Іще крок...
Треба було пробратися достатньо далеко, щоб вийти на зручне місце, під яким буде чисто й не заважатимуть металеві балки.
Нікого не лишилося позаду ані друзів, ані батьків, ані задоволення і нічого, що змусило б пошкодувати про мій учинок. Душею й тілом я був готовий.
Останній крок...
Ось. Чудове місце. Я застиг. Повітря, яким я дихав, було... солодким як божественний нектар. Я був на самоті, і свідомість уже почала полишати мене... Я зосередився й повільно ступив крок назустріч безодні я не дивився в неї, але відчував її присутність, її чудовість.
Я стояв поруч із лебідкою приватного ліфта ресторану. Вона була нерухомою, прямо навпроти мене. Нас розділяли лише три метри порожнечі. Зі свого боку я бачив лише троси, які рухалися, опускалися в порожняву... В пустоту. Вікна ресторану виходили на інший бік. Ніхто мене не бачив. Жодних звуків із зали не долинало до мене. Лише тихий шепіт ночі. І ці вогні, які здаля мерехтіли, вабили, гіпнотизували... І це мяке, пянке повітря, яке сповнювало надприродним блаженством... Більшість моїх думок утекли від мене, і я вже перебував поза своїм тілом, я був не я. Я танув у просторі, у житті, у смерті. Я не існував як окрема істота. Я і був життям. Я...
Покашлювання...
Це вмить вивело мене з мого стану, як гіпнотизер, клацнувши пальцями, виводить із трансу свого пацієнта.
Праворуч від мене, на краю балки, стояв чоловік, який дивився мені просто в очі. Вік за шістдесят. Волосся сиве. Темний костюм. Погляд його, підсвічений відблисками освітлення вежі, здавалось, ішов із тої безодні. Усе життя памятатиму той погляд із блакитної сталі, від якого кров холоне.
На превелике моє здивування, мене охопила лють. Я ж так дбав, щоб ніхто мене не бачив. Я ж був певен, що ніхто не стежить за мною... Я почувався актором у дешевому фільмі, у якому чарівний рятівник зявляється напрочуд вчасно, щоб запобігти самогубству.
Я губив своє життя, інші ж лишали його собі. Тож моя смерть належала мені, тільки мені. Неприпустимо, щоб хтось насмілився затримувати мене, переконувати, що моє життя прекрасне, незважаючи ні на що, чи що є нещасливіші за мене, чи ще щось. У будь-якому разі, ніхто не був здатний мене зрозуміти та я й не просив цього. Усе, чого я волів, це бути на самоті. Один.
Лишіть мене. Я вільна людина. Що хочу, те й роблю. Забирайтеся!
Він мовчки дивився на мене, і я відразу знітився. Він дивився на мене... байдуже. Так-так, байдуже!
Він спокійнісінько вийняв сигарету з рота.
Давай-но. Стрибай!
Я вкляк від його слів. Я чекав на що завгодно, але не на таке. Це що за збоченець? Хоче подивитися, як я падатиму, і пореготати? Чорт його забирай, треба ж було такому зі мною статися! Ну як так можна? Боже правий, що я такого накоїв за життя? Я скаженів від люті й був ладний вибухнути, і від того сказу мені палало обличчя. Я не йняв віри, що все відбувається насправді. Це неможливо, неможливо, але...
На що чекаєш? спитав він жахливо спокійно. Стрибай!
Я розгубився від дурості ситуації, думки мої переплуталися, і я не міг зігнати їх докупи. Я ледве спромігся вимовити кілька слів:
Ви хто такий? Ви чого від мене хочете?
Він дуже спокійно витягнув сигарету і якийсь час дивився на дим, легенькі завитки якого тягнулися до мене. Його погляд втупився мені в очі й паралізував мене. Харизма цього чоловіка могла б зігнути Ейфелеву вежу.
Ти розлючений. Але ти дуже страждаєш на споді душі, сказав він дуже спокійним голосом із легким, невідомим мені акцентом.
Авжеж, неважко здогадатись.
Ти жахливо нещасний, і тобі несила терпіти життя.
Його слова непокоїли мене та змусили знову відчути біль. Я кивнув головою на знак згоди. Тиша була заважкою.
Скажімо, у мене... великі проблеми протягом усього життя.
Довга, довга затяжка сигаретою.
Не буває великих проблем. Бувають лише маленькі люди.
У мені збурилася хвиля злості, у жилах застукала кров, обличчя знову запалало. Я проковтнув слину.
Легко зловживати моїм становищем і принижувати мене зараз. Ким ви себе намислили? Нібито ви повирішували вже всі власні проблеми!
Із неймовірним апломбом він дуже спокійно відповів:
Скажімо, у мене... великі проблеми протягом усього життя.
Довга, довга затяжка сигаретою.
Не буває великих проблем. Бувають лише маленькі люди.
У мені збурилася хвиля злості, у жилах застукала кров, обличчя знову запалало. Я проковтнув слину.
Легко зловживати моїм становищем і принижувати мене зараз. Ким ви себе намислили? Нібито ви повирішували вже всі власні проблеми!
Із неймовірним апломбом він дуже спокійно відповів:
Так. І власні, і інших людей також.
Мені ставало зле. Я цілком усвідомлював, що навкруги мене порожнеча.
Думаю, мені навіть... ставало страшно. Страх нарешті дістався до мене й огорнув мене. Долоні спітніли. Особливо лячно було дивитися вниз.
Він знову заговорив:
Якщо ти стрибнеш твої проблеми дійсно щезнуть. Ви розійдетеся. Але несправедливо.
Тобто?
Ти знову змусиш себе страждати. А твої проблеми не відчують нічого. Це не дуже... зважене рішення.
Від стрибка з вежі страждань не буде. Від шоку людина помирає, не встигнувши нічого відчути. Ніякого болю. Я дізнавався.
Він усміхнувся.
Що ж тут смішного?
Тут ти не помиляєшся... якщо виходити з гіпотези, що ти ще живий тої миті, коли розбиваєшся об землю. А помиляєшся ти ось у чому... Ніхто не долітає живим.
Довга затяжка сигаретою. Мені ставало дедалі більше зле. Паморочилося в голові. Треба було якось сісти.
Правда в тому, сказав він, помовчавши, що людина вмирає протягом падіння від серцевого нападу, спричиненого жахом, тваринним жахом від того, що падає, та нестерпного вигляду землі, яка наближається зі швидкістю двісті кілометрів на годину. Людей убиває неймовірний жах, від якого вони вибльовують свої тельбухи, аж поки серце не розірветься. Їм очі з орбіт вилазять у момент смерті.
Мені затрусилися ноги. Я мало не зомлівав. Голова йшла обертом. Мене дуже нудило. Не дивитись униз. Зовсім. Стояти прямо. Сконцентруватися на ньому. Не відводити погляд.
Я маю дещо тобі запропонувати, сказав він повільно й чітко після кількох миттєвостей тиші.
Я мовчав, прикутий поглядом до його рота.
Щось на кшталт угоди між нами, сказав він, і повітря рознесло його слова.
Угоди? пробелькотів я.
Отже, ти лишаєшся жити, я пораюся коло тебе, щоб звести тебе на ноги та зробити здатним управляти своїм життям, вирішувати проблеми, ставати щасливим. Своєю чергою...
Він затягнувся іще, перш ніж продовжити:
Своєю чергою ти зобовязуєшся робити все, що я тобі скажу. Береш відповідальність за життя.
Його слова геть розхвилювали мене, і це додалося до вже наявної нудоти. Треба було зробити неабияке зусилля, зібрати думки докупи й почати мислити.
Що означає «взяти відповідальність за життя»?
Тиша.
Ти маєш виконувати обовязки.
А якщо ні?
Якщо ні... не житимеш.
Треба бути дурнем, щоб на таке пристати.
А що ти втрачаєш?
А чого це я маю довіряти життя незнайомій людині в обмін на гіпотетичне щастя?
Його погляд сповнився впевненістю гравця, який знає, що його супротивник уже переконаний.
А що ти отримаєш в обмін на однозначну смерть? спитав він, показуючи сигаретою на безодню.
Я припустився помилки: подивився в указаному напрямку і в голові геть запаморочилося. Те, що я побачив, мене злякало, і водночас... безодня покликала мене, щоб звільнити від тривоги, яка мене огортала. Захотілося витягнутися вздовж балки і заклякнути, чекаючи на допомогу. Кінцівки неконтрольовано здригалися. То був жах, нестерпний.
Дощ...
Задощило. Дощ. Боже мій, від дощу на металевих балках стало слизько, як на ковзанці. Пять метрів відділяли мене від того чоловіка, від віконця, від порятунку. Пять метрів балки, прямої та... слизької. Треба сконцентруватися. Так, так, сконцентруватися. Триматися дуже прямо. Контролювати дихання. Слід було обережно повернутися праворуч, але... ноги не рухалися, мов приклеєні до металу. Я довго стояв у такій поставі, і мязи заклякли й не слухалися. Запаморочення опанувало жертву. Ноги трусилися спочатку трохи, але дедалі сильніше. Сили полишали мене.
Лебідка...
Лебідка загула запрацював ліфт. Лебідка відбивалася у воді, оберталася дедалі швидше, було чутно, як ліфт набирає швидкості, спускаючись униз. Холодна вода, у якій відбивались óбрази, мене заглушила, засліпила, я втратив рівновагу... і отямився, сидячи в кутку металевих балок. Спантеличений, крізь шум я все ж таки чув командний голос чоловіка:
Ходи сюди! Тримай очі розплющеними. Іди нога в ногу!
Я слухався, підкоряючись його авторитету, слухав тільки його накази й забував про думки та емоції, які намагалися поглинути мене. Я ступив крок, потім другий машинально, як робот, виконуючи його вказівки. Я зміг дістатися краю балки, потім перейти на край другого поверху. Я підвів ногу, щоб переступити горизонтальну балку, що відділяла мене від нього, аж тут він схопив мою простягнуту тремтливу руку так сильно, що від переляку я скрикнув і відсахнувся. Секунду я гойдався в порожнечі, утративши рівновагу від його сили. Але його залізна рука міцно тримала мене:
То що, ти погоджуєшся?
Дощ стікав зморшками його обличчя; його блакитні очі світилися.
Так.
~ 2 ~
Наступного дня я прокинувся в ліжку, у теплому, сухому ліжку. Промінь сонця пробивався крізь жалюзі. Я повернувся, щоб дотягтися до столика, не висовуючись зі зручного кокону ковдри. Намацав рукою візитівку чоловіка, яку поклав на столик, перед тим як лягти спати. «Приходь завтра об одинадцятій», сказав він на прощання.
Ів Дюбрей
авеню Анрі-Мартен, 23
75116, Париж
Телефон: 01 47 55 10 30
Я не знав, на що слід чекати, і почувався не надто впевненим.
Я зателефонував Ванессі й попросив скасувати всі мої зустрічі на сьогодні. Я почувався не дуже добре та не знав, коли одужаю. Завершивши цю важку роботу, я пішов у душ і плескався там, доки не спустошив бойлер.
Я винаймав двокімнатну квартиру на краю Монмартру. Помешкання було маленьким, а коштувало дорого, проте я милувався чудовим міським краєвидом. Коли в мене була депресія, я міг годинами сидіти на підвіконні і погляд мій губився в обрії, у численній забудові, серед памятників. Я уявляв собі мільйони людей, які там жили, їхні історії, їхні заняття. Їх було так багато, що будь-якої години дня чи ночі багато хто працював, спав, кохався, помирав, сперечався, прокидався. Я зазначав момент і запитував себе, скільки людей саме цієї миті розсміялися, скільки розлучилися, зраділи, розплакалися, скільки померли або лягли спати, скільки розгнівалися... Я уявляв собі різноманітні емоції, які різні люди могли відчувати в один час, тої самої миті.