Не підсадна я, зітхнула Майя. Але ж ви не повірите.
Тоді про себе розкажи, сказала сусідка, тут же гойднула головою: А лучче сиди мовчки. Ви там із начальством уже придумали казочку. Я її слухати не хочу. Не вийде нічого у вас. Не розкрутите.
З цими словами Павла відійшла в протилежний куток, втративши до Майї інтерес. Насправді це добре: спілкування, тим більше з такими, як ця тітка, їй зараз хотілося найменше.
Про Васю Щербаня, якого згадала співкамерниця, Майя справді лише чула. Щербань це прізвисько. До осені минулого року, поки в районі стояли німці, він, кажуть, був у партизанах. А ще раніше сидів за збройне пограбування з убивством. Випустили перед війною, а як опинився в партизанах не знала й не хотіла знати. Скупі відомості отримала від їхнього сільського дільничного Гордієнка, той сам був у партизанах, зі Щербанем не перетинався, але все ж міг розказати більше, мав орієнтування з району. Називав, здається, прізвище, та Майя не збиралася ще й цього тримати в голові. Досить знати, що Щербань ухилився від мобілізації в армію і знову втік до лісу, зібравши з таких, як сам, дезертирів, банду. Їх ловили вже десятий місяць.
Тітку Павлу, як і багатьох, хто торгує на чорному ринку, так чи інакше приплутають до бандитів, цих або інших.
Нічого дивного. Так само не треба дивуватися з її надмірної обережності й превентивних погроз. У Майї не було сумнівів: насправді сусідка ні в чому її не підозрює, просто не довіряє. В її ситуації Майя сама б не знала, кому повірила.
Вона вже давно нікому не довіряла.
Любаву привели ранком, і Павла відразу нарекла її Любкою, хоч та назвалася, і Майя не стрималася, відгукнулася:
Гарне імя.
Не слухай Маньку, вона насєдка, тут же попередила тітка, і Любава позадкувала. Та швидко оговталася, подарувала новим знайомим усмішку, від якої здалеку відгонило гріхом, зовсім по-дитячому пхикнула:
Хай собі. Нічого не висидить. З мене взяти нічого.
Коли так за що тебе сюди? на правах старшої гримнула Павла.
Порушення нуль-девять-два-вісім, відчеканила Любава.
Шифровка ніби, відгукнулася Майя.
Та якби ж. Ясно все, зітхнула кирпата. Наказ номер девять від другого серпня, чули про такий?
Так би й казала. Ми тут, здається, всі за одне. Пункти різні. На що хоч закладуся, подружко: ти з німцями жила.
Їла, пила і спала! Любава випнула вперед пухкі груди. Не приховую нічого. І не ховалася, коли оці в Київ зайшли.
Наші? уточнила тітка.
Ага, ваші. Ви знаєте, хто тут наші? Ось і я не знаю. Сама по собі. Хто пригріє, захистить той мій. Наш, ваш без різниці. А то ну їх усіх
Фразу Любава закінчила матюком, назвавши чітку й зрозумілу адресу, куди посилає всіх, хто не дає їй нормально жити. Потім додала, де їх бачила. Та все ж вирішила триматися ближче до Павли, взявши до уваги її попередження.
Майю подібна реакція теж влаштовувала.
Далі кирпата переповідала свою одіссею новій знайомій, і нічого нового для себе Майя не почула. Коли в Києві стояли німці, Любава, до війни перукарка, пішла працювати в офіцерське казино. Так робив багато хто, аби вижити. На руках у Любави була хвора мама, вона носила їй продукти і дуже швидко дозволила одному капітанові вермахту взяти себе під опіку. Коханець був немолодим, залишив у Кельні фрау з двома кіндерами, і Любава привабила його своїм типом: любив саме таких, як вона. Зиму мама не пережила, померла в січні сорок першого, капітан допоміг поховати по-людськи, потім почав учащати вільно. Формально закон забороняв стосунки зі словянами, якщо це не повії з борделів. Фактично офіцери заводили шури-мури з місцевими, дехто навіть не з одною. Правил було лише два: не жити з ними під одним дахом і Боже збережи від єврейок.
Коли німецьку владу знову змінила радянська, Любава не ховалася. Вирішила тікати гірше, й не помилилася. Дочекалася, поки сусіди, котрим вона час від часу підкидала консерви від свого коханця, збігають на Короленка[12] і настукають на неї. Посиділа тиждень у камері серед таких, як сама. Вирішила навіть: про неї забули й доведеться тут жити. Але нарешті випустили, після короткого допиту повернули документи і звеліли отак, як є і в чому є, забиратися з Києва. Надалі Любаві заборонили мешкати ближче, ніж за сто кілометрів від столиці радянської України.
Не так давно, в травні, коли забуяла на всю силу весна, дівчина заборону порушила. Перебралася в Макарів, де влаштувалася в перукарню при гарнізоні. Ніби наворожив хто: зайшла в одну річку двічі, закрутила з капітаном-інтендантом, тепер уже росіянином, аж із Воронежа. З географією в школі не дружила, навіть приблизно не уявляла собі, де це.
Капітан і здав Любаву в районне управління НКВС. Випадково знайшов документ коханки, побачив відповідну відмітку. Навіть не поговорив: відразу подався, куди треба. Потім, вибравши момент, коли ніхто не слухав, пояснив: їх, інтендантів, перевіряють пильніше, ніж інших. На них велика матеріальна відповідальність. У військовий час найменше порушення не тюрма, а трибунал і розстріл на місці. Випливе, що пригрів німецьку вівчарку[13], все, вирок оскарженню не підлягатиме. Чого доброго, в шпигуни запишуть.
Як на лихо, місяць тому вийшов згаданий Майєю наказ. Управління НКДБ зобовязали перевірити, чи виконуються постанови військової ради Київського округу, що вимагають відселяти неблагонадійних у радіусі не менш ніж сто кілометрів від обласного центру. Тих, хто був виселений раніше, але злісно порушує накази, примусово відселятимуть уже не туди, звідки повернулися, а далі, на Схід. Зруйнований війною Донбас поглинав робочу силу, мов бездонна діжа. Хтось із місцевих, не маючи за що й де жити, вербувався добровільно. Таким щастило: ставили на утримання, виписували продуктові картки, навіть щось трохи платили. Відселених фактично змушували працювати задурно.
Покарання таке.
Майя теж підпадала під дію наказу від другого червня[14]. Їй розповів дільничний Гордієнко, без задньої думки, не маючи наміру попередити чи застерегти. Поскаржився на чергові вказівки, а роботи й без того вистачає. Може, в день підписання розпорядження вважалося секретним. Та щойно почалося виконання, чутки розсекретили документ. А скоро й самі виконавці перестали приховувати, кого вишукують і що відбувається.
Щоправда, в неї інший пункт. Інша причина.
Вона жила не з німцем.
Не легше від того.
Слухаючи бабські теревені сусідок, котрі дуже швидко подружилися, Майя, як могла, зручно вмостилася у своєму кутку, підмостивши під сідниці легкий плащ. Заплющила очі, намагаючись трішки подрімати під жіноче бубоніння. За якийсь час їй це навіть почало вдаватися сон, який уночі то йшов геть, то вертався ненадовго, зараз поволі огортав свідомість.
Знову хряснули двері.
Майя розплющила очі, стрепенулася.
Ввели ще одну жінку, з вигляду старшу, вдягнену трохи краще, ніж Павла, але помітно гірше, ніж Любава. Переступивши поріг, новенька стягнула з голови коричневий берет, невпевнено затупцяла, не наважуючись пройти всередину.
Е, служивий! гаркнула тітка. Тут люди, не тюлька в консерві! Куди ще пхаєш! Місця мало, задихнемося!
Здрастуйте, несміливо писнула жінка з беретом.
І вам, сказала Майя, з пристойності звівшись на ноги, аби привітати чергову товаришку по нещастю.
Їхні погляди зустрілися.
Ти?
Розгубленість новенької враз здиміла. Тепер Майя бачила перед собою розгнівану жінку, яка завелася з напівоберту.
Ви
Я. Отак. З тобою в одній тюрмі. Новенька посунула на неї. Такого не може бути. Неправильно так! Сука! Блядь! Гадина!
Майя ледь встигла виставити вперед руки нігті, мов пазурі, цілилися в лице і запросто могли видерти очі. Метнувшись убік, вона відштовхнула нападницю.
Берет та впустила на підлогу.
Е! гаркнула Павла, миттю змінивши ставлення до Майї. Граблі свої геть від неї, дура!
Ви не знаєте її? Жінка розвернулася до інших усім корпусом. Чи ви тут усі такі? Всі? Гадючник! Я тобі зараз
Тітка спритно підскочила до них, сіпнула новеньку, відтягнула.
Берет та впустила на підлогу.
Е! гаркнула Павла, миттю змінивши ставлення до Майї. Граблі свої геть від неї, дура!
Ви не знаєте її? Жінка розвернулася до інших усім корпусом. Чи ви тут усі такі? Всі? Гадючник! Я тобі зараз
Тітка спритно підскочила до них, сіпнула новеньку, відтягнула.
Тримала її за ліву ляпаса дістала правою, навідліг.
Від несподіванки Павла ослабила хватку.
Дістала знову, тепер нігті подряпали тітці щоку.
Любава вже була біля дверей, молотила кулаками.
Охорона! Охорона! Вбивають!
Ззовні брязнули ключі. У камеру зайшов вертухай, молодий, вусатий, пузатий сержант, примружився, роздивляючись картину.
Бійка тим часом припинилася. Любава стовбичила біля входу, збоку від вартового. Троє інших жінок подались у свої кутки. Усі тяжко дихали.
Чого розійшлися, баби? гримнув сержант. У мене мужики спокійніше сидять. Місця вам мало, не поділили?
Товаришу почала новенька.
Громадянине! перервав її вартовий. І закрий рота, нема про що з вами говорити. Хто тут Зозуля?
Він чудово знав, хто дивився зараз просто на Майю.
Я, тихо, але чітко відповіла та.
На вихід. За тобою саме йшов. Давай, ворушися.
Йдучи на вихід, Майя на ходу підняла берет, простягнула новенькій.
Та вирвала, спересердя знову жбурнула на підлогу.
Як хочете, знизала Майя плечима.
Сержант затримав її у дверній проймі.
Стій. Далі глянув на решту арештанток. Значить так, баби. Якщо повбиваєте тут одна одну, я сам добю тих, хто лишиться. Усе ясно?
Відповіддю було мовчання. Сержант цим вдовольнився.
Прізвище?
Зозуля.
Імя, по батькові?
Майя Пилипівна.
Рік народження?
Одна тисяча девятсот вісімнадцятий, місто
Я спитав, де ви народилися?
Капітан НКВС Фомін, строгий аскет із вузьким, трохи набряклим лицем та червоними очима, подивився на неї поверх рогових окулярів.
Ні. Я думала вам треба знати. Це стандартні анкетні дані.
Стандартні. Але я не питав вас, сказав аскет, глянув на перо своєї ручки, акуратно вмочив його в чорнильницю-непроливайку, поправив аркуша:
Місце народження?
Майя зітхнула.
Харків.
Національність?
Українка.
Родинний стан?
Не знаю. Заміжня. Або ні.
Ви морочите мені голову?
Чоловік військовий, льотчик. Ми одружилися за три місяці до початку війни. Наш будинок у Києві розбомбило, ще тоді, в перші дні
Тобто, ви заміжня. Так і запишемо.
Майї урвався терпець.