Але його мама була тут. Чон До лежав, слухав, як труситься хворий солдат, і тут до нього зійшов її голос. «Аріран»[6] - співала вона, і болів йому цей голос, на межі шепоту, що прилетів з невідомих місць. Блін, навіть останній сирота знає, де його батьки.
Пізньої ночі приплентався Ґіль. Відчинив холодильник, що було заборонено робити, і поставив щось у нього. А тоді впав на койку. Ґіль спав, розкидавши руки-ноги, і Чон До зрозумів, що в дитинстві цей чоловік мав власне ліжко. Перекладач одразу заснув.
Чон До й офіцер Со встали в темряві й пішли до холодильника. Коли офіцер Со смикнув за ручку, звідти легко дихнуло холодом. З глибини, з-за штабелів пакетів із кровю, офіцер Со витяг наполовину надпиту пляшку соджу[7]. Швидко зачинили холодильник: кров призначалася для Пхеньяна, і, якщо зіпсується, будуть великі неприємності.
Узяли пляшку до вікна. Десь удалині в загорожах гавкали собаки. На обрії, над ракетними бункерами, небо сяяло: місячне світло відображувалося в океані. Ґіль позаду них почав пускати вві сні гази. Офіцер Со випив.
- Мабуть, старий Ґіль не звик до дієти з пшоняних перепічок і соргового супу.
- А хто він, в біса, такий? - спитав Чон До.
- А, забудь, - сказав офіцер Со. - Не знаю, нащо Пхеньян знову затіяв ці штуки через стільки років, але, сподіваюся, за тиждень ми його позбудемося. Одна місія, і якщо все буде гаразд, то ми вже цього типа не побачимо.
Чон До й собі випив - шлунок стиснувся, схопив алкоголь, наче спіймав плід із дерева.
- А яка місія? - уточнив він.
- По-перше, ще один вихід, для тренування, - відповів офіцер Со. - А потім буде хтось особливий. Токійська опера влітку гастролює в Ніїґаті. Там є співачка, сопрано. Звати Руміна.
За другим разом соджу пішов легко.
- Опера? - спитав Чон До.
Офіцер Со знизав плечима.
- Певне, якесь цабе з Пхеньяна почуло про неї й захотіло її собі.
- Ґіль сказав, що пережив мінні поля, - мовив Чон До. - Що за це його послали на мовні курси. Так і є - за це потім винагороджують?
- Та вже відчепись від того Ґіля, годі. І не слухай його. Мене слухай.
Чон До мовчав.
- Ну, а в тебе є щось на думці? - поцікавився офіцер Со. - І ти навіть знаєш, якої винагороди хочеш?
Чон До похитав головою.
- Ну то й не парся.
Офіцер Со пішов у куток і став над відром. Довго стояв, спираючись на стіну. Нічого не вийшло.
- Свого часу я дечого наробив, - сказав він. - Нагороду отримав. Ну і глянь тепер на мене.
Він похитав головою:
- Тобі ось якої нагороди треба - не стати таким, як я.
Чон До подивився на карцер за вікном.
- А з ним що буде?
- З отим, що з собакою? - перепитав офіцер Со. - Та, мабуть, із Пубйока вже двоє по нього поїздом їдуть.
- Ну так, але ж що буде з ним?
Офіцер Со востаннє натужився над відром, намагаючись вичавити з себе хоч кілька крапель сечі.
- Не став дурних питань, - процідив він крізь зуби.
Чон До уявив свою матір у потязі з Пхеньяна.
- А можна людину в нагороду просити?
- Яку людину - бабу чи що? - Офіцер Со з досадою потрусив свій умкйоун . - Ну так, таке можна.
Він пішов і допив майже все, що лишилося в пляшці, крім дрібки на дні. Ту решту він по краплі влив у рот помираючому солдатові. Офіцер Со поплескав його на прощання по грудях, а тоді запхнув порожню пляшку під зігнуту спітнілу руку хлопця.
Вони зафрахтували нове рибальське судно, знову перепливли через кордон. У Цусімській протоці їм було чути потужне чи то клацання, чи то бухання - наче удари кулаком в груди: під ними полювали кашалоти, а неподалік острова Доґо з моря раптом поставали гранітні шпилі, угорі білі від пташиного посліду, а внизу помаранчеві від морських зірок. Чон До дивився на північний мис острова, вулканічно-чорний, оздоблений дрібною хвойною паростю. Цей світ був улаштований сам заради себе, без жодної ідеї й мети, цей пейзаж нічим не промовляв про те, що на зміну одному вождю приходить інший.
На острові був відомий курорт, і офіцер Со гадав, що на пляжі можна спіймати якого-небудь самотнього туриста. А коли вони наблизилися на пятсот метрів від острова, побачили на воді порожній човен, чорний надувний «ейвон», шестимісний, із підвісним мотором «хонда» на пятдесят кінських сил. Вони попливли шлюпкою розвідати. «Ейвон» був покинутий, на воді навколо - ані душі. Піднялися на борт, офіцер Со завів «хонду». Вимкнув. Витяг зі свого човна бак із бензином, усі гуртом узялися й перевернули суденце - старий човен швидко набрав води й пішов на дно задом наперед під вагою «пресни».
- Отепер ми - правильна команда, - сказав офіцер Со, тішачись новому човну.
І тут сплив пірнальник.
Піднявши маску, він невпевнено і зчудовано подивився на трьох людей, які раптом опинилися в його човні. Але він передав їм торбу з морськими вушками й узявся за простягнуту йому руку Ґіля, залазячи на борт.
Пірнальник був більший за кожного з них, крізь гідрокостюм було видно міцні мязи.
- Скажи йому, що наш човен потонув, - попросив офіцер Со Ґіля.
Той обізвався до пірнальника, а він сплеснув руками й розсміявся:
- Та знаю, що потонув. Мало на голову мені не впав.
Тут пірнальник помітив на віддалі рибальське судно. Кивнув на нього.
Ґіль поплескав пірнальника по спині і щось йому сказав. Той уважно подивився в очі перекладачеві, а тоді запанікував. Як виявилося, ловці молюсків носять на нозі особливий ніж, і Чонові До довелося довгенько з ним поборотися. Нарешті Чон До схопив пірнальника ззаду і став душити, так що аж воду з гідрокостюма витиснув.
Коли в хід пішов ніж, Ґіль стрибнув за борт.
- Що ти, бля, йому сказав? - гаркнув Чон До.
- Правду, - відказав Ґіль з води.
Офіцер Со отримав неслабий удар ножем у передпліччя. Заплющив очі від болю.
- От і ще тренування, - тільки й мовив він.
На судні вони посадили пірнальника в трюм і попливли далі в бік великої землі. Увечері вони спустили на воду «ейвон» біля містечка Фукура. Біля фукурського довгого рибальського причалу стояв літній парк розваг із розвішаними вгорі ліхтариками, зі сценою, де старенькі співали караоке. Отут Чон До, Ґіль і офіцер Со зупинили мотор і гойдалися в човні за межею пляжу, чекаючи, доки погасне неон на американських гірках, доки затихне мавпяча синтезаторна музика на головній алеї. Нарешті на краю причалу зявилася самотня людська фігура. Помітивши червоний вогник цигарки, вони зрозуміли, що то чоловік.
Офіцер Со завів мотор.
Неквапом, на холостому ходу, вони рушили, лишивши за кормою високий причал. Там, де на його палі накочувався потужний прибій, панував хаос: одні хвилі йшли просто вгору, а інші розверталися перпендикулярно до берега.
- Ти там із ним по-японськи: скажи, що цуценя загубив чи що, - наказав офіцер Со Ґілеві. - Наблизься. І - через поруччя його. Падати далеко, водичка холодна. Як вирине, то сам у човен полізе.
Ґіль устав, коли вони підпливли до пляжу.
- Ясно. Він - мій.
- Ні, ні, - заперечив офіцер Со. - Ідіть удвох.
- Я сам впораюся. Серйозно, - запевнив Ґіль.
- Вилазь, - наказав офіцер Чону До. - І окуляри свої собачі не забудь.
Тож вони вдвох перейшли лінію припливу й вийшли на маленьку площу. Навколо відкритого місця стояли лавочки, поряд - чайний кіоск із замкненими віконницями. Здається, ніде не було жодної статуї, і вони геть не зрозуміли, що ця площа прославляє. На деревах висіли сливи, такі стиглі, що репалися від дотику і сік тік по руках. Це здавалося неможливим, не вартим довіри. На лавці спав неохайний чоловік, і їх це зчудувало: отак просто - де захотів, там заснув.
Ґіль роздивлявся міські будинки навколо. Вигляд у них був народний: темні балки, черепяні дахи, але ж було помітно, що будинки новісінькі.
- Хотів би я повідчиняти всі ці двері, - мовив він. - Посидіти на їхніх стільцях, послухати їхню музику.
Чон До витріщився на нього.
- Розумієш? - сказав Ґіль. - Просто подивитися.
Тунелі завжди закінчувалися драбинами нагору, до вузької нори. Солдати Чона До один поперед одного намагалися проскочити туди і трошки побродити Південною Кореєю. Поверталися вони з байками про машини, які видають гроші, про людей, які підбирають собаче лайно і складають у мішок. Чон До ніколи не ходив дивитися. Він знав, що там і величезні телевізори, і рису стільки, що й не зїси. Але він не хотів цього й крихти - йому було страшно, що коли він сам це побачить, то все його життя більше вже нічого не означатиме, не матиме сенсу. Украв ріпу в дідуся, який осліп від голоду, - заради чого? Послав іншого замість себе чистити цистерни на заводі, де виробляли фарбу, - заради чого? Та отож.
Чон До викинув свою надїдену сливу:
- Та, я й кращі їв.
На причалі вони йшли дошками, у які вїлися сліди багаторічної риболовлі. Попереду, у кінці, їм було видно обличчя в блакитному світлі мобільного телефона.
- Просто кинь його через поруччя, - сказав Чон До.
Ґіль глибоко вдихнув.
- Через поруччя, - повторив він.
На причалі валялися порожні пляшки, недопалки. Чон До спокійно йшов уперед, відчуваючи, як Ґіль поруч намагається підлаштуватися під таку саму спокійну ходу. Знизу почулося хрипке булькання холостого ходу мотора. Фігура попереду перестала говорити по телефону.
- Даре? - крикнула вона їм. - Даре нано?
- Не відповідай, - сказав Чон До.
- Голос жіночий, - зауважив Ґіль.
- Не відповідай, - повторив Чон До.
Капюшон куртки був відкинутий - їм відкрилося молоде жіноче обличчя.
- Я для цього не створений.
Ґіль сказав:
- План є план.
Їхні кроки пролунали неймовірно гучно. У Чона До сяйнула думка, що колись якісь чоловіки отак прийшли по його матір, а тепер він сам - один із них.
І ось вони вже біля неї. Під своєю курткою вона була зовсім невеличка. Розкрила рот, ніби для крику, і Чон До побачив, що в неї на всіх зубах якась залізяка. Вони скрутили їй руки й закинули на поруччя.
- Зензен ойоґенаїн дес! - сказала вона, і хоча Чон До зовсім не знав японської, але відчув, що то було раптове, благальне зізнання, щось на зразок «Я незаймана».
Вони кинули її через поруччя. Вона впала мовчки, ані слова, ані глибокого вдиху. Але Чон До побачив у її очах якийсь спалах - то був не страх, не відчуття безглуздя того, що діялося. Певне, відчув він, вона думає про своїх батьків, які ніколи не дізнаються, що з нею сталося.
Унизу почувся сплеск і задирчав мотор.
Чонові До не йшов із голови той її погляд.
На причалі лишився її телефон. Він підняв його і приклав до вуха. Ґіль хотів був щось сказати, але Чон До йому не дав. «Маюмі? - почувся в телефоні жіночий голос. - Маюмі!» Чон До став натискати якісь кнопки, щоб його вимкнути. Коли перехилився через поруччя, човен гойдався на хвилях.