Там і знайшов його вісім років по тому офіцер Со. Старий, власне, спустився під землю подивитися на Чона До, який зі своєю командою був на нічному завданні в тунелі, що тягся під демілітаризованою зоною на десять кілометрів, мало не до передмість Сеула. Із підземелля вони завжди виходили спиною вперед, щоб очі звикли до світла, - і Чон До мало не наскочив так на офіцера Со, чиї плечі й добре розвинений торс свідчили про те, що цей чоловік виріс у добрі часи, ще до кампаній Чхолліма[4].
- Ти - Пак Чон До? - спитав він.
Коли Чон До обернувся на голос, світло сяяло з-за коротко постриженої сивини офіцера. Шкіра на його обличчі була темніша, ніж під волоссям чи на підборідді: офіцер справляв враження чоловіка, який щойно поголив бороду й густе, здичавіле волосся.
- Я, - відповів Чон До.
- Це імя мученика, - сказав він. - Сирітський загін?
Чон До кивнув.
- Так. Але сам я не сирота.
Погляд офіцера Со спинився на червоному значку тхеквондиста на грудях юнака.
- Чесно, - відзначив офіцер і кинув Чон До торбу.
Там були сині джинси, жовта футболка з поні, спорядженим для гри в поло, і взуття, що називалося «найками», таке Чон До вже бачив, коли сиріт посилали зустрічати пороми з корейцями, яких привабили з Японії обіцянками партійної роботи та квартирами в Пхеньяні. Діти тримали транспаранти з написами «Ласкаво просимо!» і співали партійних пісень, щоб японські корейці спустилися трапом попри страшний вигляд міста Чхонджин і «воронів», які чекали неподалік і мали відвезти новоприбулих до трудових таборів кванлісо[5]. Чон До немовби тільки вчора спостерігав цих акуратних хлопчиків у новеньких кросівках, які нарешті повернулися додому.
Він узяв жовту футболку.
- І що я маю з цим робити? - спитав він.
- Це твоя нова форма, - відказав офіцер Со. - Ти ж хитавиці не боїшся, еге ж?
Чон До не боявся. Вони сіли на потяг до східного порту Чхольхван, де офіцер Со зафрахтував рибальське судно; команда так злякалася військових гостей, що аж до японських берегів не знімала значків із портретом Кім Ір Сена. Біля поверхні моря Чон До бачив маленьких рибок із крилами, а туман пізнього ранку був такий густий, що кожне вимовлене слово немов зникало в ньому. Цілий день кричали гучномовці, а в кожного з рибалок на грудях був витатуйований портрет дружини. Море було таке примхливе, яким він іще ніколи його не знав: тіло не мало жодної певності, куди переносити свою вагу кожної миті, а проте з цим можна було зжитися. Вітер у снастях, здається, був у згоді з хвилями, які підставляли плечі під корпус судна. І, лежачи на даху стернової рубки під нічними зорями, Чон До відчував, що тут саме те місце, де людина може просто заплющити очі й полегшено зітхнути.
Офіцер Со також узяв на борт перекладача - такого собі Ґіля. Ґіль читав японські романи на палубі та слухав маленький касетний плеєр через навушники. Чон До тільки раз спробував заговорити з Ґілем: спитав його, що той слухає. Але не встиг Чон До розтулити рота, як Ґіль зупинив плеєр і промовив слово: «Опера».
Вони мали взяти когось - когось на пляжі - і привезти цю людину з собою додому. Більше нічого офіцер Со про їхню мету не казав.
На другий день у сутінках їм стало видно далекі вогні міста, але капітан не дозволив матросам підпливти ближче.
- Це Японія, - пояснив він. - Я не маю документів на ці води.
- Я скажу, наскільки близько треба, - мовив капітанові офіцер Со, і вони попрямували до берега, контролюючи глибину рибальським лотом.
Чон До перевдягнувся, міцно затягнувши пояс цупких джинсів.
- Це одяг останнього з тих, кого викрали? - поцікавився він.
Офіцер Со відповів:
- Я багато років нікого не викрадав.
Чон До відчув, як напружуються мязи обличчя, як по всьому тілу пробігає відчуття жаху.
- Розслабся, - сказав офіцер Со. - Робив я це сто разів.
- Правда?
- Ну двадцять сім.
Офіцер Со витяг невеликий ялик і вже біля берега наказав рибалкам спустити його на воду. Там, на заході, у Північній Кореї сідало сонце, холодало, і вітер перемінився. Човник крихітний, подумав Чон До, у ньому ледве стане місця для однієї людини, що вже казати про трьох людей і викраденого, який буде борсатися й вириватися. Офіцер Со сів у ялик, узявши бінокль і термос. За ним пішов Ґіль. Коли Чон До сів поруч із Ґілем, чорна вода хлюпнула через борт і моментально промочила йому ноги. Чон До завагався, чи признаватися, що він не вміє плавати.
Ґіль усе намагався навчити Чона деяких фраз японською. «Добрий вечір. - Конбан ва ». «Вибачте, я заблукав. - Чотто сумімасен, мічі ні майоймашіта ». «Чи не могли б ви допомогти знайти мого кота? - Ваташі но неко ґа майґо ні нарімашіта? »
Офіцер Со розвернув ніс човна до берега, витискаючи всі сили з підвісного мотора - заїждженої радянської «пресни». Вони повернули на північ і йшли понад берегом. Піддаючись руху хвиль, човен хилився то в бік суходолу, то в бік відкритого моря.
Ґіль узяв бінокль, але подивився не на берег, а на високі будинки, на яких уже оживали нічні неонові знаки.
- Що я вам скажу, - мовив Ґіль. - У цих краях «важкого березня» не було.
Чон До й офіцер Со перезирнулися.
Офіцер Со звернувся до Ґіля:
- Повтори йому, як буде «Як справи?».
- Оґенкі дес ка , - сказав Ґіль.
- Оґенкі дес ка , - повторив Чон До. - Оґенкі дес ка.
- Говори так, як казав би: «Як твої справи, співвітчизнику?» Оґенкі дес ка , - зауважив офіцер Со. - А не так ото: «Як справи? Я тебе зараз на хрін спишу з берега».
- А що це означає - «спишу з берега»? - поцікавився Чон До.
- Колись ми так це називали. - Со скривив губи в якійсь несправжній посмішці. - Просто скажи це як слід.
Чон До спитав:
- А чому Ґіля не послати? Він же по-японськи говорить.
Офіцер Со знову втупився у хвилі.
- Ти знаєш, навіщо ти тут.
- А навіщо? - уточнив Ґіль.
- Бо він уміє битися в темряві, - відповів офіцер Со.
Ґіль розвернувся до Чон До.
- Тобто це твоя робота, твоя карєра? - спитав він.
- Я керую командою нападу, - пояснив Чон До. - Ми здебільшого бігаємо в темряві, але так, і бємося теж.
Ґіль сказав:
- А я думав, це в мене робота фігова.
- А яка в тебе? - поцікавився Чон До.
- Перед мовними курсами яка була? Наземні міни.
- Типу їх знешкоджувати?
- Якби ж то, - мовив Ґіль.
Вони наблизилися до берега метрів на двісті, а тоді попливли понад пляжами префектури Каґошіма. Що темніше ставало, то краще Чон До було видно, як місто відображувалося в архітектурі кожної хвилі, яка гойдала човен.
Ґіль підняв руку:
- Ось. Хтось на березі. Жінка.
Офіцер Со приглушив мотор і взяв бінокль. Потримав його рівно, налаштував, ворушачи кущистими білими бровами.
- Ні, - заперечив він, повертаючи бінокль Ґілеві. - Глянь уважно, там їх дві. Гуляють разом.
- А ми хіба не чоловіка шукали? - поцікавився Чон До.
- Нема різниці, - сказав старий. - Головне, щоб людина була сама.
- Що, ми взагалі будь-кого маємо схопити?
Офіцер Со нічого не відповів. Якийсь час не було чути нічого, крім «пресни».
- Якби ж то, - мовив Ґіль.
Вони наблизилися до берега метрів на двісті, а тоді попливли понад пляжами префектури Каґошіма. Що темніше ставало, то краще Чон До було видно, як місто відображувалося в архітектурі кожної хвилі, яка гойдала човен.
Ґіль підняв руку:
- Ось. Хтось на березі. Жінка.
Офіцер Со приглушив мотор і взяв бінокль. Потримав його рівно, налаштував, ворушачи кущистими білими бровами.
- Ні, - заперечив він, повертаючи бінокль Ґілеві. - Глянь уважно, там їх дві. Гуляють разом.
- А ми хіба не чоловіка шукали? - поцікавився Чон До.
- Нема різниці, - сказав старий. - Головне, щоб людина була сама.
- Що, ми взагалі будь-кого маємо схопити?
Офіцер Со нічого не відповів. Якийсь час не було чути нічого, крім «пресни».
Тоді офіцер озвався:
- Раніше в нас був цілий підрозділ, бюджет був. Тобто і катер, і пістолет із транквілізатором. Ми вели спостереження, проводили якісний відбір, мали чіткий підхід. Ми не брали людей сімейних, дітей ніколи не брали. Я пішов на пенсію з ідеальною характеристикою. А тепер гляньте на мене. Мабуть, я один такий уже зостався. Об заклад бюся, що вони, крім мене, не могли знайти нікого, хто цю справу памятає.
Ґіль роздивлявся щось на березі. Він протер скельця бінокля, але насправді було вже так поночі, що це не допомагало. Дав бінокль Чонові До.
- Розбереш що-небудь? - спитав він.
Коли Чон До підняв бінокль, він ледве вирізнив чоловічу постать, яка рухалася понад пляжем, над водою: то була просто світліша пляма на темнішій плямі. Раптом в око Чона До впав якийсь рух. До чоловіка берегом бігла якась тварина - мабуть, собака, але великий, завбільшки з вовка. Чоловік щось зробив, і собака знову відбіг.
Чон До розвернувся до офіцера Со:
- Там чоловік, з собакою.
Офіцер Со сів і поклав руку на мотор.
- Він сам?
Чон До кивнув.
- Що за собака - це акіта?
Порід Чон До не знав. Раз на тиждень сироти чистили місцеву собачу ферму. Собаки - то були брудні тварини, які за першої можливості кусаються; було видно, як вони кидалися на стовпи своїх загорож, гризучи дерево. То й усе, що Чонові До треба було знати про собак.
- Поки він махає хвостом - нема чого хвилюватися, - запевнив офіцер Со.
Ґіль додав:
- Японці вчать своїх собак різних штучок. Скажи собаці: «Хороший собачка. Сидіти. - Йоші-йоші. Осуварі каваї дес не ».
- Та заткнись ти вже з тією японською, - кинув Чон До.
Чон До хотів спитати, чи є якийсь план дій, але офіцер Со просто повів човен до берега. Там, удома, у Пханмунджомі, Чон До командував тунельним загоном, тож йому видавали спиртне і щотижневі талони на жінок. За три дні в нього мав бути чвертьфінал національного турніру з тхеквондо.
Загін Чона До раз на місяць прочісував тунель під демілітаризованою зоною, і ці дії велися без освітлення: треба було бігти по кілька кілометрів у повній темряві, вмикаючи червоні лампи тільки в тому випадку, коли попереду був кінець тунелю й треба було перевірити печаті й натягнуті над долівкою дроти. Працювали вони так, що були готові в будь-який момент зустрітися з південними корейцями, і щодня, крім дощового сезону, коли тунелі ставали занадто грузькими, тренувалися пліч-о-пліч при нульовому освітленні. Подейкували, що в Південній Кореї солдати мали американські прилади нічного бачення. Єдиною зброєю Чона До та його команди була темрява.