Звідти дорога майже відразу пірнула вниз, заїжджий двір зник із поля зору. Але мені здалося, що вітер доносить звідти звуки розгніваних голосів.
Глава 4
Радикальний кандидат
А тепер уявіть мене за кермом потужного автомобіля, що мчить на повній швидкості вибоїстими рівнинними дорогами сонячним травневим ранком: спочатку я раз у раз озирався і з побоюванням чекав кожного наступного повороту, але потім тільки машинально стежив за дорогою. Усі мої думки були зайняті тим, що я виявив у записнику Скаддера.
Покійний коротун збрехав мені приблизно так само, як я збрехав юному поету-трактирнику. Усі ці вигадки про Балкани, якихось єврейських магнатів, анархістів і конференції при британському міністерстві закордонних справ виявилися балаканиною про людське око, як і Каролідес (утім, не зовсім). Я все поставив на карту, довірившись Скаддеру, і був обдурений. У мене в кишені лежав його записник, який розповів мені дещо зовсім інше; і замість того, щоб дути на воду, обпікшись на молоці, у цю версію я повірив беззастережно.
Навіть сам не знаю чому. Те, що я там виявив, просто не могло бути брехнею, і навіть перша історія Скаддера деякою мірою виявилася правдою якщо не за суттю, то за духом. Пятнадцяте червня має стати фатальним днем, днем події куди важливішої, ніж річниця вбивства якогось там італійця.[29] Ставки у цій грі були такі високі, що я й не подумав звинуватити Скаддера у бажанні залишити мене за бортом і зірвати куш, діючи сам один. А саме в цьому, як я остаточно переконався, і полягав його намір. Уже в те, що він мені розповів, було досить важко повірити, але правда виявилася настільки неймовірною, що він людина, яка першою її виявила побажав володіти нею один, ні з ким не ділячись. Я не звинувачував його. Зрештою, він жив не стільки заради зиску, скільки заради ризику, і сповна заплатив за це.
Уся історія була викладена у вигляді нотаток як ви розумієте, з прогалинами, які Скаддер збирався заповнити з памяті. Крім того, він фіксував джерела своїх відомостей, після чого учиняв з ними незвичайний трюк: привласнював їм числові значення і підводив арифметичний підсумок, що позначав достовірність кожного з фрагментів. Чотири імені, написані друкованими літерами, належали людям, які повідомили йому ті чи інші подробиці; серед них був якийсь Дюкрон, який отримав пять балів з пяти можливих, і ще один, на прізвище Аммерсфоорт, який удостоївся лише трьох. По суті, у записнику не було нічого крім голих фактів, а також однієї дивної фрази в дужках, що повторювалася пять-шість разів «тридцять девять сходин». В останньому випадку, коли ця фраза була використана, вона мала такий вигляд: «Тридцять девять сходин, я порахував їх, приплив о 10:17 веч.». Про те, що все це означає, я не мав жодного уявлення.
Першим, що я усвідомив із прочитаного, було те, що питання про запобігання війни уже не стоїть. Війна стала невідворотною, як прихід Різдва: за словами Скаддера, це було вирішено ще в лютому 1912 року. Приводом до початку війни мав стати не хто інший, як Каролідес. Його вбивство було намічено на чотирнадцяте червня дату, яка відстояла від цього травневого ранку на два тижні і чотири дні. Із записів Скаддера я також зрозумів, що вже ніщо на світі не зможе зупинити вбивць. Оповідки про епірську варту, готову здерти шкуру хоч із самого чорта, виявилися пустим блефом.
Крім того, я дізнався, що ця війна має стати для Британії цілковитою несподіванкою. Смерть Каролідеса призведе до хаосу на Балканах, у який відразу ж утрутиться Відень зі своїм ультиматумом. Росії це не сподобається; відбудеться обмін дипломатичними шпильками. Берлін спробує грати роль миротворця і лити масло на розбурхані хвилі, але раптом і сам знайде підхожий привід для сварки, скористається ним і вже через пять годин нападе на Британію. Такий був задум, і йому не можна було відмовити у витонченості. Медоточиві промови і зрадницький удар у темряві. Поки ми будемо базікати про добру волю і мирні наміри кайзера, наші узбережжя будуть таємно оточені мінними загородженнями, а підводні човни стануть на бойове чергування біля гаваней, вистежуючи наші лінкори.
Крім того, я дізнався, що ця війна має стати для Британії цілковитою несподіванкою. Смерть Каролідеса призведе до хаосу на Балканах, у який відразу ж утрутиться Відень зі своїм ультиматумом. Росії це не сподобається; відбудеться обмін дипломатичними шпильками. Берлін спробує грати роль миротворця і лити масло на розбурхані хвилі, але раптом і сам знайде підхожий привід для сварки, скористається ним і вже через пять годин нападе на Британію. Такий був задум, і йому не можна було відмовити у витонченості. Медоточиві промови і зрадницький удар у темряві. Поки ми будемо базікати про добру волю і мирні наміри кайзера, наші узбережжя будуть таємно оточені мінними загородженнями, а підводні човни стануть на бойове чергування біля гаваней, вистежуючи наші лінкори.
Але все це залежало від найважливішої обставини від події, наміченої на пятнадцяте червня. Я ніколи б до цього не додумався, якби одного разу у своїх мандрах не познайомився з одним французьким штаб-офіцером, який повертався із Західної Африки і розповів мені чимало цікавого. За його словами, попри всю ту нісенітницю, що проголошується з трибуни парламенту, альянс між Францією і Британією дійсно існує, і час від часу обидва генеральних штаби зустрічаються і планують спільні дії на випадок війни. Так от, у червні до Лондона мала приїхати велика птиця з Парижа, і метою її візиту було не що інше, як диспозиція британського флоту в разі мобілізації. Принаймні, так я зрозумів з його розповіді; у будь-якому разі, мова йшла про документ надзвичайної важливості і секретності.
Але пятнадцятого червня до Лондона збиралися прибути й інші гості поки я міг тільки здогадуватися, хто вони такі. Скаддер обмежився тим, що назвав їх збірним імям «Чорний Камінь». Вони представляли аж ніяк не союзників, а наших смертельних ворогів, і інформація, призначена для Франції, мала дістатися їм. А інформація ця, як ви розумієте, одним-двома тижнями пізніше мала обернутися корабельними гарматами і стрімкими торпедами, з бездоганною точністю націленими на англійські кораблі під покровом літньої ночі.
Ось який вигляд мала історія, яку мені вдалося розшифрувати в задній кімнаті сільського заїжджого двору, біля вікна з видом на капустяні грядки. І саме вона не давала мені спокою, поки я мчав у потужному туристичному автомобілі, перетинаючи одну гірську долину за одною.
Моїм першим бажанням було написати премєр-міністру, але, трохи поміркувавши, я зрозумів, що це не принесе ніякої користі. Хто повірить у такі вигадки? Я мусив надати якийсь знак, переконливий доказ але про те, що це може бути, не мав жодного уявлення. До того ж я був змушений безупинно рухатися і змінювати укриття, щоб бути готовим діяти у призначений термін, а це було не так просто, враховуючи, що за мною полювала вся поліція Британських островів, а гончаки «Чорного Каменя» швидко й безшумно мчали по моєму сліду.
У своїй подорожі я не мав певної мети, але тримав курс за сонцем на схід, оскільки якби поїхав на північ, то опинився би в краю вугільних шахт і промислових міст. Незабаром пустища скінчилися, і я перетнув широку долину, укриту річковими наносами. Я проїхав кілька миль уздовж камяної стіни, що захищала старовинний парк, і нарешті у просвіті між стовбурами побачив великий замок. Повз проносилися села з будинками під соломяними дахами, тихі струмки в низинах, сади з глодом і жовтим рокитником у пишному весняному цвіті. Усюди було так мирно і спокійно, що я насилу міг повірити в те, що хтось женеться за мною по пятах, аби відняти у мене життя, не кажучи про те, що за якийсь місяць, якщо мені не посміхнеться фантастична удача, тисячі синів Англії назавжди залишаться лежати в англійських полях.
Близько полудня я вїхав у село, що складалося з безладно розсипаних по обидва боки дороги будиночків, маючи намір ненадовго затриматися і перекусити. Дорогою мені трапилася на очі будівля пошти: на її східцях стояли начальниця телеграфної контори і місцевий полісмен, занурені у вивчення якоїсь телеграми. Побачивши мене, обидва стрепенулися; поліцейський рушив мені назустріч, підняв руку і закричав, наказуючи зупинитися.
Я ледь не склеїв дурня, підкорившись його наказу. Тільки в останній момент я зрозумів, що телеграма могла стосуватися моєї персони, а це означало, що мої друзі на заїжджому дворі прийшли до взаєморозуміння і обєдналися в гарячому бажанні мене побачити. Їм нічого не варто було розіслати опис моєї зовнішності та викраденого мною автомобіля по тридцяти навколишніх селах, через які я міг проїхати. Тому я відпустив педаль гальма і вчасно. Поліцейський учепився в дверцята машини, але відразу ж відлетів на узбіччя, отримавши хук моєю лівою.
Я зрозумів, що головні дороги для мене під забороною, і звернув на перший-ліпший путівець. Але рухатися по путівцях без карти непросто можна випадково потрапити у глухий кут або заїхати на якусь самотню ферму, звалитися у качиний ставок або врізатися у стайню. Таких затримок я дозволити собі не міг. До того ж я почав розуміти, яку дурість зробив, викравши автомобіль. Ця здоровенна зелена бестія стала прикметою, що дозволяла легко відшукати мене на всьому просторі Шотландії. Якби я кинув машину і пішов пішки, її знайшли б за якихось пару годин, і гонитва закінчилася б, навіть не розпочавшись.
Насамперед мені потрібно було дістатися найбезлюдніших місць. Незабаром я виявив одне із них, піднявшись уздовж притоки якоїсь широкої річки і вїхавши в долину між крутих пагорбів. Звивиста дорога тяглася до перевалу, що виднівся вдалині. Тут дійсно не було ані душі, але дорога могла відвести мене занадто далеко на північ, тому я звернув на схід і покотив розбитим путівцем, поки не натрапив на двоколійну залізничну магістраль. Далеко внизу я побачив ще одну досить широку долину, і мені спало на думку, що на її протилежному боці я, можливо, знайду якийсь самітній заїжджий двір для ночівлі. Наближався вечір, і я був страшенно голодний, оскільки від самого ранку нічого не їв, крім кількох булочок, куплених з візка вуличного торговця.
Тієї ж миті я почув знайомий гул. І що б ви думали? удалині знову зявився чортів аероплан, що летів над самою землею приблизно за десять миль південніше. Він стрімко наближався до мене.
У мене вистачило розуму збагнути, що посеред пустки я буду відмінною мішенню для тих, хто перебуває в аероплані, і що моїм єдиним шансом було сховатися під кронами дерев у глибині долини. Я блискавкою помчав униз по схилу, щоразу крутячи головою, аби не випустити з уваги клятий літальний апарат. Незабаром я опинився на дорозі, яка вилася між живоплотами, а далі пірнала у глибоку балку, утворену руслом річки. Потім почалася ділянка, густо заросла великими деревами, і я скинув швидкість.