Вірю. Навчений. Далі що?
Те саме: координувати на місці дії твоєї боївки. Спрямовувати, куди треба. Забезпечувати харчами, звязком. Дізнаватися, де можна роздобути зброю. Куди краще вдарити, завдаючи відчутнішої шкоди. Вербувати нових людей, створювати нові бойові групи. З них виростуть сотні повстанчої армії на східних теренах.
Вірю. Навчений. Далі що?
Те саме: координувати на місці дії твоєї боївки. Спрямовувати, куди треба. Забезпечувати харчами, звязком. Дізнаватися, де можна роздобути зброю. Куди краще вдарити, завдаючи відчутнішої шкоди. Вербувати нових людей, створювати нові бойові групи. З них виростуть сотні повстанчої армії на східних теренах.
Коломієць відчув, як Дунай захопився, вирішив не зупиняти, а той справді входив у раж:
Люди підуть за нами. Не відразу але підуть. Спершу беремо під контроль Київщину.
А інші місця?
Теж. Така провідна стратегія. Але Київ важливий, бо проголошений столицею України радянської. Їхня голова, їхня точка опори, друже Східняк. Партизанка не дасть спокою, тягнутиме ресурс. Тут, на Волині, там, у Галичині й Карпатах, далі за Карпатами совіцьке військо діставатиме копняків нижче пояса. Захід уже тисне на Гітлера зі свого боку. Потім усі разом візьмуться за Сталіна. Ми ж звідти, через Слобожанщину, підемо на наш Донбас. Де зупинимося не знаю. Але туди точно дійдемо, бо то є промислове серце. Почнемо торгувати з Європою, водночас почнуться політичні перемовини. Років зо два-три чи нехай за пять, не більше, самостійну Україну світ визнає окремою державою. Боротьба дасть результат.
Коломієць струсив з нижньої губи тютюнову крихту.
Ти справді в це віриш, друже Дунай?
Без віри не варто нічого починати. Може, ти не віриш? Плавним рухом відсторонившись від стовбура, Дунай відкинув залишок цигарки, пильно глянув Максимові в очі. То віриш чи ні?
Хотілося б, обережно мовив Коломієць, уже навчений, як треба стежити за словами при Дунаї. Та не забувай, я ж там народився і виріс. Під комуністами все своє свідоме життя. Малим війну бачив. На моїх очах червоні петлюрівців стріляли, петлюрівці червоних вішали, сільські отамани на майдані комісарів багнетами кололи при людях. Залетять у містечко, похапають, хто не втік, зганяють людей дивитися. Потім самі тікають, бо військо повертається.
До чого все це кажеш?
Бо на очах моїх, Дунаю, комуністи все гнули, ламали, палили! тепер почав заводитися Максим. Я згоден із тими, хто каже: не все так просто, як хочеться. Так, багато в чому я помилявся і не приховую цього ніколи. Наприклад, вірив: добрий Сталін не знає, яке свавілля влада чинить на місцях. Хоч би в нашому Миргороді. Думав листи йому писати. Знаєш, чому не писав? Бо інші, хто вважав так само, настрочили їх швидше! І швидше були покарані, за наклеп на радянську владу та її керівників. Заслужених товаришів, героїв війни, вірних послідовників справи товариша Леніна, таке. Провід правильно робить, залучаючи в рейди тих, хто прийшов сюди з тої сторони. Ти, друже Дунай, зі своїм досвідом розвідника лоба розібєш, не відчувши місцевої специфіки.
Поясни.
Сам побачиш.
Люди інакші?
Різні люди. Обставини інші. Тобі тут мозок не патрали зовсім. Їм там, Коломієць кивнув через плече, з десяток років щонайменше. Аби мене сюди не закинули диверсантом, сам би дійшов, рано чи пізно. Маю голову. Ти питав мене, до речі, що було б.
Пішов би Сталіна вбивати?
Максим повів плечима.
Пуста розмова, Дунаю. Дурна. Уже не скаже ніхто, що було б і з ким. Я тебе почув. Кого віддати тобі для розвідки подумаю. Агітувати мене, бач, не треба. Не з тієї ти референтури. Хоча бачу тепер, як ти червоних агітував.
Коломієць повернувся, аби йти геть.
Дунай двома широкими кроками наздогнав, шарпонув за плече, розвернув.
Стій.
Руки забери.
Стій і слухай мене, коли мудрий такий.
Зараз Дунаєві очі звузились. Максим знав: це означає ледь стриманий гнів.
Ти бачив, як я тепер чиню з совіцькими офіцерами. Раніше агітував. Тепер нема потреби. Я вбиватиму їх на місці. Не відразу, але маю повне право не брати полонених. Так, ти правий, вони нестійкі, непевні. Час показав зрадників найбільше серед них. Комуна сидить у головах, то є зараза, стійка бацила, погано лікується. Отже, на східняків покладатися не варто. Але ось що скажу: були часи, коли полонені мені багато про що говорили. Серед іншого про те, як у боях, під час атаки, червоні зводили рахунки один з одним. Не через переконання, ні. Обоє мали квитки в кишенях, партійні чи комсомольські. Та якось медична сестра гуляла з одним, потім пішла з іншим. Чим не привід всмалити ворога в спину?
Не вловлю, до чого хилиш. Уже вдруге намагаєшся щось довести.
У нас подібних звичаїв нема, відчеканив Дунай. А в совіцькій армії отак підло вбивати тих, з ким посварився, традиція, бач. І не лише у війську. Сам же щойно казав: доноси, кляузи Чим не постріл у спину? Згоден, що совіцькі бздури погано лікуються?
Про те й товчу весь час. Аби не мріяв дарма про швидкі
Тихо будь, перервав Дунай, підійшовши впритул. Ти все свідоме життя пробув під Совітами. Вражений тими самими бацилами, які зле лікуються. Ось чому можеш при нагоді стріляти в мене. Вузлик за той випадок завязав.
Гм. Вважав тебе мудрішим.
Вважай краще обережним. Стежу за тобою, у разі чого першим стрілятиму. І стрільці твої мене зрозуміють. Навіть підтримають, як побалакаю з ними.
Відступивши з виглядом переможця, Дунай засунув великі пальці обох рук за ремінь шкірянки, трохи випнув уперед груди.
Тобі краще забути образи. Бо війна. Отак, Східняче.
2. Волинь, район Ковеля Житомирщина, район Коростишева
У рейд виступили, як сіло сонце.
Саме йшло на спад бабине літо, і осінь немов махала їм на прощання останніми теплими днями, бажаючи щасливої дороги. Дерева вже поволі вбиралися в багрянець, грали у променях, немов іскрили вогнем. На диво, за цей час не падали дощі, тож шлях, принаймні якась його частина, обіцяв бути без перешкод.
Коломієць, звиклий засинати й просинатися, коли треба, цієї ночі крутився, складаючи промову. Чомусь дуже кортіло сказати слово хлопцям, дарма що Дунай кидатиме скептичні погляди. Обставини вимагали чогось гарячого, полумяного, закличного й викличного. Та щойно побачив перед собою куцу шеренгу своїх вояків передумав. Навіть подумки присоромив себе: з ним ішли ті, кому не треба додаткових мотивацій та палких напучень. Тож Максим обмежився короткою командою, й невеличкий загін скоро залишив базу. А незабаром проминув останній партизанський секрет і подався вперед визначеним раніше маршрутом.
Дунай напередодні наполягав, аби виходили проти ночі. У цьому відчувалася певна логіка, але Коломієць заперечив, знайшовши якісь аргументи. За інших обставин сам би їх не прийняв. Проте дуже кортіло відразу з перших годин окреслити певну межу, яку Дунаєві не вільно переступати. Читати по його очах Максим уже давно навчився. Ставлення до прийнятого рішення той приховати не міг, навіть якби мовчав. Тим не менше, вголос погодився, демонструючи перед іншими жодних непотрібних суперечностей між двома чоловіками не виникне. Заразом розвіяв підозри, що група матиме двох старших. Хоч Коломієць готувався до того, що досить скоро Дунай спробує продемонструвати й довести свій вплив.
Згідно з домовленістю, Східняк підпорядкував йому у відділ розвідки двох старшого стрільця Гонту й старшого вістуна Шереха. Обоє молоді, ще й однолітки, по двадцять пять. Обидва навесні пройшли через бій під Гурбами[20], дивом вивели сотню з оточення, буквально вислизнувши з котла, і потім ще до середини травня дзьобали регулярні війська. Навіть догралися до того, що накликали на себе військовий підрозділ НКВС, підсилений двома танками і трьома самохідними гарматами. Фокус, який там показали «червоним погонам», був на диво простий, через те ефективний: до критичної межі створювали ефект присутності в певному місці, навіть підкинули командуванню достовірну й багато разів перевірену інформацію. А потім забралися геть, давши червоним можливість воювати з порожнім лісом. Щоправда, тоді їхній хорунжий захопився, самовпевнено й зухвало вирішив ударити ззаду. Сили виявилися нерівними, війська оперативно розвернулися, почали переслідування, довелося відходити з великими втратами.
Також у загоні, крім Чуба, з яким Коломієць практично породичався й без якого себе віднедавна не уявляв, було ще двоє стрільців: Хорт колишній прапорщик цісарської армії, і Тур, дослужився до старшини в Червоній армії. Обох свого часу мобілізували. Тільки Хорта в польську, коли почалася війна, і потім відпустили додому з німецького табору, бо назвався українцем. А Тура тоді ж, але він увійшов на Волинь разом із радянським військом як визволитель від польської тиранії. У сорок першому, скориставшись загальною панікою в армії, той, хто згодом назвався Туром, скинув зірочку з пілотки, прихопив гвинтівку-трилінійку й накивав пятами. Досі вважаючи: його ще тоді записали або в покійники, або у зниклі безвісти.
Замикали невеличку колону, рухаючись у арєргарді, Корж, Мартин і Товкач. До війни той, хто називався Коржем, працював санітаром у ковельській міській лікарні. Коли опинився в повстанській армії, це дало йому повне право називатися лікарем. Освіту компенсували досвід і практика за півтора року лісового життя Корж навчився робити не надто складні хірургічні операції. Мартин колись викладав у школі німецьку. А Товкач, на переконання Коломійця, був у боївці найціннішим надбанням: корінного киянина, університетського доцента в сороковому відрядили викладати в тутешніх школах російську мову.
Там, де боївка мала закріпитися, природна російська викликала найменше підозр. Хоча більшість дорослого українського населення по обидва боки Збруча говорило російською з відчутним акцентом і надмірної уваги люди не привертали. Проте Коломієць вирішив підстрахуватися має бути той, кого ворог без застережень сприйме за свого.
Кожен мав речовий мішок, там одна зміна білизни, сухарі, по кілька бляшанок трофейних радянських консервів із продовольчого конвою, ще замотані в ганчірки гранати, запали лежали окремо. Чуб, як найвищий та найсильніший, ніс на собі кулемет Дегтярьова, решта, включно з Максимом, озброїлися автоматами ППШ, боєкомплект кожен так само спакував до наплічника. Коломієць і Дунай мали при собі планшети з картами й радянські ТТ в кобурах на поясі.