
Я помізкувала над цим. А тоді думка стрельнула у мене в голові так, ніби відповідь на її питання мені прошепотів мякий незнайомий голос із туману.
Бо ти зявилася останньою, сказала я.
І яке це взагалі має значення?
Деррі має рацію, втрутився Роджер. Логічно буде почати з найближчого моменту, а потім піти далі у зворотному порядку.
Белла кивнула.
Таким чином нам не доведеться мати справу з Джинкс аж до кінця, якщо, чи коли, вона зявиться.
Ну ж бо, Ноло, сказав Роджер. Я вам відкрився. Тепер твоя черга. Ти сказала, що допомагатимеш.
Гаразд, промовила вона, схрещуючи руки на грудях. Вперед, регресуй мене.
Ноло, сказав він, він знає, що у темряві
Вона кивнула та заплющила очі. Роджер потягнувся, розвів її руки та взяв обидві долоні у свої.
Ти міцно спиш, Ноло, але ти й далі чутимеш мій голос та виконуватимеш мої накази. Якщо ти мене чуєш та розумієш, кивни.
Нола кивнула, відчуваючи своє звичне важке дихання, відчуваючи його теплі долоні, що міцно тримали її.
Саллі, ти теж мусиш слухати. І всі інші також. Нола повертається до моменту, коли народилася. Ти чітко його пригадаєш, Ноло, та поділишся цим з нами. Будь ласка, розкажи, коли це було.
Саллі дванадцять років за два тижні до Дня подяки[72].
Де ти була?
У середній школі імені Томаса Джефферсона на уроці математики.
Зрозуміло. Зараз ти в класній кімнаті. Опиши її своїми словами.
Нола говорила з широко розплющеними очима, але з нами її вже не було. Вона була у власній голові, давним-давно і далеко-далеко
Дивне відчуття. Я сиджу за своєю партою в класі, й всі на мене витріщаються. Але ні, не на мене. На Саллі. Вчитель поставив їй запитання, всі дивляться та чекають відповіді, але вона так і не вивчила формулу, бо взагалі не розуміє математики та боїться геометрії. Саллі плутається в кутах і дугах, і не розуміє, для чого їй все це потрібно вчити. Зазвичай на уроках математики вона щось собі фантазує або читає комікс, схований в зошиті. Їхня вчителька це знає і ніколи не викликає Саллі. Але сьогодні у них заміна, і цей учитель попросив її розвязати рівняння. Всі посміхаються, бо знають, що вона нічого не тямить в геометрії і яке там складне вирішення:
«Саллі? Я чекаю».
«Я я вибачте, сер. Я не зробила цю задачу».
«Тобто як це, не зробила? Ваша вчителька дала домашнє завдання, хіба ні?»
«Так, але»
«Але, менше з тим. Інші завдання ти зробила?»
«Ні, мені дуже прикро».
«Прикро? Прикро нічого не вирішує. Підійди, будь ласка, до дошки, візьми крейду та покажи нам, що ти можеш це зробити».
Саллі ненавиділа виходити до дошки, коли всі на неї дивляться, діти підсміюються над нею, бо їй погано давалося навчання. Вона так відчайдушно хотіла з ними дружити, подобатися їм. Зараз всі почнуть сміятися, а потім про це знатиме вся школа. Дурна Саллі показала, яка вона дурепа біля дошки.
Коли вона підійшла до дошки та взяла шматочок крейди під акомпанемент хихотіння за спиною, кров кинулася їй в обличчя, а я раптом відчула, як шкірою пробіг холодок, а череп почав розколюватись від неможливого болю. То був єдиний раз, коли я знала, що знаходжуся в голові у Саллі. Тоді я зявилася, а вона зникла. Я тримала в руці крейду. Глянула на чисту дошку і за мить все стало чітко й зрозуміло.
«Ну, як я й сказала, я не виконала це завдання вдома, бо це досить проста задачка».
Я швидко накреслила діаграму та вирахувала формулу. Тоді швидкими штрихами крейди написала розвязок та додала букви: Q.E.D. і голосно продекламувала: «Quod erat demonstrandum!»[73]
Обернулася та сміливо подивилася на вчителя та клас, і побачила, як вони всі витріщилися на мене, дехто аж рота роззявив. Я високо підвела голову, глянула згори вниз на бідолашних дурників та з тріумфом повернулася на своє місце. Згодом пролунав дзвінок, звук якого розсіяв чари, й усі скупчилися навколо мене та питали, як мені це вдалося.
Відтоді я більше набиралася сили та виходила назовні частіше. Це я ходила на уроки математики, де отримувала лише пятірки. Потім почала відвідувати уроки французької, суспільствознавства та англійської, і я обожнювала кожну мить свого існування. У ті дні я нічого не знала про інших особистостей, але помітила, що ніколи не відвідую спортзал, чи театр, чи домашню економіку[74], чи танці, чи будь-які інші світські заходи. Спочатку я думала, що це у всіх так, що життя просто складається з блоків часу, коли ти несподівано опиняєшся в незнайомій ситуації, з цікавістю розгадуєш її та намагаєшся розібратися, складаєш відсутні часточки головоломки за допомогою логіки та дедукції. Та згодом я усвідомила з того, що говорили інші люди: так не повинно бути, я існую тільки протягом якихось дуже особливих обмежених періодів, коли мої знання стають потрібними.
Одного разу, коли якийсь учень зупинив мене в коридорі та сказав, що я майже з нічого випекла чудовий кокосовий пиріг на уроці домашньої економіки, я зрозуміла, щось тут не так, бо я ще ніколи в житті нічого не пекла. А потім, коли один хлопець сказав, яка я чудова чирлідерка[75], я почала складати факти докупи, застосовуючи логічний аналіз.
Я вигадала план. Побачила плакат, на якому повідомлялося, що після футбольної гри на День подяки будуть танці. Тому вирішила сконцентрувати всю свою енергію на тому, що особисто відвідаю її. Щоразу, коли я ловила себе на тому, що мій розум починає фантазувати, збивається на манівці чи просто «випадає», я зосереджувалась на чомусь конкретному та починала рахувати або стежити за своїм диханням. Так я протрималася цілий день. Тоді я вперше побачилася з деякими своїми однокласниками. Багато з них дивно дивилися на мене, коли я не впізнавала їх чи не знала, про що вони говорять. Та я залишалася назовні й пішла на гру.
Я ще ніколи не відвідувала футбольний матч, а тоді була значна подія протистояння з Тілденом, і коли мама Саллі випрасувала їй спідничку чирлідерки та випрала білий светр із великою буквою J, я знала, що будуть певні проблеми. Я взагалі не уявляла собі, що роблять чирлідерки. Понишпоривши у столі Саллі в пошуках якоїсь шкільної інструкції, в якій були б вказані потрібні рухи, я нічого не знайшла. Тому просто одяглася та сіла в автобус до футбольного стадіону.
Тоді й почала боліти голова. Так само, як і тоді, біля дошки. Але раніше то був біль Саллі. Цього разу його відчувала я, так, неначе мені розкроїли маківку черепа. Але я опиралася. Говорила собі, що я кістьми ляжу, але переживу це. Підійшла до шеренги з дівчатами, й всі вони кидали на мене дуже дивні погляди. Я стала біля них та видихнула: «У мене жахливо болить голова».
Тоді я й почула голос Деррі вперше:
«Ну ж-бо, Ноло, сказала вона. Не псуй нам все».
«Де ти?»
«У тебе в голові, Ноло. Припини опиратися. Всі чекають».
«Хто всі?»
«Мене звати Деррі. Зараз немає часу знайомитися. Просто повір мені на слово, що Белла мусить вести велике привітання і танцювальний номер, а ти зараз все зіпсуєш».
«Я хочу залишитися, сказала я, та подивитися».
«На жаль, ти не можеш. Якщо ти не зійдеш зі шляху, я подбаю про те, щоб ти ще цілий рік не змогла вийти. Тому зникни».
Я була впертою. Трималася, плуталася в рухах, намагаючись повторювати за іншими дівчатами. А тоді відчула, як очі простромив гострий біль, і голос Деррі промовив: «Я тебе попереджаю. Зійди з дороги або я тебе осліплю, і ти більше не прочитаєш жодної зі своїх важезних мудрих книжок».
Тому я дала дорогу. Так і не побачила саму гру. Потім я дізналася, що ми програли двадцять один до семи. Тоді я й усвідомила, що були інші, а Деррі єдина, хто знає, що відбувається у всіх інших свідомостях. Про інших я дізнавалася опосередковано або від Деррі.
Нола замовкла.
Я думаю, сказав Роджер, що сьогодні ми багато досягли. Ви всі дізналися невеликий шматочок своєї історії. Можу оголосити перший сеанс нашої групової терапії успішним.
Ми тепер можемо його самотужки проводити? спитала я.
У жодному разі! сказав він швидким різким тоном. Це було б небезпечно. Стан Саллі досі вразливий. Не поспішайте, і понад усе намагайтеся уникати стресових ситуацій. Я б хотів, щоб ви всі пообіцяли мені, що співпрацюватимете і робитимете все можливе, щоб берегти голову.
Ми пообіцяли.
Коли я порахую до пяти, Саллі прокинеться, а всі інші повернуться в темряву. Саллі надзвичайно чітко запамятає все, що сьогодні відбулося. Ви почуватиметеся добре та спокійно.
Він порахував, і коли вона отямилися, то відчула легке запаморочення і побачила, що Роджер уважно на неї дивиться.