Тим часом солдати під прикриттям «полуторки» готувалися чи то до відходу, чи як і припускав чотовий до прориву. Помінявши позицію, він бачив вантажівку в русі, але частина пагорба ліворуч закривала місце, де бовваніла підбита машина. Скільки часу минуло відтоді, як Чуб зник, Максим не знав, в бою секунда видається хвилиною, а хвилина годиною. Та враз із лівого боку вибухнуло, тут же заклубився густий чорний дим, і Коломієць у запалі стукнув кулаком по землі: є, вдалося влучити в бензобак. Тепер військові не мали іншого виходу «полуторка» надала ходу, далі задкуючи, ворог нарешті відступив.
Тепер не було смислу ховатися. Нехай маленька, але перемога. Підвівшись і взявши напереваги свій ППШ, Коломієць побіг на поле бою, фіксуючи: повстанці брали приклад зі свого чотового, знову перейшовши в контратаку.
Не стріляти! гаркнув Максим, аж заболіло горло й він закашлявся. Хай тікають! Лишіть!
Тепер не було смислу ховатися. Нехай маленька, але перемога. Підвівшись і взявши напереваги свій ППШ, Коломієць побіг на поле бою, фіксуючи: повстанці брали приклад зі свого чотового, знову перейшовши в контратаку.
Не стріляти! гаркнув Максим, аж заболіло горло й він закашлявся. Хай тікають! Лишіть!
Наказ мав сенс. Хоч «червонопогонники» відходили, проте їх все одно лишалося більше. Захопившись переслідуванням, піддавшись переможній ейфорії, повстанці ризикували потрапити в пастку. Відтягнувши їх за собою подалі від лісу, військові могли знову атакувати, і на рівному вояки втрачали перевагу. Відкритий бій такими силами витримати не могли, їх знову змусять до відступу й тепер гнатимуть аж до самого села.
Командира почули. Пустивши навздогін вцілілим кілька прощальних черг, повстанці зупинилися, аби оцінити наслідки сутички. І тут на Максима чекав сюрприз: Чуб узяв у полон того самого зухвалого старшого лейтенанта.
Як це сталося, чому офіцер не відійшов разом зі своїми, для чого взагалі передав кермо іншому Коломієць не розумів. Тому просто стояв посеред дороги, в диму, закинувши автомат на плече, і дивився на те, як булавний по-хазяйськи порає полоненого. Пілотка з його недавно стриженої голови давно злетіла, польова гімнастерка розірвалася на плечі, пістолет уже підібрав один із повстанців. Старлей не говорив нічого, лиш скрикував, коли Чуб у черговий раз гатив кулаком то в живіт, то в лице. Булавний до війни сільський коваль, відомий на весь Горохівський повіт, бив зі знанням справи, розмірено, сильно й точно, бажаючи зробити людині боляче. Мимоволі Максим відчув до полоненого щось подібне до поваги: бачив такі-от розправи раніше десятки разів і завжди чув або матюки, або прокльони, або прохання припинити. Цей же терпів, ніби побився з кимось об заклад і конче намагався виграти.
Попереду, з боку Підгайного, ще стріляли, але вже не так рясно. Видно, відділ Дуная в селі впорався. У тому, що не навпаки, Коломієць був упевнений. Тож глянув на охоплену вогнем «полуторку», підстрелених солдатів, яких уцілілі повстанці стягували докупи й роззували чобіт ніколи не напасешся, з собою забирали все, знімали навіть з убитих своїх, не до сантиментів. Заразом побачив: втрати його відділу не двоє, а троє вояків, ще двох поранило, Чуб третій. Але велетень, здавалося, не зважав на біль у закривавленому лівому плечі. Орудував лівим кулачиськом, коротко замахуючись і зовсім не кривлячись, правиця тримала полоненого за карк.
Годі, мовив нарешті Максим.
Булавний не почув або зробив вигляд, що не почув.
Досить, я сказав! підвищив голос Коломієць.
Чуб підкорився: розтиснув кулак, жбурнувши офіцера на землю. Той знову здивував: не знати, на що сподівався, але відразу порачкував убік, хоч шансів вирватися не мав жодних. Максим перегородив йому шлях, замахнувся ногою, та в останній момент щось втримало від сильного копняка: просто штовхнув носаком, не даючи піднятися.
Де він тут взявся?
Та вистрибнув, друже Східняк, відповів булавний. Мене самого шляк мало не трафив, як те побачив.
Що побачив?
Як тамтой москаль машину лишив, аби своїх прикривати. Іншим наказав відходити. Рукою махав. Котрий лишитися хтів заледве не стрелив.
Зараз вони говорили, ніби старлея поруч не було чи він лежав мертвий.
Герой? спитав Коломієць, торкнувши полоненого носаком.
Той перекотився на спину, глянув на Максима, розпрямився й сів.
Ні, відповів, дивлячись знизу вгору.
А хто?
Старший лейтенант Колокольчиков.
Полонений говорив, ворушачи розбитими губам, кривився від болю. Але все одно почуте тут, серед диму, крові й трупів, сказане під супровід далеких одиночних пострілів прозвучало кумедно. Якщо не сказати наївно, ніби називала себе велика дитина. Хоча Максим на власні очі бачив реальний героїзм ворожого офіцера, і нічого дитячого в його поведінці не було.
Хіба виклик.
Підлітковий.
Років скільки?
Тобі яке діло?
Відповідай!
Це вже допит? Не скажу розстріляєш?
Я тебе, курво, стріляти не буду, втрутився Чуб. Кулю на тебе шкода тратити. Рукою задавлю. Одною.
Булавний розчепірив могутню правицю.
Коломієць мазнув поглядом по закривавленому плечу побратима.
Добряче?
Не придумали на Чуба кулі, друже Східняк.
Добряче?
Не придумали на Чуба кулі, друже Східняк.
Приказку він придумав сам. І після кожного бою знаходив момент, коли її доречно ввернути в розмову. Торкнувшись долонею рани, Чуб знизав плечима. А полонений раптом поліз у кишеню. В Максимовій руці миттю опинився автомат.
Але старлей укотре за короткий час їхнього знайомства повівся дивно. Виставив руку перед собою долонею вперед, зупиняючи ймовірну розправу, і витягнув індивідуальний пакет.
На.
Від несподіванки Чуб труснув головою.
Що?
Перевяжи. Чи російській перевязочний матеріал тобі не підходить?
Коломієць мовив замість булавного:
Годиться. Тримай, друже Чуб.
Той узяв бинт, знову знизав плечима, буркнув для чогось:
Не допоможе, і відійшов, аби зайнятися раною.
Герой, тепер Максим говорив упевнено, перейшов на російську. Років скільки, питаю. Чи військова таємниця?
Двадцять шість, сказав той, трохи помовчав, додав: Буде. Післязавтра. До училища ніколи не відзначав. А там порядок такий: командир вітав іменинників списком у їдальні. Давали додатковий кисіль.
Коломієць розумів розмова почалася дивна і йде зовсім не туди. Але стриматися вже не міг.
Як це не відзначав? Звідки ти такий дзвінкий?
Тверські ми, серйозно мовив полонений. Тепер з-під Калініна, там село є, Колокольцево. Не чув?
Не чув.
Старлей цікавив Коломійця дедалі більше. Признався сам собі: за рік, що воює в повстанській армії, такого балакучого бранця бачить уперше. Тим часом він і собі запитав:
А чому дзвінкий?
Колокольчиков. Колокольцево. Колокола, пояснив Максим, тепер повторив українською: Дзвони по-нашому. Церковні.
Дурак, пхикнув старший лейтенант, підводячись і тепер стаючи лицем до лиця з Коломійцем. Нема в нас у селі церкви. Бо нема Бога. А коли церква ще стояла, все одно дзвони ваші тут ні до чого. Квіти є такі колокольчики. Їх довкола нашого села повно. Тим і славне, від того й назва. У нас половина села Колокольчикови.
Не знати, чому, але таке пояснення Максима роздратувало. Він кинув погляд на своїх, котрі вже закінчили з чобітьми, зібрали зброю й тепер гуртувалися біля тіл убитих побратимів.
Хлопці, беріть цю квітку з Тверської губернії. Ведіть, там придумаємо, що з нею робити. А ти ворушися дзвіночок.
Колокольчиков виклично підняв голову, демонстративно заклав руки за спину.
Максим відвернувся інтерес до полоненого раптом зник.
Хоча герой, цього не забрати.
Над селом піднімався густий чорний дим.
Коли відділ Східняка зайшов на околицю, вже не стріляли. Люди, переважно діди, баби й молодиці, поволі витикалися з укриттів, проводжаючи повстанців поглядами, в яких Коломієць віднедавна не бачив радості. Ще рік тому, коли лісова армія вибивала німців та поляків із сіл та брала під контроль цілі райони, населення зустрічало радо. Народ висипав назустріч, кожен хотів чимось допомогти, і розмови всякий раз точилися довкола виборів нової, нарешті своєї влади.
Нині ж ставлення трохи мінялося.
Ні, повертатися до місцевих спинами далі безпечно, своїх не здадуть. Але суцільні поразки повстанців тягнулися від весни, остаточно пройти чорну смугу не вдалося, Бог знає, чи вдасться найближчим часом. Тому надії на те, що вдасться вичистити терен від Совітів так само, як позбулися німців, населення поступово втрачало. Ілюзій щодо радянської влади люди, особливо по волинських та галицьких селах, не мали, бо вже встигли її скуштувати. Проте, час від часу спілкуючись з місцевими, Коломієць не раз чув: «Комуна страшніша за німаків».
Він розумів, про що йдеться. Довго відчував на собі, як працює радянська машина, навіть сам був малесеньким її коліщатком. Вона, немов городній шкідник, нищила все на своєму шляху. І хоч у нездатності співчувати та безжальності комуністи не поступалися німцям і, як Максим мав змогу переконатися, полякам, була ще одна обставина. Тутешнім українцям поки складно було зрозуміти її через цілковиту, навіть викличну ірраціональність. Воюючи в лісах трохи більше року, Східняк отримав підтвердження своєї правоти безліч разів і все одно не міг би пояснити, чому радянські піддані, найперше етнічні росіяни, не знають страху.
Німці без потреби не заходили далеко в ліси. Вони в боях здебільшого берегли своїх, кидаючи вперед, на неминучу загибель, колаборантів. Поляки діяли проти українців не менш жорстко, але трохи відкритіше. Могли вдарити по підконтрольній повстанцями території і не уникати відкритої сутички. Зрозумівши вже поляки, на відміну від німців, щиро вважають, що воюють за своє, Коломієць не приймав цього. Та бодай міг пояснити завзятість Армії Крайової: вони воювали за територію, котра колись входила до складу Польської Республіки, хочеться цього комусь чи ні.
Німці без потреби не заходили далеко в ліси. Вони в боях здебільшого берегли своїх, кидаючи вперед, на неминучу загибель, колаборантів. Поляки діяли проти українців не менш жорстко, але трохи відкритіше. Могли вдарити по підконтрольній повстанцями території і не уникати відкритої сутички. Зрозумівши вже поляки, на відміну від німців, щиро вважають, що воюють за своє, Коломієць не приймав цього. Та бодай міг пояснити завзятість Армії Крайової: вони воювали за територію, котра колись входила до складу Польської Республіки, хочеться цього комусь чи ні.