Не спіши, зараз все стане ясно. Господарі квартири родина Буховерів, кравець Аркадій Наумович і його дружина, теж кравчиня Етель Перцевна. Зрозуміло, чому єврейська родина втекла подалі. Зрозуміло, чому Буховери повернулися аж за рік після звільнення. Треба ж переконатися остаточно, що влада не поміняється і німці назад не повернуться. Де вони сиділи весь цей час мені все одно. Кажуть, люди заслужені, обшивали в евакуації командирів, офіцерів НКВС та їхніх дружин, артистів евакуйованих театрів, працювали для якоїсь кіностудії, то вже деталі. Важливо інше: Буховери мали повне право зайняти залишене колись житло. Улянич ніби пропонували інше, та вона вперлася. Ось тут найцікавіше: вона побилася з Етель Перцевною. Розбила об її голову гасову лампу, била першим, до чого дотягнулася рука. І волала на весь базар: «Жидам усе можна! Де вони були, коли мого сина забирали! Вони тікають, потім повертаються! Усі права жидам, а не українцям! Навіть росіянам таких прав нема! Скільки можна терпіти цих пархатих!»
Юрій говорив спокійно, розмірено, так само, як щойно рубав дрова. Саме ця впевненість підказувала Майї: дільничний не перебільшує і не прибріхує.
Тепер твоя Улянич замість ордера на нове житло отримає справу як ворожий агент.
Німецький? уточнила Майя.
Не знаю. Ворожий, знизав плечима Гордієнко.
Хіба є інші вороги?
Не тягни мене за язика, буркнув дільничний. Сама знаєш. Є ті, хто небезпечніший за німців тепер. Хоч би бандерівські банди. Забула, як навесні тут виявили їхніх попів, у Мотижині? Визнали себе членами цієї їхньої ОУН. Готували базу для антирадянського повстання. Таємні служби проводили. Автокефали чи як їх там.
Чула. Як це повязано?
Не будь наївною, Майко. Комусь пасує, тобі ні. Усе повязане. Логічний ланцюжок. Пригадай, які тут у той час бої по лісах були. Люди думали фронт сюди прорвався. А то, виявляється, бандерівські рейди по наших тилах.
Придушили.
Їх не задушиш, мовив Юрій багатозначно. Читай газети. Не передовиці, а там, де дрібніші колонки. На Західній Україні антирадянська пропаганда дика, шалена, потужна. Там, кажуть, більша частина населення озброєна і тільки й чекає команди. Чув, там у окремих місцях наші змушені тримати цілі гарнізони. А сили на фронті потрібні. Бандерівці ж відтягують їх на себе. Отже, працюють на німців. Як і весь цей час на них працювали. Буржуазний націоналізм, отак це називається.
Про це я наслухана, не глуха, відрізала Майя, але відчула надто різко, тож швидко помякшила тон: Юрку, ти там біля начальства справді ближче. Вас на нарадах просвіщають. Знаєш більше. Поясни, до чого тут Тетяна Улянич. І я заразом.
Ти перебиваєш, дорікнув Гордієнко. Я ж тобі від самого початку розказую, як шкільні вчителі. Словом, бандерівці-західняки ніяк не заспокояться. Не вдалося взяти нас наскоком, із тилу ведуть тут свою націоналістичну пропаганду тихою сапою. Серед іншого, як нам розтлумачили, спекулюють на єврейському питанні. Накручують людей проти єврейського населення. Чула ж слово «жидокомуністи»?
Було. Німецька пропаганда.
Байдуже, чия, відмахнувся Юрій. Головне, комуністична, читай радянська влада називається в них жидівською. Провокуєш ненависть до єврейської нації це водночас і ненависть до нашої справедливої влади. Є ще один момент, зовсім недавно до нас довели: світовий сіонізм може на цьому ґрунті піднятися.
Майї остаточно запаморочилося в голові.
Тепер ти мене зовсім заплутав. Перескакуєш з пятого на десяте. До чого тут ще й сіонізм?
До всього, слова знову прозвучали багатозначно, а сам Гордієнко виглядав утаємниченою, отже, дуже важливою персоною. Розпалювання ненависті до єврейської нації грає сіоністам на руку. Бач, усе ніби сходиться: євреї навколо при високих посадах та мають привілеї, бо радянська влада їх захищає. Висновок: влада справді єврейська. Але ж це не так, Майко! Проте піди доведи це агентам світового сіонізму, які починають волати про те, як на звільнених від німців територіях громадяни переслідують євреїв, а органи правопорядку не чухаються. Усе це питання політичне, працює проти нас. Тому органи, той самий Фомін, змушені реагувати. І виявляти як тих, хто провокує антисемітські настрої, так і тих, хто з цього користається. Он артисти вже пишуть товаришеві Сталіну листи, аби від керівництва Україною відсторонили товариша Хрущова. Мовляв, сприяє міжнаціональній гризні.
Заплющивши очі, Майя стиснула двома пальцями скроні, намагаючись хоч так зібрати рій думок докупи. Постоявши так, розплющила, глянула на дільничного, котрий саме підвівся і знову взявся за сокиру.
Отже, громадянка Улянич потрапила під боротьбу з агентами націоналістів та сіоністів? Чорт знає що, Юрку. Вона не може одночасно працювати на дві структури.
Майко, ніхто ще не довів, що твоя Улянич працює хоча б на одну. Вона може повторювати чужі слова, потрапити під вплив пропаганди. Або справді мати якісь звязки, хай непрямі. Так чи інакше, розібратися треба, згодна?
Ну так Мабуть Треба, звісно треба.
Тому її забрали. А Улянич, не будь дурна, відразу почала активно допомагати слідству. Мовляв, не тих берете, товариші. Є така Майя Зозуля, вражина прихована, на німців працювала, з колаборантами спала, досі на волі, хоч наша влада вже майже як рік повернулася. Де вона тебе побачила в місті не скажу.
На базарі, не інакше.
Може, й так. Але тепер зрозуміла, чому тебе висмикнув Фомін?
Побічна жертва націоналістичної агентури, криво посміхнулася Майя.
Дарма либишся, зауважив дільничний. Усі ці процеси дуже серйозні. Ти в них така сама піщинка, як і ота Улянич. Добре, я постукав у потрібні двері, а то б довго ще не випустили. І хтозна, чи випустили б узагалі. Поїхала б у телячому вагоні на Донбас, вугілля довбати, на цих словах Гордієнко теж гмикнув. Бач, як воно. З палива почали, до палива повернулися. Роздобуду тобі вугілля. Небагато, але трохи відвантажу.
Знову замахнувшись, він увігнав сокиру точно в середину колодки.
І брусок захоплю. З тупою сокирою не життя. Взагалі
Що?
Нічого. Тепер ти знаєш всі розклáди, Майко. Відомості не секретні. Але вкупі ти їх інакше, як від мене, не мала б, звідки отримати. Думай, аналізуй, роби висновки. Тримайся потрібних людей. Проживемо.
Переживемо, поправила Майя.
Гордієнко вже не слухав її йшов з двору, на ходу вдягаючи шкірянку.
4. Волинь, Воєнна округа «Турів»[16]
У криївці зібралося троє.
Поручик Гомін досі не міг стояти на рівних, праву ногу посікли кулі, до того ж він, як на лихо, ще й зламав її, відступаючи. Накладена шина не гарантувала швидкого повернення в лави. Гомін підозрював: без кваліфікованого медичного втручання може її взагалі позбутися під час останньої перевязки помітив, як одна рана почала трохи підгнивати. Довкола кісточки ногу вкрив суцільний струп, і Гомін знав серед залишків його сотні він не один такий. З ліків вони мали хіба похідну аптечку, але й той мінімум ліків танув. Запас медикаментів ніби зібрали в Підгайному, але знищили разом із харчами. Попри сумний стан, бойовий дух його стрільців ще кілька днів тому тримався на висоті доки булавний Чуб не приніс звістку, від якої Гомону стало прикріше, ніж від перспективи зостатися одноногим. Він не міг пересуватися вільно, тому інші учасники оголошених зборів підтягнулися до вказаного й підготованого ним місця.
Тут був хорунжий Вихор, який лише три місяці тому втік із Монтелюпиху[17]. Потому досить скоро зібрав та підпорядкував собі залишки кількох розбитих у боях відділів у один і тепер вважався командиром одного з найпотужніших підрозділів у краї. Запросили й курінного Бондаря він недавно повернувся з рейду по теренах, контрольованих поляками, і референтура пропаганди вже поширила листівки зі звітом про його успіхи. Відділи Армії Крайової саме тепер не отримали підтримки від червоних, бо повстанцям удалося відтягнути на себе основні сили. Тому сотня Бондаря вдарила по тилах, вичистила поляків одразу з кількох сіл південніше від Ковеля, що нині вони повністю контролювалися УПА, яка закріплювалася на рубежах, зводячи потужний, як виглядало, укріплений район. Без нього подібна нарада виглядала не так репрезентативно й взагалі могла втратити сенс.
Полковник Кобзар не змусив себе чекати надто довго. Зайшов до криївки, віддав честь першим, хоч статут цього не передбачав. Проте військовий референт був знаний не лише в «Турові», а й у інших округах своїм дбайливим ставленням до бойових командирів. Особливо тих, кому пощастило вирватися з котлів, створених військами НКВС та регулярною армією протягом нинішнього літа. Іноді поведінка Кобзаря сприймалася як різновид такої собі гри. Була підозра, що він дуже хотів заручитися підтримкою якомога більшого числа командирів, здобував собі таким чином популярність і страхувався від можливих дій щодо себе з боку Служби безпеки.
Більше повноважень, а відтак і більше влади СБ отримала від початку нинішньої зими. Але до літа перевірки стосувалися здебільшого стрільців, рідше старшинської і підстаршинської ланки. Проте після розпорядження, скріпленого особисто Климом Савуром[18], референтура СБ почала вичищати навіть вищий командний склад УПА. Активна, небачена раніше діяльність з виявлення зрадників та перевертнів неабияк стривожила оунівське керівництво. Злетіти могла будь-яка голова, недоторканних для Служби безпеки не існувало. Навіть пішли рапорти-скарги, хоч скаржники й розуміли причину: спершу березневий провал рейдової операції, а потім той-таки літній розгром, у якому треба когось звинуватити. Адже в подібних випадках ніхто не візьме на себе відповідальність за допущену поразку.
Гомін уже знав історію підполковника військової референтури Солоного. З початком перевірок і чисток його заарештували, звинуватили у зраді, застосували третій ступінь залякування і недогледіли. Той, кого не зламали свого часу, ще до війни, в Бригідках, а потім у німецькому таборі, перерізав собі вени невідь-де роздобутим цвяхом. Військова референтура і головний провід протестували, в СБ відгавкувалися був би чесним, так би не повівся, домігся б реабілітації, повернув би добре імя. Після того, щоправда, активність пошуків зради помітно знизилася. Розумом визнаючи перегини, які чинить Служба безпеки, все ж можна виправдати, серцем поручик Гомін цього не приймав.
Привітавшись із кожним за руку, Кобзар примостився так, аби бачити всіх і всі бачили його. Очі звикли до тьмяного освітлення, полковник покрутив головою, роздивляючись так, ніби ніколи не бачив партизанського інтерєру, мовив нарешті, аби з чогось почати: