Порівнявшись зі станцією, я переконався, що вона ідеально підходить для моїх цілей. Навколо височіли вересові пагорби, що залишали місце тільки для однієї головної колії, залу очікування, каси, котеджу станційного начальника і мініатюрного дворика, обсадженого аґрусом і турецькою гвоздикою. Доріг, що ведуть до цього місця, ніде не було видно, а загальне відчуття занедбаності посилювали хвилі невеликого гірського озера, що плескалися об сірий гранітний берег за півмилі від станції. Я почекав у заростях, поки на горизонті не зявився димок потяга, що прямував на схід. Після цього я підійшов до крихітної каси і купив квиток до Дамфріса.
Єдиними пасажирами у вагоні виявилися старий пастух і його собака косоока тварюка, яка всю дорогу зиркала на мене з підозрою.
Стариган спав, упустивши на сидіння поряд із собою ранковий випуск «Скотсмен». Я жадібно схопив газету, розраховуючи знайти там що-небудь про мою справу.
У газеті дійсно виявилася стаття на дві шпальти, що повідомляла про «вбивство на Портленд-Плейс». Мій вірний Паддок викликав поліцію і здав молочника констеблям. Бідоласі дорого обійшовся його соверен але, як на мене, він явно продешевив, бо поліція, схоже, провозилася з ним мало не до вечора. У відділі останніх новин знайшлося продовження історії. Молочника відпустили, прочитав я, а справжній злочинець, про особу якого поліція умовчувала, імовірно зник із Лондона, сівши на потяг однієї з північних ліній. Допис супроводжувався короткою приміткою, що повідомляла про мене як про хазяїна квартири. Я зрозумів, що примітка ця додана в останній момент за наполяганням поліції і являє собою незграбну спробу переконати мене в тому, що я поза підозрою.
Стариган спав, упустивши на сидіння поряд із собою ранковий випуск «Скотсмен». Я жадібно схопив газету, розраховуючи знайти там що-небудь про мою справу.
У газеті дійсно виявилася стаття на дві шпальти, що повідомляла про «вбивство на Портленд-Плейс». Мій вірний Паддок викликав поліцію і здав молочника констеблям. Бідоласі дорого обійшовся його соверен але, як на мене, він явно продешевив, бо поліція, схоже, провозилася з ним мало не до вечора. У відділі останніх новин знайшлося продовження історії. Молочника відпустили, прочитав я, а справжній злочинець, про особу якого поліція умовчувала, імовірно зник із Лондона, сівши на потяг однієї з північних ліній. Допис супроводжувався короткою приміткою, що повідомляла про мене як про хазяїна квартири. Я зрозумів, що примітка ця додана в останній момент за наполяганням поліції і являє собою незграбну спробу переконати мене в тому, що я поза підозрою.
Більше в газеті нічого не було ані слова про зовнішню політику, про Каролідеса або про те, що цікавило Скаддера. Я повернув газету на місце і виявив, що ми підїжджаємо до станції, на якій я вийшов учора. Начальник станції, що напередодні саджав картоплю, тепер був зайнятий діяльністю іншого штибу: на розїздній колії, перечікуючи наш состав, стояв потяг, який прибув зі сходу і з якого на платформу зійшли троє чоловіків, котрі ставили старому питання. Я припустив, що це чини місцевої поліції, піднятої по тривозі Скотланд-Ярдом, аби вистежити мене аж до цього закутнього полустанку. Сидячи у вагоні, я уважно спостерігав за співрозмовниками. Один із них тримав у руках зошит, у якому робив записи. Старий любитель картоплі супився, очевидно роздратований черговим питанням; зате хлопчик, який прийняв у мене квиток, базікав за двох. Уся компанія поглядала вдалину через пустище туди, куди вела біла дорога. Я щиро понадіявся, що вони почнуть шукати мої сліди саме там.
Коли ми відїжджали від станції, мій попутник прокинувся. Він витріщився на мене блукаючим поглядом, зло копнув собаку і поцікавився, де він. Без сумніву, він був пяний як квач.
Ось що буває з непитущими! зауважив він з гіркотою.
Я висловив здивування з приводу того, що знайшов у його особі ревного поборника моралі.
Так, я стійкий тверезник, огризнувся він. Як завязав на Мартінів день,[22] так усе, ані-ні, ані краплі віскі в рот. Навіть у хогманей.[23] Хоча й піддавався жорстоким спокусам.
Він закинув ноги на протилежне сидіння і відкинув давно не миту голову на спинку.
І ось що я за це отримав, простогнав він. Горю, як геєна вогненна. Ще й косоокість на всі вихідні.
У чому ж причина? запитав я.
У напої. Називається бренді. Як я непитущий, від віскі тримаюся подалі. Зате бренді цілий день потроху. А тепер маєш мабуть, і за два тижні не окли Його слова перейшли в нерозбірливе бурмотіння, і сон знов наклав на нього свою важку десницю.
Я планував зійти на якій-небудь станції ближче до кінця маршруту, але потяг несподівано подарував мені набагато кращий шанс, зупинившись біля початку дренажної труби, перекинутої через бурхливу річку кольору портеру. Я виглянув у вікно і побачив, що вікна всіх вагонів зачинені, а навколо, наскільки сягає око, немає ані душі. Тоді я відчинив двері вагона і поквапом стрибнув у зарості ліщини, що тягнулися вздовж шляхів.
Усе пройшло б якнайкраще, якби не мерзотна псина. Вирішивши, що я обікрав його хазяїна і тепер намагаюся втекти, пес загавкав і мало не вчепився мені у штани. Від його гавкотні прокинувся пастух-тверезник, який виповз до дверей вагона і заволав на всю горлянку в цілковитій упевненості, що я наклав на себе руки. Я поповз через чагарник, дістався берега річки і подолав іще сотню ярдів під захистом прибережних заростей. Обернувшись і подивившись назад, я побачив, що біля відчинених дверей вагона юрмляться провідник і кілька пасажирів. Усі вони дивилися в мій бік. Я не зміг би зчинити більший шарварок, навіть якби покинув вагон у супроводі духового оркестру.
На щастя, їхню увагу відволік пяний пастух. Він і його собака, привязаний мотузкою до його поясу, несподівано вивалилися з вагона, загриміли вниз на рейки і стрімголов скотилися насипом до самої води. У ході рятувальної операції, що розвернулася за цим, пес когось дряпонув я почув закрутисту лайку. На якийсь час про мене забули, і коли я, подолавши поповзом ще з чверть милі, ризикнув озирнутися, потяг уже рушив і майже зник між пагорбами.
Я стояв посеред великого напівкруглого простору пустища, розсіченого брунастою річкою, що зображувала радіус, і обмеженого довгою дугою високих північних пагорбів. Навколо не було жодної людської істоти; тишу порушував тільки плескіт річкової води і нескінченний писк куликів. І тут, як не дивно, я вперше відчув той жах, який відчуває загнана жертва. При цьому думав я не про поліцію, а про тих людей, яким було відомо, що я знаю таємницю Скаддера. Про тих, хто твердо вирішив позбавити мене життя. Я був упевнений, що вони переслідуватимуть мене з проникливістю і пильністю, недоступними британському закону, і щойно їхні ікла зімкнуться у мене на горлі, пощади не буде.
Я озирнувся, але в навколишньому пейзажі нічого не змінилося. Сонце блищало на рейках удалині і на мокрих каменях біля річки, і в усьому світі не було більш мирної картини. І все-таки я кинувся бігти. Я біг, по коліно грузнучи в болотній багнюці, аж поки піт не почав сліпити мені очі. Страх не полишав мене доти, поки я не досяг схилу найближчої гори, піднявся по ньому і сів, важко дихаючи, на камяному гребені високо над водами врунастої річки.
Із цієї панівної висоти відкривалося як на долоні все пустище аж до залізничної лінії і далі на південь, де вереск поступався місцем зеленим лукам. У мене відмінний зір, але на всьому просторі рівнини я не помітив жодних ознак людської присутності. Після цього я глянув на схід і побачив там, за ланцюгом горбів, зовсім інший ландшафт: пласкі зелені долини з хвойними гаями і блідими хмарками пилу, що видавали наявність шосейних доріг. Нарешті, я подивився у синє травневе небо і побачив там те, від чого моє серце прискорено забилося.
Далеко на півдні в небеса видирався самотній аероплан. Я відразу зрозумів та ще й так, немов хтось офіційно повідомив мене про це, що цей аероплан розшукує мене, і належить він аж ніяк не поліції. Протягом години або двох я спостерігав за ним зі свого вересового укриття. Аероплан пролетів над вершинами пагорбів і став описувати кола над долиною, якою я зовсім недавно пробирався до пагорба. Потім, немов розчарувавшись, він знову набрав висоту і полетів назад на південь.
Мені не сподобалося це повітряне шпигунство, і я почав розчаровуватися у місцевості, яку вважав надійним притулком. Ці вересові пагорби виявилися поганим укриттям, якщо вороги могли вистежувати мене з неба; я терміново потребував іншого пристанища. Я вже з більшою прихильністю поглядав на пейзаж по той бік хребта там зеленіли гаї і подекуди виднілися камяні будинки.
Близько шостої вечора я покинув пустку і вийшов до дороги, що тягнулася вздовж вузької річкової долини. У міру мого просування поля змінилися луками, полонина перетворилася на плато, і незабаром я досяг перевалу, де в сутінках димів комином самотній будинок. Дорога йшла через міст. Там, спираючись на парапет, стояв юнак.
Він палив довгу глиняну люльку і дивився на воду крізь лінзи окулярів. У лівій руці хлопець тримав невелику книгу, закладену пальцем на щойно прочитаному місці. Я чув, як він повільно повторив:
Так перетинав Болота, гори і пустелі Ґриф,
Невтомний переслідник Арімаспів.[24]
Зачувши під камяною аркою мосту відлуння моїх кроків, юнак здригнувся і обернувся. Я побачив приємне засмагле обличчя, майже хлопяче.
Вітаю вас, серйозно сказав він. Чудовий вечір для подорожі.
З будинку долинув запах торфяного диму, змішаний з ароматом печені.
Це заїжджий двір? запитав я.
До ваших послуг, чемно відповів він. Я його хазяїн, сер, і сподіваюся, що ви залишитеся на ніч, бо, правду сказати, я цілий тиждень не мав доброго співрозмовника.
Я сів на парапет мосту і заходився набивати люльку. Здається, цей юнак міг стати моїм першим союзником.
Такий молодий і вже трактирник, сказав я.
Мій батько помер рік тому і залишив мені свою справу. Я живу тут із бабусею. Це жахливо нудна робота, і якби на те моя воля, я вибрав би зовсім інше заняття.
Яке саме?
Він зніяковіло почервонів.
Я хочу писати книжки, сказав він.
Якого ж іще шансу ви чекаєте? вигукнув я. А я завжди думав, що з хазяїна заїжджого двору має вийти найкращий оповідач на світі!
Тільки не зараз, із жаром заперечив він. Може, у старі часи, коли дорогами розїжджали паломники, автори балад, розбійники і поштові диліжанси. Але не в наші дні. Сюди давно ніхто не приїжджає, крім авто, битком набитих огрядними пані, які зупиняються пообідати, одного-двох рибалок навесні і кількох мисливців у серпні. Із цього не викроїти матеріалу для книги. Я хочу бачити життя, подорожувати світом і писати книжки, як Кіплінг і Конрад. Але поки я тільки те й спромігся, що надрукувати кілька віршів у «Чемберс Джорнал».[25]