Ці перші звіти стали сміливими спробами припинити замовчування невдач у неприбутковому секторі, залежному від зовнішнього фінансування. Розчаровані тим, що через це замовчування організації втрачають можливість вчитися на власних помилках, люди з EWB вирішили зібрати історії власних поразок і помістити їх у річному звіті. Діяльність організації покликана вирішити деякі із найважчих світових проблем, таких як бідність, а це вимагає інноваційних підходів і знань, отож «Інженери без кордонів» поставили на перше місце досягнення результатів, а не бажання здаватися кращими, чим спровокували революцію.
Ці перші звіти стали сміливими спробами припинити замовчування невдач у неприбутковому секторі, залежному від зовнішнього фінансування. Розчаровані тим, що через це замовчування організації втрачають можливість вчитися на власних помилках, люди з EWB вирішили зібрати історії власних поразок і помістити їх у річному звіті. Діяльність організації покликана вирішити деякі із найважчих світових проблем, таких як бідність, а це вимагає інноваційних підходів і знань, отож «Інженери без кордонів» поставили на перше місце досягнення результатів, а не бажання здаватися кращими, чим спровокували революцію.
У своїй привітальній промові на щорічній конференції з невдач у Норвегії «FailCon Oslo» Ґуд попросила присутніх назвати слова, які асоціюються в них зі словом «невдача». Учасники конференції почали вигукувати: «сум», «страх», «посміховисько», «розпач», «паніка», «сором» і «горе». Потім вона прочитала доповідь про невдачі і пояснила, що тридцять глянцевих аркушів містять чотирнадцять історій невдач, яких протягом останнього року зазнали «Інженери без кордонів». Потім вона запитала присутніх, якими словами вони могли б описати цю доповідь і людей, котрі поділилися своїми історіями. Цього разу із зали було чути слова: «великодушний», «здатний допомогти», «відкритий», «компетентний», «хоробрий», «натхненний».
Ґуд зробила важливе зауваження про те, що існує суттєва різниця між тим, як ми сприймаємо слово «невдача», і тим, що ми думаємо про людей і організації, які наважилися поділитися історіями своїх поразок з метою пізнання й зростання. Удавати, що ми можемо стати здатними допомогти, відчайдушними й хоробрими, не подолавши такі складні емоції, як розпач, сором і паніка, глибоко небезпечне і помилкове припущення. Замість того щоб загортати складні емоції в позолочену обгортку і надавати презентабельності невдачам, краще навчитися вбачати красу в правді й стійкості.
Дефіцит «крутизни»
Я знаю, «крутизна» це дивний термін, але, щоб висловити те, що я маю на увазі, інше слово не спадає мені на думку. Коли я бачу людей, котрі не бояться подивитися правді у вічі, або коли бачу, як хтось впав, підвівся і сказав: «Чорт, це справді боляче, але це для мене важливо, тому я спробую знову!» моя перша реакція: «Оце крутелик!»
Надто багато людей сьогодні замість того, щоб відчувати біль, відіграються за цей біль; а замість визнати біль завдають болю іншим. Замість того щоб ризикнути розчаруватися, вони обирають жити в розчаруванні. Емоційний стоїцизм це не крутизна. Легковажне позерство це не крутизна. Бундючність це не крутизна. А досконалість навіть поруч не стоїть із крутизною.
Для мене «справжній крутелик» це людина, яка каже: «Наша родина насправді переживає важкий період. Ми готові скористатися вашою підтримкою». Або батько, який говорить синові: «Смуток це нормально. Ми всі сумуємо. Нам просто потрібно говорити про це». Або жінка, яка каже: «Наша команда напартачила. Ми маємо припинити звинувачувати одне одного і серйозно поговорити про те, що сталося, щоб виправити усе і йти вперед». Люди, які сміливо вирушають у зону дискомфорту і вразливості та розповідають правду про себе, ось справжні крутелики.
Відважність необхідна риса для подолання світових проблем, які здаються нездоланними: бідності, насильства, нерівності, нехтування громадянськими правами і забруднення довкілля. Але окрім людей, які готові показати себе і бути побаченими, нам також потрібна критична маса крутеликів, готових ризикувати, падати, проходити через складні емоції і знову підводитись. І потрібно, щоб ці люди очолювали, моделювали і формували культуру в кожній царині, як батьки, вчителі, адміністратори, керівники, політики, духовенство, митці і громадські активісти.
Дуже багато з того, що ми чуємо нині про мужність, це пихата й порожня риторика, яка маскує особистий страх бути непривабливим, непопулярним, нездатним забезпечити певний рівень добробуту і соціальний статус. Нам потрібно більше людей, готових продемонструвати, що означає піти на ризик і пережити невдачу, розчарування і жаль; людей, готових відчувати власний біль, а не зганяти його на інших; людей, готових сприйняти події у своєму житті, дотримуватися власних цінностей і бути відкритими. Мені дуже пощастило протягом останніх кількох років працювати зі справжніми крутеликами від учителів і батьків до виконавчих директорів компаній, режисерів, ветеранів, фахівців з підбору персоналу, шкільних радників і терапевтів. Далі у цій книжці ми дослідимо, що в них спільного, але в кількох словах скажу: вони цікавляться світом емоцій і не бояться вийти із зони комфорту.
Я сподіваюся, що процес, описаний у цій книжці, дасть вказівки і схему, які допоможуть нам знову ставати на ноги. Я ділюся усім, що знаю, відчуваю, у що вірю і що досвідчила про те, як стати сильнішим після поразки. Повторю ще раз: те, що я дізналася від учасників дослідження, знову і знову рятує мене, і я щиро їм за це вдячна. Правда у тому, що падати боляче. Сміливість у тому, щоб не втрачати відваги і намацати спосіб підвестися.
1. Природа вразливості
Коли йдеться про людську поведінку, емоції й мислення, вислів «Що більше я дізнаюся, то менше знаю» є цілком доречним. Особисто я навчилася відмовлятися від гонитви за визначеністю і бажання пришпилити її до стіни. Іноді мені бракує уміння вдавати, ніби визначеність є досяжною. Мій чоловік Стів завжди знає, що, ховаючись у кабінеті і слухаючи кілька разів поспіль пісню Девіда Ґрея «My Oh My»7, я оплакую своє колишнє завзяття молодого дослідника. Мої улюблені слова:
Що ж відбувається в моїй голові?
Ти знаєш, я звик до впевненості.
Ти знаєш, я звик до визначеності.
І йдеться не лише про слова; ідеться про інтонацію, з якою він співає слово «ви-зна-че-ність». Іноді мені здається, що він зарозуміло глузує над вірою в те, що ми можемо все знати, а іноді здається, що злиться, позаяк ми не можемо знати всього. У будь-якому разі, підспівуючи, я почуваю себе краще. Музика завжди допомагає мені не почуватися самотньою посеред хаосу.
У моїй галузі насправді не існує незаперечних абсолютів, але є істини про спільний досвід, який перегукується з тим, у що ми віримо і що знаємо. Наприклад, цитата з промови Рузвельта, яка стала епіграфом до мого дослідження про вразливість і сміливість, відкрила для мене три істини.
Я хочу бути «на арені». Я завжди хочу бути сміливою. А коли ми обираємо надзвичайну відвагу, то готуємось отримати копняків. Ми можемо обрати хоробрість або комфорт, але не можемо мати їх одночасно.
Уразливість полягає не в тому, щоб виграти або програти; тут ідеться про сміливість відкритися і бути побаченим, не маючи впливу на результати. Уразливість це не слабкість; це наша найбільша міра хоробрості.
Багато дешевих глядацьких місць посіли люди, які ніколи не ризикнуть вийти на арену. Вони лише вигукують зарозумілі зауваження і дають вказівки з безпечного місця. Проблема в тому, що, припинивши непокоїтися думкою інших і страждати від їхньої жорстокості, ми втрачаємо здатність налагоджувати звязки. Але коли ми зважаємо на те, що скажуть люди, нам бракує сміливості стати вразливими. Тому потрібно фільтрувати відгуки, які ми впускаємо у своє життя. Як на мене, якщо ви не на арені і не дістаєте копняків, ваша думка мене не цікавить.
Я не вважаю це правилами, але для мене особисто вони, безумовно, стали провідними принципами. Гадаю, що перед тим, як ми почнемо, корисно засвоїти деякі основи хоробрості, ризику вразливості і подолання невдач. Вважаю їх основними законами емоцій: це прості, але потужні істини, які допомагають нам зрозуміти, чому сміливість призводить до змін і водночас так рідко зустрічається. Ось правила процесу підйому після падіння.
1. Якщо ми досить часто виявляємо достатню сміливість, ми падатимемо; це фізика вразливості. Наважившись відкритися і ризикуючи зазнати невдачі, ми насправді погоджуємося з поразкою. Сміливець не скаже: «Я готовий ризикнути удачею». Сміливець скаже: «Я знаю, що рано чи пізно зазнаю невдачі, але це мене не стримає».
2. Одного разу впавши через власну сміливість, ми можемо ніколи не повернутися на ту саму позицію. Ми можемо підводитися після невдач, хибних кроків і падінь, але вже ніколи не зможемо повернутися туди, де перебували до того, як виявили хоробрість, або до того, як впали. Сміливість змінює емоційну структуру нашого існування. Ця зміна також часто спричиняє глибоке відчуття втрати. У процесі підйому ми інколи тужимо за місцем, якого більше не існує. Ми хочемо повернутися до миті перед виходом на арену, але повертатися нам нікуди. Ситуацію ускладнює новий рівень усвідомлення нами того, що означає бути сміливим. Ми не можемо більше прикидатися. Тепер ми знаємо, коли відкриваємось, а коли ховаємося, коли живемо своїми цінностями, а коли ні. Наше нове знання може надихнути відродити розуміння мети і нагадати про наше прагнення до щирого життя. Подолання нервового напруження, яке зєднує містком бажання повернутися до моменту, що передував ризику і падінню, і більшу сміливість, неодмінний етап процесу здобуття духовної сили.
3. 3. Споконвіку люди знаходять спосіб підвестися після падіння, але торованої стежки немає. Усі ми повинні прокладати власний шлях, озираючись на загальновідомий досвід інших, але відчуваючи таку самотність, неначе ми першопрохідці в незвіданих краях. Складності додає те, що замість того, щоб покладатися на безпеку второваних шляхів або постійного супутника, нам доводиться вчитися покладатися на притулок у тимчасових попутників, їхню підтримку й бажання вряди-годи пройти частину шляху пліч-о-пліч з нами. Для тих із нас, хто боїться самотності, подолання самотності, яка є невідємною частиною цього процесу, це завдання, що страшить. Для тих із нас, хто воліє відмежовуватися від світу і зцілюватися наодинці, проблемою стає вимога спілкуватися з іншими звертатися по допомогу та отримувати її.