Джон Бакен
Тридцять девять сходин
Про автора
Ім'я Джона Бакена (18751940) практично не відоме українському читачу, хоча він був не тільки першокласним письменником, автором блискучих «шпигунських» романів і романів-біографій, але й одним із найбільш розумних, проникливих і далекоглядних політичних діячів Великої Британії та Канади.
Виходець із родини шотландського пастора-кальвініста, Бакен 1892 року вступив до юридичного факультету університету в Глазго, і тоді ж почав пробувати сили в літературі. Його статті, нариси та оповідання охоче друкували популярні англійські журнали і газети. Після закінчення університету Бакен переїхав до Лондона, але незабаром змінив кар'єру адвоката на посаду секретаря лорда Альфреда Мілнера верховного комісара імперії у справах африканських колоній. Протягом двох з половиною років він супроводжував свого патрона в Південній Африці, у самий розпал Англо-бурської війни (18991902), а потім спробував щастя як видавець.
Перед Першою світовою війною Джон Бакен повернувся до журналістики і всі воєнні роки був європейським кореспондентом британської «Таймс».
У цей же час він став секретним співробітником британської розвідувальної служби в чині лейтенанта, і досвід цієї роботи не минув для нього даремно 1915 року на світ з'явився його перший «шпигунський» роман «Тридцять дев'ять сходин», який мав гучний успіх. Саме тут уперше виник привабливий образ героя, що згодом кочував сторінками романів Джона Бакена, Річарда Ганнея. Серед них і роман «Три заручники», виданий 1924 року, один із найбільш захоплюючих сюжетів про викрадення з політичним підґрунтям і водночас вражаюча панорама звичаїв та політичного життя Англії до і після кривавої світової бійні.
У повоєнні роки Джон Бакен зайнявся політикою, але не залишав літературу у цей час були опубліковані написані ним кілька романів, біографії Вальтера Скотта, Олівера Кромвеля і Юлія Цезаря, а також нариси про британські колонії в Африці.
1927 року письменник був обраний до Палати громад. Згодом він прославився блискучими промовами на захист шотландської церкви, проти антисемітської політики Гітлера і на користь створення єврейської держави на землях Палестини. Парламентська діяльність принесла Джону Бакену ряд вищих нагород і титул лорда Твідсмурського, а 1935 року король призначив його генерал-губернатором Канади. На цій посаді письменник і залишався аж до своєї кончини 1940 року.
«Тридцять дев'ять сходин» уперше були екранізовані 1935 року великим Альфредом Гічкоком, потім з'явилися екранізації 1959 і 1978 років, а 2008 року режисер Джеймс Гоуз зняв сучасний римейк цієї хвилюючої історії. За мотивами роману створена популярна комп'ютерна гра.
І в наші дні книги Джона Бакена продовжують виходити багатьма європейськими мовами, увага читачів до цих чудових зразків жанру не слабшає.
Глава 1
Покійник
Того травневого дня я повернувся із Сіті близько третьої години, відчуваючи непереборну огиду до життя. Минуло три місяці відтоді, як я прибув до старої доброї Англії, і за цей час вона встигла мені до смерті набриднути. Якби рік тому хтось розповів мені про мій нинішній настрій, я, скоріш за все, розсміявся б йому в обличчя але справа стояла саме так. Погода мене дратувала, міщанська балаканина обридла до нудоти; мені бракувало фізичних навантажень, а всі лондонські розваги здавалися прісними, як перестояла на сонці содова. «Річарде Ганнею, повторював я сам собі, ти явно потрапив не в ту колію, друже. Вибирайся, поки не пізно!»
При думці про плани, які я будував під кінець свого перебування в Булавайо[1], мені хотілося кусати губи від досади. Я зібрав деяку суму не велетенську, але, за моїми мірками, цілком пристойну і заздалегідь смакував різноманітні задоволення, яким збирався віддатися в Лондоні. Мій батько вивіз мене з Шотландії, коли мені було всього шість років, і з того часу я жодного разу не бував на батьківщині; не дивно, що Англія здавалася мені чимось на кшталт казки з «Тисячі і однієї ночі», і я сподівався осісти там довіку.
Але життя в Англії швидко мене розчарувало. За якийсь тиждень я втомився від споглядання памяток; менш ніж за місяць переситився ресторанами, театрами і перегонами. Можливо, моя хандра пояснювалася тим, що я так і не завів собі доброго приятеля, готового розділити зі мною дозвілля. Багато хто запрошував мене в гості але, здається, тільки для того, щоб поставити два-три малозначних запитання про Південну Африку і відразу ж перейти до обговорення власних справ. Дами поборниці імперської ідеї раз у раз звали мене на чаювання зі шкільними директорами з Нової Зеландії або газетярами з Ванкувера; такі зібрання бували особливо нестерпними. Здоровий тілом і душею тридцятисемирічний чоловік із грошима, цілком достатніми для безтурботного проведення часу, я тільки те й робив, що цілими днями позіхав від нудьги. Дійшло до того, що я майже зважився втекти і повернутися до свого вельду,[2] вважаючи себе найзнудьгованішим підданим Сполученого Королівства.
Того дня, повертаючись додому після розносу маклерам з приводу моїх вкладень, який я влаштував просто для того, щоб чимось зайняти мізки, я зазирнув до свого клубу або, точніше сказати, невеличкого шинка, що обслуговував вихідців з колоній. Я потягував пиво і читав вечірні газети. Усі вони навперебій повідомляли про конфлікт на південному сході Європи; в одній з них мені попалася на очі стаття про грецького премєра Каролідеса. Мабуть, мені подобався цей хлопець. Судячи з того, що про нього говорилося, він був єдиною по-справжньому помітною фігурою в усьому балканському балагані. Крім того, він вів чесну гру, чого не можна було сказати про більшість інших. Наскільки я зрозумів, у Берліні та Відні його ненавиділи чорною ненавистю, тоді як ми, навпаки, збиралися підтримати одна з газет навіть оголосила Каролідеса «останнім барєром на шляху Європи до Армагеддону».
Я згадав, як розмірковував про те, чи зможу отримати роботу на Балканах. А ще мені спало на думку, що Албанія явно не те місце, де довелося б позіхати і нудьгувати.
Близько шостої вечора я зайшов додому і переодягнувся, після чого повечеряв у кафе «Ройял» і зазирнув до мюзик-холу. Вистава за участю жінок, які жваво стрибали по сцені, і чоловіків з мавпячими фізіями була донезмоги дурною, і я поспішив піти. Безтурботним ясним вечором я пішки повертався на Портленд-Плейс,[3] де наймав квартиру. По тротуарах повз мене снували назад і вперед занурені у власні клопоти люди, теревенячи про свої справи, і я заздрив їм, тому що всі вони були чимось зайняті. Усі продавчині, клерки, денді й полісмени мали хоч якесь заняття, що підтримувало їх на життєвій ниві. Я подав півкрони вуличному жебраку, побачивши, як той позіхнув: він був такий самий нещасник. Вийшовши на Оксфорд-Серкус,[4] я підняв очі до весняних небес і поклявся самому собі, що коли протягом наступної доби стара добра Англія не знайде, нарешті, чим мене розважити, я куплю квиток на найближчий пароплав до Кейптауна.
Моя квартира розташовувалася на другому поверсі будинку в новому кварталі за Лангам-Плейс. У будинку були загальні парадні сходи з портьє і ліфтером при вході, але не було ані ресторану, ані інших подібних закладів, а на кожну сходову площадку виходила тільки одна квартира. Я терпіти не можу домашньої прислуги, тому за квартирою під час моєї відсутності доглядав мій знайомий, який приходив щодня перед восьмою ранку і йшов о сьомій вечора: сам я ніколи не обідав удома.
Не встиг я вставити ключ у дверний замок, як побачив поруч із собою чоловіка. Я не помітив, як він підійшов його несподівана поява змусила мене здригнутися. Він був худорлявий, з каштановою борідкою і гострим, як буравчик, поглядом маленьких блакитних очей. Я впізнав у ньому мешканця квартири, розташованої поверхом вище: до цього ми раз або двічі обмінялися привітаннями, випадково зустрівшись на сходах.
Можу я з вами поговорити? запитав він. Ви дозволите увійти?
Йому коштувало помітних зусиль придушити хвилювання в голосі, а його рука вчепилася в моє запястя.
Я відчинив двері і жестом запросив його. Ледь переступивши поріг, він кинувся до задньої кімнати, що правила мені за курильню та кабінет, і відразу ж метнувся назад.
Двері зачинені? гарячково запитав він, сам закриваючи їх на ланцюжок. Вибачте мою безцеремонність, але саме ви здалися мені людиною, яка зможе мене зрозуміти. Я думав про вас увесь тиждень із тих пір, як усе полетіло під укіс. Скажіть, чи не могли б ви надати мені одну послугу?
Я готовий вас вислухати, сказав я. Це все, що я можу вам обіцяти. Мене починала дратувати недоладна поведінка цього засмиканого коротуна.
На столику поряд з ним стояв піднос із напоями. Мій відвідувач схопив одну з пляшок, налив собі віскі, додав содової, вихилив склянку в три ковтки і стукнув нею об стіл з такою силою, що скло тріснуло.
Вибачте, сказав він, нерви ні к чорту. Бачите, вийшло так, що в цей самий момент мене вже немає серед живих.
Я сів у крісло і запалив люльку.
І як воно? запитав я його. Я був майже впевнений, що маю справу з божевільним.
На його змученому обличчі промайнула тінь усмішки.
Я не збожеволів Поки що. Кажу вам, сер, я спостерігав за вами і вважаю вас розважливою людиною. Крім того, я впевнений, що ви порядні і не боїтеся ризикувати. Я готовий вам довіритися. Мені вкрай потрібна допомога, і я хочу точно знати, чи можу я на вас покластися.
На столику поряд з ним стояв піднос із напоями. Мій відвідувач схопив одну з пляшок, налив собі віскі, додав содової, вихилив склянку в три ковтки і стукнув нею об стіл з такою силою, що скло тріснуло.
Вибачте, сказав він, нерви ні к чорту. Бачите, вийшло так, що в цей самий момент мене вже немає серед живих.
Я сів у крісло і запалив люльку.
І як воно? запитав я його. Я був майже впевнений, що маю справу з божевільним.
На його змученому обличчі промайнула тінь усмішки.
Я не збожеволів Поки що. Кажу вам, сер, я спостерігав за вами і вважаю вас розважливою людиною. Крім того, я впевнений, що ви порядні і не боїтеся ризикувати. Я готовий вам довіритися. Мені вкрай потрібна допомога, і я хочу точно знати, чи можу я на вас покластися.
Викладайте, сказав я, там видно буде.
Набравшись духу, він почав свою розповідь настільки дивну й недоладну, що спочатку я мало що розумів і був змушений раз у раз перебивати оповідача. Втім, ось суть його монологу в двох словах.
Мій гість був американцем із Кентуккі. Після закінчення коледжу, не відчуваючи нестачі в грошах, він вирішив побачити світ. Намагався писати, працював військовим кореспондентом однієї з чиказьких газет, прожив кілька років у Південно-Східній Європі. Я вирішив, що він гарний лінгвіст і непогано вивчив тамтешнє суспільство: він говорив як про близьких знайомих про безліч людей, чиї імена я зустрічав у газетах.
Він захопився політикою: спочатку з цікавості, а потім уже не міг зупинитися. Я зрозумів, що маю справу з уїдливим і невгамовним типом із тих, що завжди хочуть докопатися до самого коріння. І він явно копнув трохи глибше, ніж збирався.