Перевіримо зараз.
Перш, ніж Максим зрозумів задум Дуная, той видобув пістолет, витягнув перед собою руку.
Гримнув постріл.
Одразу другий.
Коні не злякалися: видно, навчені й звиклі. Один пирхнув і відійшов трохи далі, ближче до залишків воріт. Другий лише перебирав копитами, зоставшись на місці. Усе, що відбувалося довкола, двох чотириногих не обходило.
Для чого?! просичав Коломієць.
Жди тепер, хто вийде.
А як ніхто?
Сам же відповів, друже Східняк. Ніхто не виткне носа то й нема нікого тут.
Логіка залізна, крити нема чим. Лишалося справді набратися терпцю й побачити, що далі.
А далі не трапилося нічого. Тишу на хуторі та довкола ніхто й ніщо не порушувало. Навіть цвірінькнули пташки, ніби підтверджуючи: усе спокійно, дарма люди стережуться чогось лихого, пара коней нікому нічим не загрожує.
Йдемо. Дунай заховав пістолет у кобуру. Друже Шерех.
Так, друже Дунай.
Тримаючи автомат напереваги, Шерех вийшов з укриття. Озирнувся на інших, кивнув, ніби підбадьорив чи закликав робити, як він.
Смугу лісу відділяло від хутора не більше тридцяти метрів. Подолавши половину відстані, він поволі опустив дуло. Рушив до коней впевненіше. Підійшовши впритул, поплескав найближчого по холці. Син рільника й сам до війни рільник із початковою освітою, Шерех виріс серед коней, батько мав трьох, їхнє господарство в селі вважалося заможним. Часом говорив до них, мов до людей, вважаючи: тварини його розуміють.
Справний, сказав упівголосу, знову провівши долонею згори донизу по шовковистій, вичищеній шкребком від бруду шкірі. Як же тебе звати? Звідки ж ти такий
Договорити не встиг.
Зустрівся поглядом з автоматним дулом.
Побачив спершу його, потім молоде лице ровесника в солдатській формі. Той обережно виступив з-за рогу хати й тепер, наставивши на Шереха зброю, обходив його зліва. За ним уже сунули інші, від бійців уже стало зелено серед жовтневого лісового багрянцю, і Шерех облишив спробу їх рахувати позадкував, збільшуючи собі сектор обстрілу.
Назад! загорлав він, перехоплюючи автомат обома руками й швидко відступаючи, намагаючись на дати замкнути кільце довкола себе.
На видноті вже стояв Гонта, за ним з-за дерев уже висувалися інші, й тут же огризнулися, не в унісон, але шалено й завзято. Присівши, Шерех різонув чергою в бік солдатів, не думаючи, влучив чи ні: відступав, рухаючись спиною й прикриваючи своїх, котрі вже зайняли позиції та вели вогонь прицільніше: з обох боків поточилося й упало по бійцеві з червоними личками на погонах.
Коні заіржали, та не розбіглися.
Живими! Живими! почув Шерех, випустив довгу чергу на голос.
Потому пригнувся, розвернувся і рвонув до лісу великими стрибками. Раптом щось його зупинило, нога перечепилася об не помічену раніше перешкоду. Втративши рівновагу, Шерех завалився на вологу траву, перекотився під кулями, побачив перед собою Гонту той лежав на боці, ніби вирішив саме тепер відпочити. Рука міцно стикала автомат, і куди його поцілили, Шерех не побачив.
Назад! тепер уже кричав з-за дерев Коломієць.
Солдати тим часом уже розсипалися вздовж широким ланцюгом, все ще намагаючись контролювати периметр і взяти відділ у кільце. Шерех завалився на спину, прикриваючись тепер уже тілом мертвого побратима. Вільна рука сягнула в кишеню галіфе, стисла й потягнула наперед підготовану гранату.
Назад! тепер уже кричав з-за дерев Коломієць.
Солдати тим часом уже розсипалися вздовж широким ланцюгом, все ще намагаючись контролювати периметр і взяти відділ у кільце. Шерех завалився на спину, прикриваючись тепер уже тілом мертвого побратима. Вільна рука сягнула в кишеню галіфе, стисла й потягнула наперед підготовану гранату.
Солдати були вже за кілька кроків.
Треба замахнутися.
Підвівшись, Шерех приготувався кидати.
Куля пробила плече.
Друга за мить вдарила в груди, і він ще не до кінця зрозумів, що відбувається. Та коли не зміг кинути ребристе «яйце», все стало ясно.
Над ним уже закрила небо постать солдата.
Або помилявся або того самого, якого побачив першим, молодого, свого ровесника.
Живим! чи то крик повторився, чи досі стояв у вухах.
Шереху не хотілося отак помирати.
Нікому не хочеться помирати.
Він заплющив очі.
Зі свого місця на узліссі Коломієць та інші побачили, як вибух звалив довкола двох їхніх товаришів відразу кількох солдатів, котрі обступали їх, намірившись взяти хоча б одного полоненого.
Це дало їм потрібну хвилину: відстрілюючись, повстанці відступили вглиб лісу.
3. Район Макарова, село Королівка
У них усе сталося само собою.
Так вирішила Майя й не дуже тому опиралася. Дільничний Гордієнко почав учащати до неї щодня й одного разу лишився. Ліжко в хаті було лише одне, старе, деревяне, добротне й міцне. Дивно, як покійній тітці вдалося його вберегти, адже такі речі з хат тягнули весь час.
Поліцаї, зазвичай з місцевих, чудово знали, хто з односельців чим багатий. Забирали добро, спершу ще добуваючи необхідні документи в Макарівській комендатурі або в тутешніх старост. Потім перестали сушити собі тим голови: підганяли коли вантажівку, а найчастіше воза, змушували часом самих господарів притримувати двері, аби зручніше було виносити столи, комоди, шафи та скрині ручної роботи: все це до війни, а то й до революції давали на посаг.
Найсміливіші намагалися опиратися, і їх не чіпали. Могли вдарити прикладом чи кулаком, та на місці не вбивали, хіба був один-два випадки, не більше. Поліцаї робили інакше: все одно пограбувавши, за деякий час писали доноси, звинувачуючи людей, на який гріх вистачало фантазії.
Далі починала працювати каральна машина.
Обмовлених саджали в холодну. Це ще вважалося за щастя: адже не вивозили нікуди з Королівки, тримали тут же, в льосі під управою, колишньою сільрадою. Опиратися не було смислу, краще домовитися зі своїми, й за якийсь час полонених виправдовували та випускали. За це начальник поліції зазвичай отримував те, що людям дивом удавалося приховати від тотальних обшуків та грабунків. Хоча Майя знала випадки, коли таких арештантів рядові поліцаї звільняли за сало й самогон. Гірше коли завозили в Макарів, у місцеве гестапо. Звідти не поверталися майже ніколи, й домовитися про викуп вдавалося одиницям. Кожен такий арешт зараховувався кущовій поліції як приклад ефективної діяльності й розкриття чергової ворожої змови, виведення на чисту воду нової підпільної групи.
Проте Майї пощастило. Тітчине добро вдалося зберегти, хоч дещо таки потягнули винесли для потреб сільської управи дубову шафу із дзеркалом, яке при перевезенні тріснуло навпіл. Його не викинули, старанно заліпили паперовою стрічкою, густо змащеною клеєм так укріплювали вікна, аби вберегти від бомбувань. Ліжко теж погрожували забрати. Чому не відразу, чого чекали Майя гадки не мала. Коли влаштувалася на службу в окружний комісаріат, в Королівці про це дізналися. Відтоді її родичку не чіпали. Навпаки, час від часу хтось приходив, аби попросити через неї племінницю про допомогу. Майя робила, що могла, та все ж частіше відмовляла під різними приводами. Вперто й терпляче чекаючи на звязкового, заборонила собі втрапляти в найменші історії, котрі можуть привернути до неї зайву увагу з боку навіть рядового поліцая, не кажучи вже про когось із німецької адміністрації.
Її кляли.
Але нехай.
Ліжко Гордієнко оцінив одразу, скаржачись змушений спати на продавленій пружинній койці, яку привезли солдати з міського шпиталю. Згодом натяки на зручне ліжко стали прозорішими та недвозначними. Майя робила вигляд, що нічого не розуміє, все треба пояснювати, але морально готувала себе до того дня, коли Юрій почне форсувати події. Здоровому молодому мужчині, ще й наділеному владою, важко втриматися від спроби завоювати здорову молоду жінку. Яка, до всього іншого, найбільше потребує зараз не чоловіка в ліжку, а захисника поруч із собою.
Майї Зозулі не хотілося повертатися в камеру Макарівського НКВС.
Бути поруч із міліціонером не означало застрахувати себе від капітана Фоміна. Навіть більше: може статися, що Гордієнко чимось йому не сподобається, і тоді затримають не лише його, а й її, вже близьку людину. Отож виплутатися буде складніше, і пощастить, як вишлють на Донбас, за Урал чи в Казахстан. Але поки Майя старанно гнала від себе подібні думки. Їй треба триматися поруч із таким, як дільничний Гордієнко.
Задля власної безпеки.
Того вечора Юрій приїхав із магазинною, старанно запечатаною пляшкою горілки. Від нього вже відгонило, і Майя вкотре подумала: пощастило, що не перекинувся на мотоциклі, дороги розбиті, пяному в осінній сутінковій мряці ганяти непросто, ризиковано. Та вголос цього не сказала, накрила на стіл, виставивши казанок вареної картоплі, полумисок квашеної з цибулею капусти, витягла із загашника бляшанку тушонки Юрій сам привіз днями кілька, на гостинець. Коли Майя почала відмовлятися, мовляв, нащо обділяєш себе, то ж пайок, Гордієнко відмахнувся. Пояснив: то реквізоване, накрили склад спекулянтів, тримали в себе харчі, награбовані бандою Щербаня, ті наприкінці вересня налетіли на військовий склад у Клавдієвому.
Бандити не мали єдиної бази, чи принаймні міліція про неї нічого не знала. Але за межі округи не виходили, тримаючись тут, бо сам Щербань місцевий, з Макарова. Тож знав округу, як свої кишені, це додавало мобільності й робило фактично невловимим. На тушонку тутешня міліція натрапила випадково, готувалася велика засідка, підтягували на операцію всіх, так Гордієнко опинися в групі. Та все одно нічого не вийшло, що й де зірвалося не відомо, обмежилися арештом двох бариг: один інвалід, щодня жебрав на базарі. Начальство не заперечило, аби міліціонери взяли собі частину знайдених продуктів. У протоколі можна вказати будь-яку кількість вилученого. А закони воєнного часу однаково суворо карали хоч за півсотні вкрадених з військового складу бляшанок, хоч за півдесятка.
Побачивши тушонку, дільничний відразу почав матюкатися: нагадала про Щербаня, який досі гуляє на волі. Хоча швидко припинив лайливий потік, вибив корок об підбір чобота, налив собі в кухоль, Майї в склянку й почав сумну сповідь. Фомін дав прочухана начальнику районної міліції, а той вдер спершу особовий склад, потім кожного окремо. Гордієнкові, як і решті дільничних, перепало за все одразу: погано працює, не налагодив мережу інформаторів на належному рівні, розкриття злочинів погане, незадовільне. Мало тут Щербаня з його бандою, ще одна напасть: зовсім недавно десь під Коростишевом, у сусідній області, не так уже й далеко, менше сотні кілометрів, у засідку енкаведешників втрапили бандерівці.